Напишіть свій мейл, щоб створити акаунт

Використайте вісім малих або великих літер і додайте будь-який один символ

ДРУГ ДЛЯ МАЙЖЕ ЧЕМПІОНА

Історії

30 грудня
162

Подружитись з Максом

ДРУГ ДЛЯ МАЙЖЕ ЧЕМПІОНА

Гордійко та Макс – однолітки. Обом по п’ять років. Вони живуть на одному поверсі, у квартирах навпроти. Щодня як не зустрічаються на сходах, то бачаться у дворі.

Здавалося б, чого за таких умов не потоваришувати? Та де там! І натяку на дружбу немає. 
Бо Гордій не те що полохливий, от зовсім ні, але таки обережний хлопчак і не дуже любить ризикувати. А Макс відлюдькуватий, не відходить від дядька Валери, у квартирі якого живе, й зовсім не прагне з кимось бавитись.
А як хтось підходить до нього надто близько, то й гавкнути може, голосно-голосно. Так, що перехожі озираються, кішки швиденько видряпуються на дерева. А малі песики ховаються за ноги своїх господарів і вже звідти починають голосно й обурено дзявкотіти.
Річ у тому, що Макс, а насправді Максиміліан, – то великий-великий чорний пес, більший за самого Гордія. 
Він – майже чемпіон, як любить повторювати його господар. Породу має таку довгу й складну, що Гордійко так і не запам’ятав. А от намордника, схоже, не має.
Дядько Валера запевняє, що намордники – то для дзявкотливого собачого дріб’язку. А для серйозних псів, такі як Макс, важлива дресура, а не витребеньки для заспокоєння перехожих.
Гордійкова мати як почує це, хмурніє й запевняє, що поскаржиться на пана Валерія в поліцію. Потім каже Гордійкові та його сестрі Мар’янці триматися подалі від цього пса.
А пан Валерій натягає поворозку так, щоб Макс йшов близько-близько від нього, відводить подалі від двору з дитячим майданчиком і стиха щось говорить псу. Певно, наказує, щоб він і не дивився у бік цих дітей. То про яке приятелювання можна говорити за таких умов?
А потім вони всі, під час першої чи другої повітряної тривоги в їхньому місті, зустрілися в підвалі їхнього будинку, в нашвидкуруч обладнаному укритті.

***
Гордій, звісно, не відчайдух-сміливець, але й не боягуз. Тому він не плаче, коли стоїть у підвалі біля сходів, вбраний у найтеплішу, хоч уже й закоротку куртку, й зиркає навсібіч. Мар’янка, хай і старша та сміливіша, так стиснула його пальці, ніби варто відпустити його руку – і брат зникне. Хоч підвал у їхньому будинку не дуже великий і зникнути тут важко.
То дівчинка так виконує наказ мами не загубити меншого брата. І нехай тут сирену не так чути, як на вулиці чи в їхній квартирі, а мама запевняє, що в цьому місці безпечніше, ніж деінде. Та від металевого завивання, що сповіщає про небезпеку, може розгубитись не тільки хоробра восьмирічка, а й дорослі.
Он розбиваються на купки, розмовляють стиха зі знайомими, гримають на дітей, якщо ті голос підвищать, немов у тиші безпечніше. У декого в руках – переноски з кішками, що сердито чи перелякано нявчать або сичать, у декого – малі кудлаті песики, сяк-так запхані в яскраві комбінезони, ледь чутно скавулять, не розуміючи, навіщо їх сюди притягли й що це за гидка прогулянка.
Розглядаючи тварин і співчуваючи наляканим бідахам, поступово заспокоювалися й люди. Дехто намагався влаштуватись зручніше, дехто розписував, як налякався сирени. Мар’янка все ще тримала міцно братика за руку, але вже обережно підходила до пухнастого білого кота. Той саме розлігся на переносці з таким виглядом, мовби йому не страшні не лише сирена й ворожі ракети, що можуть летіти десь у небі, а й собаки поруч.
Але навіть цей винятковий кіт не витримав, покосував оком: до сховища, трохи затримавшись, увійшов дядько Валера із Максом. Пес тримався майже зовсім спокійно, як і личить добре навченому псу навіть у підвалі, де купа схвильованих людей і наляканих котів і песиків. Але ж інші тварини не знали, що перед ними – майже чемпіон, і вже точно не знали про це їхні господарі. Та й мами з малими дітьми стривожено поглядали на ніби й спокійного, однак занадто великого пса без намордника. А раптом господар не втримає?
Залунали голоси – спершу невдоволені й тихі, потім гучніші й зліші: пес небезпечний, чому люди мають потерпати не лише від страху перед ворогом, а й від нерозумних власників велетенських тварин? Дядько Валера щось там намагався пояснити, але його голос, зазвичай гучний і впевнений, чомусь губився серед інших.
І Гордійко раптом збагнув, що Макса і його господаря хочуть виставити з укриття, нехай чекають відбою тривоги на сходах, щоб не лякати інших. Але ж мама казала, що поза підвалом небезпечно! І туди, в цю небезпеку, хочуть вигнати пса, який, врешті, нікого не скривдив, лише міг би скривдити, бо був великий і не мав намордника. 
Розгублений Гордій цієї миті навіть повітряної тривоги боявся трішки менше, ніж перед тим. Однак йому чомусь стало так погано, що він благально глянув на маму.
Та, як і належить кращій мамі на світі, все зрозуміла без слів. І вступила в спільну розмову, хоч не дуже любила сваритися. І чомусь від її спокійного впевненого голосу й гіркого «Та який же путній український господар зараз надвір, під можливі вибухи, пса вижене?» злі голоси почали вщухати.
Люди відвертались, ніби й не бачили дядька Валери й Макса, починали говорити про щось інше, важливіше. Так ті двоє і простояли до самого відбою майже біля входу до сховища, не присівши й намагаючись ні на кого не дивитись. А потім першими вийшли з підвалу.
Наступного ранку в сховище дядько Валера прийшов сам, без пса. Голосно заявив, що залишив його у квартирі, тож страхополохи можуть порядного собаки не боятись, як уже від бомб уявних трусяться. Бо кому вони потрібні, щоб їхнє містечко бомбили?
Дорослі ніби не почули його, змовчали. А діти цього разу ще й машинки прихопили із собою, бо не всі мами дозволили іграшкові пістолети із собою взяти. Тож і час у підвалі минув не так нудно.
Однак Гордійко часто зиркав на двері. Так часто, що мама чи не першою вивела їх із сестрою зі сховища після відбою. А от сусіда з поверху десь затримався, певно, курив на подвір’ї. То вони самі піднялись довгими сходами до своєї квартири. 
А перед дверима Мар’янка нашорошено завмерла: їй видалося, що сирена спрацювала знову, тільки чомусь була інакшою, ніж зранку. Але виявилось, що то не сирена, а Макс, який сидів сам у квартирі, стиха скавулів. 
Гордійко постояв біля сусідніх дверей, аж поки мама взяла його за руку й завела до їхнього помешкання. Хлопець зранку не вмивався й не їв, війна – то й так суцільний жах і біль, але якщо син захворіє, то як його лікувати зараз?
***
За день чи два, коли було спокійно, й вони вийшли хоч трохи погуляти на вулицю, Гордійко високо розгойдувався на гойдалці. Однак він сторожко прислухався, щоб встигнути схопити ще новенький м’яч, якщо треба буде йти до сховища.
А ще він зиркав на велику темну автівку, що стояла біля їхнього під’їзду – це дядька Валери, він саме спускався туди з туго напханим наплічником. І чомусь відвів погляд і мовчки кивнув, коли Гордійкова мати доволі приязно побажала йому спокійно й швидко дістатися до нового місця.
Мар’янка підвела до мами стурбоване личко:
– А ми ж не їдемо, ну, поки?
– Тихіше, діти, ми не їдемо. В нас усе гаразд, тут досить безпечно, а їхати кудись – то дуже багато клопотів. – Але щось у бадьорому голосі мами було таке, що дівчинка не розпитувала далі. А Гордійко так і не поділився з рідними, що не побачив, коли в ту автівку заскочив Макс. А хіба можна не помітити такого великого пса?
Той день видався спокійним, лише з однією недовгою повітряною тривогою. Тож незабаром вони всі підіймалися сходами до квартири. Мар’янка вискочила трохи вперед, хоч і захекалась трохи у кінці. І раптом завмерла на останній сходинці. Гордійкові довелося визирати з-за її спини.
У коридорчику між дверима квартир лежав Макс, який навіть не повів вуха на їхні кроки. Пес лежав на м’якій підстилці, з мисками з водою і кормом поруч й із ледь погризеним м’ячиком та поворозкою для прогулянки, прикріпленою до його нашийника. А ще збоку лежав новісінький намордник і стояло два велетенські мішки з кормом.
Ніколи ще сходова клітка не видавалась Гордійкові такою малою: ніяк не можна пройти до їхніх дверей, не зачепивши якихось речей чи самого Макса.
– Мамо, а майже чемпіона дядько Валера що, забув і зараз повернеться?
– Дядько Валера не повернеться! Ніколи! Туди йому й дорога! – зло й голосно випалила Мар’янка. – А пес йому більше непотрібний, просто викинув на сходи, мов стару річ. – І без переходу, до мами: – Мамо, ми не можемо його взяти собі, не можемо, він же як пів нашої квартири! Й Оля писала, що вчора їх з мамою в евакуаційний потяг на вокзалі не хотіли з Франею пускати, а Франя – мопс, а як цього-от побачать! І скільки ж він їсть, а їжа, що для нього залишили, закінчиться…
Дівчинка говорила все тихіше, а мама дочекалась, поки доня сама вмовкне.
– Ми ще не на вокзалі перед потягом, Мар’янко, а у своєму домі. І чого ми не можемо, то це залишити пса на сходах і переступати через нього щоразу, як виходитимемо. Звісно, я пошукаю тих, хто ладен буде цього красеня забрати та зможе доглянути за ним. Але зараз він ночуватиме в нас. Заходьте, діти, заходь, Максе.
Не відразу, після вмовлянь, але пес зайшов до їхньої квартири, опустивши голову, немовби йому соромно глянути на них. Чемно ліг на свою підстилку в коридорі, ледь лизнув воду в мисці. Загалом поводився так, ніби йому байдуже, що він – у чужій оселі.
А за годину, коли мама поралась у кухні, а Мар’янка сиділа за підручниками, Гордійко обережно підійшов до Макса. Він поклав перед ним новенький, іще блискучий м’яч. Та поки не наважився погладити, бо мама попереджала, що з цим не варто поспішати. Просто постояв поруч, не знаючи, про що із собаками розмовляють.
І раптом пес на мить підняв голову, глянув на хлопця і ледь помітно хитнув хвостом, дякуючи.

 

Автор: Таміла ТАРАСЕНКО

Газета "Життя. Історії"

Прочитайте усі приховані історії за 1 грн.
Читати Storriss
Ви вже є предплатником?

Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter

ЧИТАЙТЕ

Кеті Прайс попросили відмовитися від домашніх тварин
07 лютого 106
КАСЯ
ГАЗЕТА «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»
КАСЯ
04 серпня 111