ДОСТИГЛИ БАБУСИНІ ГРУШІ

ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

02 жовтня 21:12

533

Джерело: Газета «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

Життєва історія

Достигли нарешті бабусині груші. Вродили вперше, відколи деревце оселилося в нашій садибі. Як же давно те було. Іноді здається, що відтоді минула ціла вічність, а іноді – як одна мить збігла…

Того року бабуся від зими вже хворіла. Напевно, відчуваючи неминуче, навесні несподівано запросила нас, онуків, разом із батьками до себе на гостину. Ми о такій порі до неї майже ніколи не приїжджали. Дорога неблизька, понад вісім годин їхати, та й дорослі на роботах. Але явилися всі, чим дуже потішили стареньку.

Квітень тоді був холодним і дощовим. За звичкою дідусь уранці розпалив пічку, і ми з бабусею заходилися на ній готувати обід. В одну каструлю налили воду на локшину, в іншій уже варилося м’ясо. Там мав бути борщ. Я чистила картоплю і стежила за тим, щоб у пічці не гаснув вогонь. А ще поглядала у вікно, за яким дощ рясно поливав землю, а заодно мив усе, що на ній зеленіло. Враз мій погляд зупинився на старій груші.

Зазвичай ми з братом гостювали у бабусі влітку. Здебільшого в серпні. Саме тоді достигали плоди на тому дереві. Які ж вони смачні! У нашому місті, мабуть, ні в кого не було таких. Хоч у нашому подвір’ї й росла грушка, але то була лимонка. А ці груші мали незвичайний смак, а до всього ще й дуже солодкі. Здавалося, в роті так і танули. Пригадавши той смак, я зітхнула.

– Ти чого так важко зітхаєш? – помітивши те, запитала бабуся.

– Та… літа вже хочеться і тих смачних грушок, – перевела я погляд на крислате дерево.

– Та у вас же в садибі росте грушка, – нагадала старенька і поцікавилася: – Вона родить?

– Родить. Мама щороку варить грушеве варення. Але ж ті грушки не такі смачні, як із вашого саду, – зазначила я.

– То посадіть ще й таке дерево. Місце є? – запитала бабуся.

– Місце є. Але ми на ринку не бачили дерев із такими грушками, як у вас. Що це за сорт?

– Не знаю, – зізналася господиня, а далі повідала: – Наші діди були знаними садівниками. Із їхнього саду ми колись узяли маленький пагінець. Довго він сидів на місці. А тут ми з дідусем почали зводити новий будинок. Довелося тоді пересадити деревце, бо воно заважало. Отоді воно й почало рости. Згодом стало гарною грушею, яка щороку рясно родила. Потім біля неї з’явилося кілька молоденьких пагінців. Було багато охочих посадити у своєму саду таке дерево, то ми роздали ті паросточки. Залишили собі найменше деревце. А згодом стару грушу, яка вже почала всихати, зрізали. А із того маленького виросла ця розкішна красуня.

– А біля неї зараз немає пагінчиків? – я вхопилася за думку і собі посадити вдома таку грушку.

– Були. Торішньої весни дід комусь із сусідів копав, – згадала бабця.

Коли розпогодилося, я поспішила в садок. Поряд із грушкою побачила маленьке деревце.

– Так, це воно, – підтвердив дідусь. – Ніби відчував, залишив одне.

Саджанець дорогу переніс добре. Тільки декілька років сидів на місці. А от бабуся зі свого саду груш уже не скуштувала. І ми більше не мали нагоди насолодитися ними, бо в село приїжджали лише на річницю її смерті, а коли за декілька років о тій же порі не стало і дідуся, будинок із землею віддали в користування чужим людям, які згодом його викупили.

Нові господарі відразу вирубали старий сад. Та й будинок переробили так, що його тепер не впізнати.

А я щоразу, коли йду у свій сад, погляну на грушку і згадаю бабусю. Стільки теплого, світлого, доброго вона подарувала мені. Навчила любити землю і все, що на ній родить. Ми разом готували їжу, пекли пироги і жали пшеницю, заготовляли сіно для корівки, рвали траву кроликам. І все це у супроводі цікавих спогадів, місцевих легенд. Дідусь же багато розповідав про Другу світову війну, учасником якої він був і навіть отримав там поранення. Він дуже пишався своїми нагородами.

Бабусина груша росла дуже повільно. Останні кілька років вона вже цвіла, і ми сподівалися дочекатися урожаю, та, на жаль, плоди обпадали ще зеленими. Цього ж року мали цілий кошик грушок. Смакували ними досхочу і сусідів частували. А якоїсь ночі мені наснилась бабусина груша. Рясна така. Біля дерева стояли дідусь із бабусею й усміхалися мені.