ДИТЯЧА РУКА

Найкращі жіночі історії

25 травня 19:15

650

Джерело: Газета «НАЙКРАЩІ ЖІНОЧІ ІСТОРІЇ»

Війна і люди

Десь здалека голосно засвистіло, а за коротку мить уже близенько потужно диким скаженим звіром заревіло. Усе довкола перед очима Оленки несподівано і раптово почорніло… Мабуть, щось убивчо страшне від орків прилетіло. В очах жіночих потемніло. Оленка виразно почула, як щось важке міцно ударило, та так, що бетонний багатоповерховий будинок нараз сильно струсонуло. Умить усе довкола заіскрило, мовби пекуче сонце посеред зими вогнями засвітило. А на нижніх поверхах уже горіло.

З верхніх поверхів будинку з гуркотом падали бетонні панелі, меблі тріщали.

Люди, які були довкола будинку, з жахом тікали світ за очі і, як навіжені, голосно репетували. Чи то паніка серед людей була, чи то отак не по-людськи своєю смертельною чергою містами і селами йшла непрохана кривава війна – сиріч руска весна…

Крізь канонаду снарядів і страшенний гуркіт бетону Оленка материнським єством відчувала, як під уламками стіни десь унизу шалено билося крихітне серденько маленької доньки. І звідтіля, наче здаля, чути було шепіт-благання: «Допоможи мені, матусю рідненька».

Над головою Оленки висіла здоровенна важка плита. Вона щохвилі могла зірватись, упасти і навіки її привалити. Не думає Оленка тоді про небезпеку, що нависла над її головою, чи навіть про власну смерть – дитя її кличе, бо хоче жити.

Один за одним швидко відвертала Оленка шматки бетону і, наче риба на березі, вхопила великий ковток повітря. Зиркнула вгору й заніміла, затремтіла. Зі страху зіщулилась уся. Над головою Оленки здоровенна діра у стелі, а крізь неї видно скривавлені і яскраво освічені фосфорними бомбами запалені небеса. Кинула оком униз і заледве не зомліла. Запримітила з-під уламків бетону, що до неї тягнулась дитяча рука.

Сама того Оленка не знала, чи чула вона стогін, чи то ридала її дитина і про поміч десь із глибини, з-під завалів слізно матір просила-благала. Оленка материнським інстинктом доньку поруч відчувала. Від біди, від жалю материнське серце сильно стискалося, і невідь звідки у слабкім жіночім тілі раптово з’явилась неймовірно велика і незборима сила. Здоровенні куски бетону і цегли Оленка рвучко піднімала і, наче сірникові коробочки, далеко відкидала. І знову шалено і швидко щоразу більший кусок бетону до своїх скривавлених рук швидко й поспішно хапала. Звідкіля ота нелюдська сила взялась, Оленка про те не думала, не гадала і не знала. Зросту невеличкого була вона й худа, а ті бетонні уламки умить довкола себе розкидала.

Чи то лють, чи злість потроїли материнські сили, чи, можливо, він, той розпачливий крик дитини, удесятеро додав матері сили. А донька присипана, розпластана безпомічно на підлозі кімнати лежала і, ридаючи, матір про поміч слізно благала.

Нараз Оленка зробилася наче дика загнана у пастку вовчиця і скаліченими, скривавленими руками неймовірно швидко розбирала побитий бетон. Невідомо звідки оті сили у слабкім жіночім тілі взялися.

До гострої арматури, що повсюди стирчала, Оленка руки свої до крові геть чисто порвала і далі несамовито рила, ні на що уваги не звертала. Протягнута дитяча рука наче міцно воєдино скувала всі материнські почуття. Перед очима Оленки наразі лише виднілась дитяча рука, а десь там під завалами зі смертю бореться юне життя. Страшна важка ота зі смертю боротьба. Відчуває мати своїм серцем, що вже над донькою занесена гостра коса. Її також водночас із донечкою хапає за горло кістлявої смерті холодна рука. Не з лякливих Оленка була, смерть її не лякала, не лякала й війна. Чи то звикла до неї молода мати, до тих щоденних вибухів, до вогню, чи, може, з долею не могла змиритись ніяк. Можливо, вже минув той страшний час, смертельна година чи критична хвиля, жінка не знала, але невдовзі черговим вибухом війна про себе знову нагадала. Неможливо війну забути, але якось треба той смертельний жах перебороти, перебути, рятувати своє і доньки життя, бо довкола не припиняється – широким розмахом іде війна. Жінка у розпачі нічого немовби не чула. Не відчувала, ані тілом, ані розумом, страху чи втоми вона. Перед очима Оленки лишень була її доньки благально простягнута до неї рука.

У пориві шаленої любові мати дитину вхопила за руку і рвучко потягнула до себе звідтіля, бо на небі вже світилась пастка несподівана нова… фосфорно-вогняна.

– Заки виростила донечку, скільки ж то було отих недоспаних, тривожних ночей, – непрохані сльози самі мимоволі потоком пішли з материнських очей.

Оленка від шаленого припливу радості міцно-міцно пригорнула визволену з-під завалу Наталочку до своїх материнських грудей.

– Доню, я неймовірно щаслива, що ти жива, що під тими страшними завалами ти, моя люба крихітко, вціліла.

Чи то від раптового припливу радості, чи від щойно пережитої біди Оленка в обіймах доньки, сама того, звісно, що ніяк не бажала і не хотіла, але, попри все, несподівано, невчасно взяла та й умліла.

***

Ще була Оленка немов у забуті, але відчула яскраве світло, що сильно різало очі. Якийсь короткий час вона безпорадно і нерухомо на столі лежала. Якась невідома сила її з лікарняної палати, з того столу немов штовхала-випихала. Насилу жінка розтулила повіки. Мутними очима довкола повела. Зауважила, що довкола неї люди у білих халатах – лікарі. Ще якийсь короткий час Оленка немовби марила у тривожному короткому сні.

– Може, то ангели зійшли з небес і до неї завітали-загостили, – хотіла Оленка встати, та чомусь не мала сили.

– Мамочко, ти жива? – з-під завалів, наче благальна молитва луна, тривожно обізвалося дитя.

Голос рідний почула, і стала жінка нараз немов не своя.

Відразу ж опритомніла вона. Поруч неї стояла і від шаленої радості голосно кричала Наталочка – її дочка.

Раптово сили, що перед тим були, до Оленки знову вже вкотре прийшли. Почувши рідний голос, мати зірвалась зі столу, доньку обняла.

– Боже, коли вже нарешті скінчиться та клята, убивча війна? – зронила Оленка всім нам знайомі слова.

– Мамочко, рідненька моя, – Наталя міцно матір обняла…