ДІТИ-КВІТИ

ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

22 січня 23:23

451

Джерело: Газета «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

Ексклюзив

Софію Григорівну, вчительку історії, боялися не лише учні десятирічки, а й директор і сам інспектор з району. Про чоловіка та доньку нема що й говорити. Але її боялись саме тому, що була вимоглива і до інших, і до себе, а ще справедлива й завжди казала правду в вічі.

Одній учениці принципово не поставила п’ятірку в атестат, ще й пояснила свій учинок на педраді: «Те, що вона донька голови колгоспу, не дає їй права вступати до інституту без іспитів, а, так би мовити, на пільгових умовах, з медаллю, якої вона не заслужила.

Чому діти, які мають четвірки в атестатах, змушені складати вступні іспити, а вона боїться? Якою буде репутація школи, коли виявиться, що наша медалістка тупіша за деяких трієчників?»

Голова колгоспу якось перестрів Софію Григорівну на вулиці, чемно запросив у кабінет і щільно зачинив двері. Що він почав говорити, невідомо. Але вчителька після хвилинної розмови підхопилася, відчинила двері й навмисне голосно відповіла одним реченням: «Цьому є єдиний вихід – ваша дочка складає ВСІ іспити при комісії!»

Гордо вийшла з кабінету, її відповідь почула вся контора. Ні для кого не було секретом, що доня голови колгоспу в знаннях була надто далекою, але ж батько старався.

Іншого разу Софія Григорівна затятому прогульникові та двієчникові ставила самі п’ятірки. А що тут дивного, коли хлопець любив історію понад усе на світі, перечитав чимало історичних книг, що й учительку доповнював. Інші вчителі не могли на Ромка нажалітися, а історичка не могла ним нахвалитись.

– Ви ж розумієте, що це непедагогічно ставити йому п’ятірки лиш з одного предмета, бо цим ви виділяєте не його лінькуватість, а нашу некомпетентність, – дорікали інші вчителі.

– Я на вашу компетентність не зазіхаю і роблю якраз педагогічно, належно оцінюючи знання хлопця, – твердо звучала її відповідь.

Але це, так би мовити, виробничі будні. Удома Софія Григорівна поводилась аналогічно, чоловік і дочка Маринка знали одне правило – що б не трапилося, все обговорити дома і бути чесними в усьому.

Тому коли випускниця Маринка на іспитах втратила свідомість, то спершу викликали у клас її маму й побігли телефонувати у «швидку». Софія Григорівна глянула на бліду Марину, зблідла й сама і заборонила телефонувати по медиків.

– Це в неї регулярно. Перед місячними. Лиш завжди це траплялося вдома, якби не іспити, то сьогодні не пішла б до школи. Вона написала письмову? Тоді я проведу її додому.

А вже дома.... Вдома не знала що й думати.

– Спершу скажи, хто він, по-друге, чому від мене приховала, по-третє – що плануєш далі?

– Мамо, мамочко, мамусю... Вибач мені. Я... Я не хочу цієї дитини. Я його кохала, як ніхто й ніколи, а він покидьок, а ще... А ще я смертельно боялася тебе, – плакала Марина.

– Віддатись йому не боялася? Зізнатись мені відразу боялася чи думала, що воно само розсмокчеться? Оце зробила нам із батьком сюрприз.

– Мамусю, не говори йому нічого. Я позбудуся цієї дитини. Я стрибну з висоти, підніматиму важке, я пігулок жменю вип’ю, але не народжуватиму від того, хто мене так жорстоко спокусив і підло вчинив, – ридала на канапі.

– Хоч тепер зізнайся, хто він, – тихо мовила Софія Григорівна.

– Ми зустрілися в лісі, коли ходили по перші підсніжники. Пам’ятаєш, цілим класом ходили перед 8 Березня, щоб зробити вчителям подарунок? Там я й зустріла його. Мамо, він мені видався казковим принцом. Уяви: ще біліє сніг, але вже синє небо й золоте сонце, і тут з лісу на білому коні виїжджає він, красень, що й словами не передати. Підхопив мене, аж дівчата заверещали, посадив перед собою, зробив декілька кругів галявиною, наостанок поцілував і шепнув на вухо, що чекатиме наступної неділі о цій порі, – Марина забула про сльози від приємного спогаду.

– А потім? – Софія Григорівна хотіла знати все.

– Потім були прекрасні зустрічі в лісі, в його лісі, бо він, як виявилося, лісничий. Ми бували в хатинці-лісничівці, де все й трапилося. Там казково, дійсно казково, пахне травами й квітами, які затикані в усі шпарини, вогонь, чай із металевого старого горнятка. Мамо, він мене чимось напоїв, що я йому так легко віддалась, – дівчина знову зайшлася плачем.

– Він тебе напоїв іще до хатинки?

– Ні, вже там...

– Тебе хтось примушував іти з ним до тієї лісничівки? Тобто у своєму необдуманому вчинку ти хочеш звинуватити когось, а не себе? Я правильно зрозуміла? Адже тебе ніхто силою не тягнув туди!

– Ні-і-і-і, – сльози градом.

– Чому ти хочеш позбутися дитини, а не вийти за нього заміж?

– Бо... Бо він одружений! – і Марина заридала.

– Зрозуміло. Він знає про дитину?

– Ні.

– А ти звідки знаєш, що він одружений?

– Дівчата сказали... – Марина майже втрачала свідомість.

– Тому ти хочеш позбутись цієї дитини?

– Так, і я неодмінно так зроблю.

– Гаразд, лягай спати. І не думай ні стрибати, ні піднімати тягарі, а пити жменями пігулки й поготів. Уторопала?

– Дякую, мамочко...

Софія не спала пів ночі, щось довго радилися з чоловіком. Плакали й сміялися, шепотіли й замовкали. Як Марина не старалася підслухати, не почула жодного слова.

Зранку мама сказала, ніби нічого й не сталося:

– Добре харчуйся, набирайся сил, не нервуйся, складай іспити, а опісля поїдемо робити аборт. Лиш не думай вчинити ще більші дурниці. Ти зрозуміла, про що я?

Марина кивнула головою.

Дівчина стала спокійною, зате її мама чи не двічі була на межі втрати свідомості.

«Нерви», – була впевнена Марина, бо ж прикрощі траплялися саме в школі.

«Дивина», – дивувалися колеги, бо ніколи раніше такого не траплялося.

«Хвора», – подейкували в селі, бо щоб аж двічі за місяць викликали до вчительки «швидку», то це не з добра.

Як би там не було, але іспити позаду, випускний теж, канікули в розпалі, хто готується до вступу, а хто до аборту. І ось той день настав. Батько поїхав до своєї матері аж в іншу область, а Софія Григорівна з дочкою – в районну лікарню.

Довго щось говорили з лікарем у кабінеті, аж ось повели Марину у відділення гінекології.

– Доню, не бійся. Тобі дадуть снодійне, ти нічого не відчуватимеш, а завтра поїдемо додому.

Так і сталося. Марина зайшла в операційну, її поклали на кушетку, зробили якийсь укол і... Все. Остання думка була: «Як же я дійду до операційного стола, коли так хочу спати?».

Прокинулась наступного дня. Дивно, нічого не болить й крові нема.

– Тепер медицина мудріша, так має бути, – втішала мама. – Завтра їдемо подавати документи в інститут і ще більш ніж пів літа матимеш відпочинку.

Марина відпочивала, а мама не відходила від неї ні на крок, боялась одного запитання. Страхи її були небезпідставні, бо якось Марина зауважила, що живіт її й далі росте, а місячних нема.

– Після аборту так буває, – сухо відповіла Софія Григорівна й сама злякалась свого голосу.

Марина глянула на матір здивованими очима, але промовчала. У серпні, коли всі вчителі вже виходять на роботу, Софія Григорівна дивним чином звільнилася, на подив колегам і на радість лінивим учням. Пояснила просто: їдуть сім’єю до чоловікових стареньких батьків. Тут квартира в будинку вчителя, а там своя оселя. Та й Марині буде ближче приїздити зі столиці, де зарахована на навчання. Поїхали. А перед від’їздом відбулась важка розмова в тих стінах, де прожили чи не 20 років, де їх поважали й любили. Та вагітність Марини змінила все.

Так, Марина й досі вагітна, в лікарні інсценували її аборт, щоб дівчина з дурного розуму не накоїла ще більшого лиха, так, вона народжуватиме, але дитину глядітиме не мама, а бабуся, бо Марині треба здобувати освіту. Так, вони всі починають з чистого аркуша в бабусиному селі.

А далі трапилося щось неймовірне. Марина привела на світ гарненьке дівчатко, а за місяць народила й Софія Григорівна. Її чоловік замалим не втратив свідомість, коли до дружини викликав «швидку», а лікарі сказали терміново везти її в пологовий. Хлопчик народився недоношеним, але ж медицина не стоїть на місці.

15 років хотіли друге дитя, аж тепер Боженька їх обдарував. Чи не за те, що не дозволила дочці скоїти страшний гріх, хоч Марина протестувала проти маминого рішення до кінця вагітності. Софія Григорівна няньчила внучку й сина, Марина вчилася, життя пливло своїм руслом.

Аж якогось дня Марина приїхала додому, та не сама – із красивим хлопцем.

– Мамо, знайомся. Це батько моєї донечки, Максим.

– Добридень,– почервонів.

– Що, залишив дружину й дітей і знову прийшов тобі локшину на вуха вішати? Ти де його знайшла? Чи він тебе? В якому лісі? Київському? – Софія Григорівна стала біля порога, не даючи непроханому гостеві увійти.

– Так, мамо, в Києві. Максим там на курсах підвищення кваліфікації. Уяви, серед мільйона киян ми таки зустрілись, – Марина аж сяяла.

«Й досі його кохає. І що далі?» – думала розлючена мама.

– Дозвольте вам пояснити. Я ніколи не був одруженим, напевне, це ревнива подружка щось вигадала Маринці. Я не знав про її вагітність. Думав, що іспити, не має часу на побачення, а потім почув, що ви раптово всією родиною виїхали. У кого не запитував, ніхто не знав куди. А минулого тижня така несподівана зустріч... Дозволите глянути на донечку? – хлопець помітно хвилювався.

– Спить вона, – Софія Григорівна ошелешено.

Аж тут Максим упав перед нею на коліна і мовив:

– Щиро вам дякую, що зберегли життя нашій дитині. Повік не забуду вашого вчинку. До речі, в селі за вами дуже шкодують. І вчителя історії досі не знайшли. Географ підміняє. Може, ви б повернулись?

Максим навколішки сипав як з мішка, бідолашна жінка аж сама біля нього присіла.

– Це дійсно правда?

Бо ж любила те село, в якому прожила більшу частину життя.

Наступного року Першовересень зустрів Софію Григорівну в найкращій школі, зі знайомим педагогічним колективом.

– І чого було втікати вам звідси? Соромились вагітності? Та ми це й так знали, коли ви двічі бліднули й хилились на стіл. Хіба вагітність – це сором? Це дар Божий! – резюмував директор школи, батько чотирьох дітей.