ДІМ РОЗИ

ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

01 грудня 23:40

193

Джерело: Газета «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

Історія з життя

ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ

Терпкий зелений чай викристалізовував свідомість, стирав звичну пелену пустих переживань і зайвих рефлексій. Я спостерігала за Євою, яка граційно жонглювала ложками та розставляла тарілки.

Коли вона нахилялася, сукня натягувалася на міцних широких стегнах. Єва завжди ходила вдома в сукнях. Дивна звичка, яка змушувала мене зміщувати фокус сприйняття й переглядати звичні настанови. Я з дитинства засвоїла: вдома мусиш вдягатися спортивно. Носити щось таке, чого не шкода забруднити, щось, у чому однаково зручно мити підлогу, стрибати на табуретку, дістаючи пил із високих полиць, і взагалі, не тривожитися, що тобі – бійцю за чистоту та ідеальний лад, щось стане на заваді.

Єва не вирізнялася практичністю. Вдома насолоджувалася, розслаблялася, збирала себе докупи, щоби наступного дня знову вирушити завойовувати Київ. Столицю підкорювали її пращури, і тепер вона – гідна дочка свого народу, впевнено йшла їхнім шляхом.

Єва відсьорбнула чаю і промовила низьким оксамитовим голосом, від якого запалало не одне чоловіче серце:

– Роза повернулася. Учора чула її кроки.

– Ти впевнена? – мені не вдалося приховати скепсис.

Але вона не зважала й, заглиблена у власні думки, вела далі:

– Пам’ятаєш, як було в цій квартирі? – кивнула в бік просторої вітальні, суміщеної з кухнею.

До розкішного ремонту, у який вклався її колишній чоловік, помешкання мало кепський вигляд: рипкі мостини, обдерті двері, фарба, на яких спучилася та звисала друзками, старі розхитані меблі, полчища тарганів, що гуляли кухнею, немов Бродвеєм, і панівний затхлий запах старих речей.

Колись квартира належала Розі, прабабці Єви, дивовижній жінці, яка зуміла прожити до сімдесяти п’яти років, знаючи лише одну мову – їдиш. На початку століття єврейська громада Києва була настільки численною, що зайняла Поділ та кілька інших, менш престижних районів, і не потребувала контактів з іновірцями.

Чоловік Рози служив чиновником у земській управі й за вислугу отримав квартиру на Кудрявському узвозі. Звідти за пів години можна було дістатися Подолу, але Роза вважала, що її позбавили рідної домівки. Вона настільки болісно переживала переїзд, що запиляла нещасного чоловіка до виразки шлунка, від якої він помер невдовзі.

У часи Другої світової війни єдина донька Рози, акторка, виїхала на гастролі на північ росії. Це врятувало її від геноциду, а от як вдалося вижити Розі, моя подруга, від якої я колись почула цю історію, не знала.

– І що ти з цим робитимеш? – я вдала, що вірю в привида прабабусі.

Єва запустила пальці в густі чорні кучері та нервово почухала потилицю.

– Не знаю. Мені страшно.

Єва перекинула ногу на ногу, із сумом поглянула на пусту пачку цигарок та відсьорбнула чаю:

– Ремонт уже зашарпався. Он тріщина на тинькуванні, над стільницею відпадає плитка, у коридорі шпалери здулися. Я знаю, що душа Рози завжди жила тут. Коли ми з чоловіком усе перепланували та привели до ладу, вона сховалася, а тепер почала знову з’являтися.

Висока стеля, товсті, немов у панському маєтку, стіни, вікна-арки з метровими підвіконнями, чинність і надійність, якої бракує картонним будиночкам сучасності, тут панувала скрізь. Було нескладно повірити, що в цих стінах оселилася душа жінки, яка не знайшла спокою.

За розмовами і чаєм не помітили, як сплив час. Мені ніяк не вдавалося попрощатися з Євою. З’явилося дивне відчуття, ніби щось тримає. Нарешті вирвалася в прохолодний серпневий вечір і закинула голову, шукаючи зірки. Але їх засліпили яскраві вуличні ліхтарі. Місто готувалося до сну. Коли я підійшла до машини, то виявила, що її наглухо заблокував якийсь мажор автомобілем, схожим на бронетранспортер. Я вилаялася й озирнулася. На пустій вулиці не було від кого чекати допомоги.

Тричі обійшовши навкруг чужої автівки, немов навколо казкової хатинки, у пошуку підказки, як діяти, я змирилася й повернулася до Єви. Ми ще випили чаю та вклалися спати. Я зайняла диван у вітальні та вмостилася, сподіваючись на довгоочікуваний відпочинок.

* * *

Серед ночі світло місяця нахабно проникло крізь нещільно затулені портьєри й торкнулося моїх очей. Я прокинулася, закліпала і спробувала зміститися вбік. Почулося легке шарудіння, ніби на підлогу просипався пісок. Підвелася, спершись на лікті, й побачила, що Єва в білій нічній сорочці стоїть поряд із каміном – вдалою імітацією з вбудованим електронагрівачем, і сама дивовижно схожа на імітацію. Зробилося моторошно. Щоб опанувати ситуацію, я спитала:

– Єво, чому не спиш?

Вона мовчала, не змінюючи пози. Мені здалося, що всі мої кістки водночас вкрилися інеєм. Тієї миті я надбала десяток перших сивих волосин.

– З ким ти говориш? – зі спальні вийшла заспана Єва в пухнастій піжамі з ведмедиками.

Коли я перевела погляд на камін, виявилось, що фігура в сорочці зникла. Лише портьєра злегка погойдувалася, хоча я пам’ятала, що зачиняла кватирку.

Я дивилася на Єву, збираючи докупи свої думки. Вона сіла на краєчок дивана, випромінюючи тепло щойно осиротілого ліжка.

– Чому камін розташований несиметрично відносно вікон? – стіна, до якої він кріпився, містила два вікна. Він стояв між ними, але не рівно, а зі зміщенням вліво. Ця неправильність давно напружувала мою перфекціоністку натуру, а в цей момент перетворилася на питання вселенського значення.

– Ти не можеш заснути через криво встановлений камін? Насмішила. На тій стіні постійно відвалювалося тинькування. Ми тричі перетягували наново, а тоді замучилися й затулили діру муляжем каміна. Тоді здавалося, що це дуже стильна деталь інтер’єру.

* * *

Упродовж наступного тижня тиждень я не мала спокою. Якщо Роза показалася мені, то, напевне, щось хотіла сказати. Роздуми провокували ще більше запитань. Як Роза вижила в окупованому Києві? Чому не може спочити з миром? І чи не хотіла підказати, що тинькування на стіні між вікнами відпадає недаремно? Як науковець я знала, що всі відповіді містяться в архівах. Тож щойно з’явився вільний день, попрямувала до бібліотеки Вернадського. Сіра, схожа на фоліант, будівля зустріла знайомим запахом тонких пожовклих сторінок, висохлого в палітурках клею, дешевої кави та пиріжків, якими я марила аспіранткою, а зараз не стала б їсти, навіть якби це була єдина їжа у світі.

Зізнатися, я приходила туди востаннє п’ять років тому, коли писала дисертацію, але відчуття не змінилися. Здавалося, що переступала цей поріг учора. Ті самі зачовгані червоні килими, ті самі бібліотекарки невизначеного віку в сірих костюмах, ті самі мармурові сходи з пафосними балясинами, і ті самі довгі години очікування замовлення з архіву.

Щоразу простягаючи мені новий стос документів, бібліотекарка з подивом позирала крізь товсті скельця. Я обережно брала ті підшивки та йшла до пустої зали. Там, загубившись між товстих колон, вивчала свідчення трагічної долі людей, які жили колись, раділи, кохали, сподівалися й були розстріляні в останні дні вересня 1941 року. Копирсаючись в архівних документах та свідченнях про долю жертв Бабиного Яру, я намагалася знайти згадки про Розу. Мені здавалося, що, зрозумівши, як вона вижила під час німецької окупації, зможу знайти причину її неспокою.

У своїх пошуках я дізналася, що серед розстріляних були не лише євреї, а ще сінті, роми, військовополонені, українські патріоти. 27 вересня в Києві розвісили оголошення, у яких наказували євреям з’явитися на ріг Дегтярівської та Мельникова з речами й документами.

До цього НКВС використовувало Бабин Яр як зручне місце для страти, і німці перейняли «корисний досвід попередників». Крутий яр позбавляв потреби копати глибокі могили для свіжих трупів. Зараз там охайний парк із лавицями, стежками, клумбами та спортивним майданчиком і пам’ятник худенькій дівчинці, навічно застиглій в оточенні зламаних іграшок. Він – німе нагадування, що жорстокість – то звичайне для гомо сапієнсів. Приречених розстрілював не Гітлер. Підіймали за командою рушниці прості солдати, які мали батьків, дітей та люблячих дружин, гарно ставилися до бродячих собак і могли поділитися обідом із жебраком. Вони стріляли в людей, які, схиливши голови, покірно підходили до прірви. Ця чітко та методично спланована операція вражала масштабністю. Діловий підхід до винищення п’ятдесяти тисяч людей не залишав місця переживанням. А мозок відмовлявся вірити в цю реальність.

Вчитуючись у документи, я хотіла заплакати, розчинити в сльозах відчуття безнадії, але не могла. Ніби остовпіла та втратила це вміння. Оплакуючи одного, змиваємо біль, але де взяти стільки сліз, щоб оплакати цілий народ? Тож, кліпаючи пересохлими очима, читала, переглядала документи й шукала Розу Розенцвейг.

Нарешті мені до рук потрапили списки розстріляних, де поряд з іншими значилося її ім’я. Але відповіді на питання, як сталося, що вона прожила після Бабиного Яру ще понад тридцять років і не може спочити з миром дотепер, не знайшлося.

Коли прибиральниця почала промовисто грюкати відрами, я здала книги та документи й вийшла надвір. На паркуванні самотньо чекало авто. Я сіла, повернула ключ. На мить мені здалося, що перед автомобілем стоїть жінка з довгими темними кучерями та схвально мені усміхається. Наступної секунди видіння розчинилося в яскравих вогниках кондитерської фабрики, яка колись звалася на честь творця «Капіталу» Карла Маркса, а зараз носить ім’я власника.

* * *

Єва зустріла мене на порозі. Вона здивовано підняла густі чорні брови, коли я з гуркотом звалила їй під ноги важку спортивну сумку.

– Що це?

– Перфоратор.

Кавові очі Єви округлилися, на вустах промайнула розгублена усмішка. Вона підняла сумку і з повагою глянула на мене, зважуючи її в руках.

– Ти вмієш із ним поводитися?

– Ні, – чесно зізналася, знизуючи плечима. – Пригости мене чимось гарячим, і я все тобі поясню.

Я розповіла Єві про зустріч із привидом, про мій пошук і про здогадку, яка не давала спокою. Вона спробувала чинити супротив, але невпевнено. Користуючись тим, що Єва засумнівалася, я рішуче попрямувала до каміна й, упершись двома руками, посунула його вбік.

Пляма, яку приховали, мала жахливий вигляд. Усе тинькування лежало долі. Ми споглядали криву цегляну кладку. Єва принесла газети, які ми розіслали на підлозі. Я наділа позичені в чоловіка захисні окуляри. Узяла до рук перфоратор, міцно обхопила ручку та вперла бойок між двох цеглин, у найбільший люз. На секунду відчула сумнів. Натиснула кнопку – й інструмент вдарив по шву. Полетіла пилюка, але я тримала щосили й била… била… била. Коли зупинилася, сходила до сумки по невеличкий ломик, просунула його якомога глибше та навантажила. На газету з гуркотом вивалилися відразу кілька цеглин.

– Чому ти не чоловік? Я б вийшла за тебе заміж, – Єва торкнулася мого плеча.

– Ти бачиш, що там порожнеча? Зараз вдарю ще по цих крайніх цеглинах і дізнаємося, що тут сховано, – було приємно відчувати себе сильною та вправною.

За п’ятнадцять хвилин вдалося роздовбати чималу діру. Цеглини, ніби вибиті зуби, лежали на старій газеті. З одного боку вони були закопчені.

– Схоже, що в дореволюційні часи тут була грубка, а тоді її замурували. У мене брудні руки, присвіти телефоном.

Єва слухняно піднесла телефон до темної діри, й ми побачили порожнину, на дні якої ховалося щось, схоже на велику цеглину. Я просунула руку, обхопила та витягнула це назовні. Шкіра до плеча замастилася жирною густою сажею.

Предмет був замотаний у брудну затрушену порохом ганчірку. Єва, здавалося, припинила дихати. Я відійшла вбік і завмерла, спостерігаючи. Вона стала навколішки, поклала предмет на газету й обережно, немов святиню, розгорнула стару струхлу мішковину. Ми побачили різьблену дерев’яну скриньку.

Єва обережно підняла віко. Нас не засліпив блиск діамантів, там їх не було. Пожовклий, з вицвілою маркою, перед нами лежав конверт. Під ним стара, у тисненому переплетенні із золотою інкрустацією книга, яку Єва обережно відклала вбік. Конверт розкрила.

Я побігла до ванни, щоби змити сажу та бруд із рук, мені кортіло торкнутися тих речей.

– Що там?! – нетерпляче вигукувала, намагаючись перекричати звук води.

– Це якийсь лист.

– Читай уже, несила чекати, – я прудко прибігла та заглянула через плече подруги. Звичайний листочок у лінійку списаний дивними літерами.

– Чорт, – не стрималася, а Єва тільки пхикнула. – Це їдиш?

– Напевне. І книга на ньому написана, думаю це – Тора.

Ми стояли поряд роздовбаної стіни, дивилися на знайдений скарб і кліпали очима, немов ляльки, не тямлячи, як діяти далі.

– Знаєш когось здатного це прочитати? – Єва мала широке коло спілкування і часом вміла здивувати своїми друзями. Але цього разу розгубилася.

– Я не підтримую контактів з ортодоксальними громадами, – розвела руками. – Колись спробувала вчити іврит, проте витримала лише місяць.

– Тоді нам потрібно знайти місце, де є люди, які зможуть це прочитати.

* * *

За пів години ми дійшли до вулиці Щекавицької. Вона мала сучасний вигляд: високі доглянуті будинки, запарковані на узбіччях автомобілі, охайні клумби й Велика хоральна синагога. Її стіни, кольору стриманого бардо, фасад із колонами, барельєфами та круглою банею над парадним входом, вибивалися з канонічного стилю, притаманного цим спорудам. Вона розташовувалась у колишньому особняку Гесселя Розенберга.

Ми несміливо піднялися широкими сходами та смикнули ручку високих респектабельних дверей. Зачинено. Поглянули одна на одну розгублено й за спиною почули хриплий голос зі специфічною трохи гаркавою вимовою.

– Ви щось хотіли, шановні?

* * *

У Єві рабин відразу пізнав свою. Його обличчя виражало докір та розуміння водночас, коли переводив на неї погляд. До мене поставився насторожено, але не прогнав, тож я вирішила не перейматися.

Ми сиділи в кімнаті, що слугувала кабінетом, і, збиваючись, пояснювали причину нашого візиту. Він слухав, підтакував та вглядався в наші обличчя примруженими очима, які зблискували графітовими зіницями. Єва простягнула книгу, яку він уважно оглянув, понюхав і нарешті відгорнув першу сторінку.

− Так, так, – прицмокнув язиком та поправив окуляри в тонкій оправі. – Це – печатка нашої подільської синагоги. Ось, бачите обриси будівлі, в якій перебуваємо?

Ми одночасно втупилися в розпливчатий брудно-блакитний силует, який нагадував вицвіле татуювання.

Рабин узяв конверт, обережно витягнув лист і почав читати. Крючкуватий ніс рухався, коли він пробігав поглядом рядки. Кілька разів підтакував сам до себе, морщився та поправляв ярмулку. Закінчивши, обережно відклав убік пожовклий аркуш.

– Ваша правда, це – їдиш, але застарілий варіант. Мені не всі слова знайомі. Спробую переповісти те, що зрозумів із цього листа.

Ми закивали головами, немов собачки, яких ставлять на торпеду водії маршруток.

– Це написала жінка на ім’я Роза. Коли німці окупували Київ, тодішній рабин роздав усім членам громади скарби на збереження. Він розсудив, що такий розподіл допоможе врятувати бодай щось. Розі дісталася Тора, – зробив паузу. – І вона просить її повернути.

Я помітила, як Єва смикнулася, ніби хотіла схопити і сховати книгу. Ледве вловима усмішка пробігла обличчям рабина. Він продовжив розповідь.

Перед нами постала картина страшного далекого ранку. Роза прочитала оголошення на стовпі, прибрала у квартирі та, склавши невеличку валізу, попрямувала на Лук’янівку. Розуміла, що німці – вороги, але повідомлення, що потрібно взяти речі, її заспокоїло, бо натякало на депортацію. Останнім часом євреям важко доводилося в окупованому Києві. Постійно ставалися погроми та побиття, тож виїхати здавалося не найгіршим варіантом.

Прізвище, ім’я та дату народження Рози стриманий блондин записав у блокнот. Наказав залишити на купі речі й кивнув рукою в бік колони, яка вишикувалась, чекаючи команди. Коли їх набралася сотня, замикальний скомандував: «Шнеле», – і вони, немов гусенята, ціпком попрямували до яру, над яким гриміла парадна музика. Раптово крізь мелодію пробився гул пострілів, і колона перелякано спинилася. Роза починала усвідомлювати, що відбувається. Знову пролунали постріли.

Останні сумніви зникли. «Чому ніхто не чинить супротиву? – промайнула думка. – Чому всі йдуть, як агнці на заклання? Німці озброєні, але нас багато, дуже багато. Нехай жінки, чому чоловіки нічого не роблять? Коли б усі одночасно накинулися на солдатів, то частина б загинула, але решта могла б урятуватися».

Ніби почувши її думки, одна з жінок крикнула: «Нас розстріляють, тікаймо!» – але ніхто не порушив строю. Підійшов охоронець, показно прицілився та вистрелив їй у голову. В один момент кілька десятків жінок із несамовитим вереском накинулися на нього, повиснули на руках, вчепилися у волосся, дерли одяг, впивалися нігтями в шкіру. Це тривало секунди. Пролунала кулеметна черга, і Роза відчула, як падає.

Коли жіночий бунт придушили, тіла звалили на купу обабіч дороги. Роза, привалена трупами, пролежала добу. Перемерзла, кілька разів обмочилася, але в ній прокинулася незнищенна жага життя. Коли розстріли припинилися, вона, дочекавшись ночі, виповзла з-під закляклих тіл. Їй вдалося непоміченою вибратися з гаю і дістатися будинку колишньої клієнтки. До війни Роза шила вишукану білизну на замовлення. Та жінка її сховала.

Рабин змінив тон оповіді, і я поступово оговталася від раптового видіння.

– Душа твоєї прабабці, – глянув на Єву, спустивши окуляри, – прагне повернути борги.

– Добре, це – ваше, – Єва видихнула й, опустивши очі додолу, двома пальцями посунула до нього книгу.

Рабин неочікувано підморгнув:

– Роза залишила тобі подарунок, повертайся та пошукай уважно.

* * *

Глибше в схованці, під слідами попелу та бруду, ми відкопали замотані в рядно прикраси та срібну мінору. Стіну відремонтували, й відтоді Роза більше не являлася.

Минуло майже шість років. Я часом згадую ту історію і починаю сумніватися, чи бачила Розу насправді, а чи то був сон, навіяний попередньою розмовою. І чи тільки старий борг тримав її стільки років поряд Єви, а може, це було щось важливіше – бажання передати історію та нагадати онуці, ким вона є.

Дякуємо за вашу передплату на ексклюзивні історії онлайн!