ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ. ГАЗЕТА «ЖИТТЯ»
476Життєві історії
Життєві історії з газети «Життя» — правдиві історії з життя та історії кохання українською.
– Слухай, ти – браконьєр недороблений, – притиснули його до стіни два збитих дядьки. – Що тобі незрозуміло зі слів? Ще раз з’явишся – ноги поламаємо!
Він дивився на почервонілі від морозу й алкоголю обличчя і мовчав. Той, що менший, наблизився впритул, роззирнувся навсібіч, скривив обличчя й різко вдарив старого в живіт…
Насправді дід Олег браконьєром себе не вважав. Так, за ним був величезний штраф, який він нібито повинен сплатити, та місцевий адвокат уже майже три роки по-професійному майстерно тяг кота за хвоста, постійно знаходячи нові обставини та прогалини в законодавстві, які не дозволяли суду остаточно повісити на старого непідйомний тягар – декілька десятків тисяч гривень штрафу.
Незважаючи на ці делікатні обставини, він уже шостий день поспіль нишком ходив у ліс, рубав там нову ялинку, яку потім у місцевій маршрутці возив до Житомира на продаж. Водій брав додаткову платню «за багаж», і ніхто зайвих запитань не ставив. Що ж, життя таке: у країні війна, і старим також треба якось виживати. Усі селяни знали, що він уже продав велику частину свого майна, влітку торгував урожаєм з городу, восени – яблуками та горіхами, а тепер ось, наприкінці грудня, вдалий час заробляти на ялинках. Хіба це великі гроші? Так, на життя.
Цього разу дід Олег упорався швидко. Тільки-но місцеві продавці ялинкового ярмарку запримітили чужинця й пішли висловлювати йому претензії, як підступний старий уже збагрив свій свіжесенький шикарний екземпляр і тишком намагався зробити ноги.
– Стій, паскудо! Куди намилився? – кричали йому вслід. Злі й безжальні, бо весь день вистоювали на холоді та мряці, щоб те, що дід сходу віддавав за 300 гривень, комусь продати за 600. Старому вже декілька разів вдавалося їх провести, переманивши до себе кількох покупців, але останнього разу йому пообіцяли поламати ноги.
Старий швидко забіг у місцеву крамницю, підійшов до термінала й поклав зароблені гроші на «Монобанк». Біля виходу діда вже чекали…
…Від болю перехопило подих, і дід Олег нагнувся.
– Попереджаємо востаннє, – дихнув на нього перегаром той, що вищий. – Ще раз з’явишся – цілим не залишишся.
– То я для ЗСУ, – ледве прохрипів дід.
– Що ти верзеш, старий, – підтягнувся той, хто вдарив. – Не тринди. Кажуть тобі по-доброму: не псуй торгівлі. Тут люди грошима вклалися. Зрозумів?
Та старий, тримаючись за живіт, спокійно дивився й мовчав.
Вони вже пішли, але той, що вищий, раптом повернувся, вийняв з кишені 100 гривень і тицьнув їх дідові:
– Прошу, не приходь сюди більше, гаразд? – але так і не отримавши відповіді, пішов.
Старий узяв 100 гривень, покрутив їх у руці, знову зайшов у крамницю і теж поклав їх на «Монобанк».
Дорогою додому старенький дивився у вікно маршрутки й думав про своє.
…Про те, як у 90-ті троюрідна сестра запрошувала його в Канаду жити. А Олег дивився на хату, яку батько зводив, на садок, який садив, на господарство, яке з дружиною, донькою та сином тримали, і мовив:
– У мене тут усе. Я тут заможна людина. Що я там робитиму? У свої майже п’ятдесят усе з нуля розпочинати?
Потім донька переїхала в місто, син одружився, народився онук, і вони з дружиною залишилися самі. Але їм було добре. Так, рук не вистачало, довелося трохи розпродати живність. Діти приїжджали рідше, але на свята всі бували разом.
Вони вже планували з дружиною, як старість доживатимуть, та почався 2014 рік. Син одразу з Майдану поїхав в АТО та за декілька місяців загинув. Наступного року, не витримавши, за ним пішла й дідова дружина.
Старий допомагав невістці та своєму онукові Олежку, як міг.
Донька приїжджала дедалі рідше, бо не могла витримати «цього суцільного суму», в якому жив старий. Та 2022-го, як почалося, вона разом із сім’єю вирушила до Польщі. Услід за ними виїхала за кордон і невістка.
Так вони й залишилися удвох, два чоловіки їхнього роду – старий Олег і молодий Олежко. Разом ходили чергувати в місцеву самооборону, де в березні 2022 року ту нещасну суху березу і зрубали, щоб на посту грітися. Та, на його біду, відпочивав чи ховався тоді в Довжику якийсь високий чин із Києва з лісового господарства, побачив діда, викликав лісників, та так відтоді тягнеться «бадяга» з тим штрафом.
Надворі – війна, ворог за 50 кілометрів, а вони на старому через кляту суху березу, яку він спалив, щоб хлопцям зігрітися, показники собі робили.
Потім, улітку 2022-го, незважаючи на свої 23 роки, молодий мобілізувався. Мобілізувався один, а вийшло, що нібито двоє. Бо старого чи то від старості, чи від того, що залишився сам, така туга охопила, що він уважав, що мобілізувався теж, тільки не на службу, а як тилове забезпечення.
Сина на війні він уже втратив, не міг допустити, щоб ще й Олежко загинув та через це їхній рід у Лету канув. Колись батько йому казав, що для чоловіка спочатку рід треба продовжити, а потім Батьківщину захищати, мовляв, його дід у Другу світову зі спокійною душею мобілізувався, бо в нього вже на той час син народився.
Домігся дід Олег зустрічі з кимось із командирів житомирської 95-ї бригади, де служив молодший, дізнався, що треба, і почав збирати кошти серед селян на допомогу. Раз зібрав, удруге, а десь раз на п’ятий нічого в нього вже не вийшло. Хто чим хотів, уже допоміг, а в багатьох і свої служили.
Почав старий продавати потрохи своє майно та забезпечувати, чим міг, підрозділ молодшого. Навесні розсаду продавав, улітку-восени – врожай та квіти, а в грудні – ялинки. А коли нічого не було, то віддавав те, що залишалося з пенсії.
Не помітив дід, як за два роки в донатах мільйонером став. Кому розповісти – не повірять. Та він цим зовсім не переймався.
Бо була у старого ще одна потаємна місія. Він щодня вів щоденник та нотував усе, що йому Олежко розповідав під час розмов телефоном.
Коли той на нулі був і не міг телефонувати, дід на календарі числа закреслював, рахував дні, які залишилися до відновлення. Думав він, що поки тримає все під своїм контролем, то нічого з молодшим не станеться й повернеться він здоровим і неушкодженим. Бо тілом воює один, а душею їх двоє. У тому й сила.
Поки старий думки ганяв, приїхав у село, зайшов у хату, роззувся, дивиться – капці Олежка нерівно стоять, мабуть, посунув їх, коли одягався. Нахилився й обережно підправив. Це був важливий ритуал, якого старий дотримувався: тримати всі речі Олежка, зокрема і взуття, так, начебто і не на війні той зовсім, а лише на декілька годин вийшов із дому та зараз повернеться. Щоб усе було чисто, акуратно й напоготові.
Поки ще було світло, пішов знову старий Олег у ліс по нову ялинку. Та цього разу знайшов не дуже, бо вже темніло, тож узяв, яка є. Може, вийде гривень за 150–200 продати.
Повернувся додому, поставив здобич у дворі, перевірив знову капці молодшого, поставив позначку на календарі та почав телефонувати Олежкові. Немає зв’язку. Прикро. Уже другий день зайвий на нулі. Йому давно час на відновлення.
Та дід сум від себе відігнав, зробив новий донат із тих, що здобув: 300 гривень за ялинку та ще 100 гривень, що печінкою заробив.
Наступного дня поперся знову старий Олег з ялинкою в місто. Вирішив не стояти разом з усіма, а стати біля маркету, щоб бариг не дратувати. Та ялинка виявилася не дуже, і стояв він із нею вже декілька годин, але ніхто не хотів купувати.
Почав падати сніг. Зовсім як і треба на Новий рік. Народу багато, всі метушаться – хто подарунки купує, хто мандарини чи інші смаколики на стіл, а він стоїть. Уже на ялинці шапка зі снігу – стоїть старий, як на посту.
Бачить – військовий підходить, теж увесь у снігу, в балаклаві.
– Скільки коштує ялинка?
– Забирайте так.
– Так? Чому?
– Бо це ялинка для ЗСУ, забирайте!
Військовий підійшов ближче, стягнув балаклаву, і побачив старий знайоме обличчя.
– Привіт, діду! Ходімо додому…
– Олежко… – ледве вимовив той і заплакав.
У той Новий рік уперше за війну стояла в дідовій хаті справжня ялинка, а на його календарі з’явилися свята, позначені не чорним хрестиком, а, як їм і слід, обведені червоним.
Така вона була, дідова служба.
Читайте нові життєві історії та історії кохання щотижня — ексклюзивні авторські новели українською.
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
361
