ДІД ПЕТРО

ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ. ГАЗЕТА «ЖИТТЯ»

28 січня 19:02

430

Джерело: Газета «ЖИТТЯ»

Життєві історії

Життєві історії з газети «Життя» — правдиві історії з життя та історії кохання українською.

Діда Петра замкнули в хаті. Перед тим Білява підійшла ще раз до його ліжка. «Хоче пересвідчитися, чи я справді сплю», – подумав старий і усміхнувся. Так легко його не купиш. Дід навчився вдавати, що спить, – комар носа не підточить. Цілими днями, поки їх не було у квартирі, тренувався і як прикидатися, щоб повіки не ворухнулися, і як, втупивши погляд в одну точку, спостерігати за всім, що коїться навколо.

Вони приходили чомусь щодня надвечір і залишалися до самого ранку. І поводилися так, немов тут живуть: вечеряли, Високий дивився телевізор, а Білява порядкувала в оселі. Все, як у звичайній сім’ї. Навіть дитину звідкілясь привели, хлопчика. Це щоб імітація була довершеною. Малий називав їх мамою і татом. А на нього казав дідо. «Чимось задурили його», – здогадався Петро. Якось вони залишилися в кімнаті двоє: старий і малий. Петро спробував розговорити дитину, але з розгубленого вигляду малого зрозумів, що той ні про що не здогадується. «А може, й зазомбували», – майнув жахливий здогад у дідовій голові.

Коли його привезли в цю квартиру – Петро не пам’ятав. Як і не пам’ятав того, чи своїми ногами увійшов, чи, може, внесли задурманеного. Одне було точно: тут він уже давно. Спочатку Петро не міг збагнути, хто вони і чого хочуть від нього. Та після напружених щоденних роздумів збагнув: вони його викрали. Вони недобрі, бо інакше чого б їм було маскуватися? Білява називала його татом, а Високий – Петром Михайловичем. Добрі люди б так не поводилися.

Вони, правду сказати, й не робили йому нічого лихого. Поки… Білява завжди кликала їсти, чомусь намагалася взяти за руку. Спершу навіть набирала повну ванну води і кликала старого начебто купатися. Петро відразу розгадав підступний намір – хотіла втопити. Або вкинути непомітно у воду увімкнений кип’ятильник. Тому дід Петро категорично запротестував. І «відмазку» мав залізну: з якого б це дива йому, поважному старому чоловікові, митися біля чужих людей? У відповідь Білява вдала сумну. Нехай, тож дала дідові з ванною спокій. Просто вмикали душ і залишали його самого. Петро вдавав, що миється, а сам стояв напоготів, бо на благенький засов у ванній кімнаті надії не покладав. Потім мочив голову, бризкав на підлогу водою і виходив.

Відколи Петро здогадався, що його викрали і чогось від нього хочуть, минуло вже чимало часу. За цей період старий багато чого навчився. А от розгадати їхні справжні наміри все ніяк не міг. Основна проблема була в тому, що Петро нічого не пам’ятав про себе: ні хто він, ні де живе. Не пам’ятав навіть того, чи є в нього родина. Старий розумів, що, якби пам’ять повернулася, він одразу ж розгадав би все. Те, що причина ув’язнення криється в його минулому, було ясно, як білий день. Та от як повернути пам’ять?..

Хто знає, від чого він її втратив… Чи ліки якісь вкололи, чи гіпноз… Білява часом допитувалась у діда Петра, немов поміж іншим, чи згадав він щось. Вдавала засмучену, коли чула його заперечну відповідь. Але Петро бачив, що в кутиках її очей спалахували радісні іскорки – таки не пам’ятає старий, хто він! Коли вони з Високим сідали дивитися телевізор, старий вмощувався поруч у кріслі та вдавав, що спить. А сам через напівстулені повіки уважно спостерігав за ними. Дід Петро вловлював відтінки голосу, безпомилково розпізнавав настрій. А потім, удень, усе це прокручував у голові ще раз і ще раз. Іншого заняття Петро не мав. А якби й мав, то не міг би нічого іншого робити. Старий мусив знайти відповідь на запитання: хто він? А вже за цим розмотається клубок. Це запитання стало сенсом його життя. Воно постійно крутилося в дідовій голові, не даючи стомленому мозку ні хвилини спокою. Час до часу проривався страх, що, можливо, є люди, близькі люди, про яких він забув, як і про себе. Думка, що, може, вони страждають, марно очікуючи його допомоги, доводила Петра до відчаю. Щоб не збожеволіти, старий величезним зусиллям волі змушував себе не думати про це. Він мусить спочатку згадати, хто він!

Іноді Петрові здавалося, що пам’ять майже-майже повернулася до нього. Якісь неймовірно знайомі відчуття, немов дражнячи, крутилися в голові близько-близько. Та коли вже здавалося, що от-от можна за них схопитися, знову пірнали на самісіньке дно свідомості. Особливо часто зринав образ однієї жінки. Її обличчя було дуже знайоме, а ім’я майже крутилося на язику. Петро вирішив змінити тактику. Може, згадавши цю жінку, він зможе згадати й себе? І одного разу старого таки осяйнуло: «Марія!». Його Марія! Це ж його дружина, з якою прожив… прожив… Бог із тим, скільки прожив. Де вона?! Якщо зуміли викрасти його, Петра, то що могло статися з Марією?! Яка небезпека їй загрожує?!

Старий розумів, що йому потрібно за щось зачепитися: який вигляд мав їхній будинок… якісь запахи… можливо, знайома вулиця чи магазин… Петро має звідси вирватися. Мусить!

У нього з’явилася мета!

Зовні світ залишався таким самим приховано ворожим, але звиклий до діяльності мозок колишнього математика вже складав лабіринти варіантів, як вирватися на волю. Один за одним виникали плани, і один за одним дід Петро їх забраковував. У кожному було щось таке, що створювало непереборну перешкоду. Якось Петро від розпачу аж розплакався. Це сталося саме тоді, коли вдома була Білява. Одягнувши маску співчуття, кинулася до старого. О, якою нестерпною була ця мука – бути поруч із ворогом, від якого, може, залежить і життя його Марії, та не могти нічого зробити! Ненависть допомогла Петрові більше, ніж будь-що. І чоловік знайшов-таки вихід – вікно. Він утече через вікно. Старий загорнувся у спокій, як у плащ. Тепер чоловіка ніщо більше не хвилювало. Петрові стало смішно. Мало того, що його викрадачі так і не знали, що старий їх розкусив, вони й не здогадувалися, яка несподіванка їх очікує! Петра охопила лоскітна радість, як у дитинстві, коли знайдеш таку гарну схованку, що ніхто не може здогадатися, де ти. От тепер можна й погратися. Петро підійшов до Білявої і промовив:

– Я хочу прийняти ванну.

Він помітив, якою радістю спалахнули її очі. Але старий був спокійний. Він був чомусь переконаний, що сьогодні йому нічого не загрожує. Петро навіть дозволив вимити собі волосся шампунем, потім смиренно вдягнув халат, від якого досі категорично відмовлявся. Чи не вперше з апетитом повечеряв. Білява пурхала від радості. У Петра навіть з’явилася до цієї жінки якась симпатія. Але старий швидко прогнав від себе це відчуття. Йому треба тепер бути уважним, як ніколи. Від цього залежить не лише його життя.

Та ранок чатував на Петра новою бідою. Відчинивши вікно, старий із жахом побачив, що квартира, в якій його зачинили, на п’ятому поверсі. Кинувся похапливо шукати простирадла. Білява їх десь заховала. Руки тремтять… Він мусить зробити це сьогодні… Завтра може бути запізно… Знайшов, усе добре… Спокійно-спокійно… Треба зв’язати… Одне до одного… Три простирадла… Тепер прив’яже до рами… І поволі, тихо-тихо спускатися… Аби ніхто не почув…

Останнє простирадло по-зрадницьки закінчилося, а до землі було ще щонайменше метрів п’ять. Петро не дострибне на своїх старих, хворих ногах… Йому ж сімдесят вісім… Стоп! Йому сімдесят вісім! Він Петро Михайлович, пенсіонер… Живе в доньки… Оксани… А Марія?! Його Марія?! Марієчка!.. Померла… Його Марієчка померла…

Сльози покотилися висохлими щоками, залоскотали підборіддя… Петро мацнув по ньому рукою. Інша ковзнула простирадлом, що було тепер його пуповиною із цим світом…

Оксана не зводила погляду з полум’я, що злизувало тоненький віск. Вона шукала відповіді на запитання і не знаходила… Може, треба було цвяхами забити вікно?.. Може, віддати батька до притулку після того, як утратив пам’ять?.. Може…

Читайте нові життєві історії та історії кохання щотижня — ексклюзивні авторські новели українською.