ЦІНА СИНІВСЬКОЇ ОБРАЗИ

Життєві історії з газети «Життя» — правдиві історії з життя та історії кохання українською.

Кому і за що саме пробачати чи навпаки – особиста справа кожного. Основне, щоб нам після ухваленого рішення (хоч яким би воно було) не доводилося каятися. Надмірна поблажливість, як і затята непоступливість, може мати непоправні наслідки. Як знайти оту рятівну золоту сере­дину? Інколи потрібно прислухатися до порад людей, які мають за плечима чималий життєвий досвід, а інколи власне серце підказує, як потрібно вчинити, хоча, на жаль, ми не завжди йому довіряємо.

Війни не лише знищують і калічать нас фізично – вони руйнують душі та долі. А це також дуже страшно, і народжене лихоліттями поняття «втрачене покоління» є беззаперечним доказом того, що ті, хто вижив у воєнному пеклі, здебільшого вже ніколи не зможуть повернутися до пов­ноцінного життя. Одних не відпускало минуле, інші, боячись болісних розчарувань, остерігалися майбутнього. А Василь розривався між ними, і серце його згодом не витримало цих страждань.

Війна нахабно вдерлася, коли Василеві ледве минуло вісімнадцять. Він навчався на курсах водіїв і восени мав стати солдатом. А поки що насолоджувався волею та першим юнацьким коханням. Чистим, світлим і пристрасним, яким воно може бути, коли кохаєш щиро. Наталя обіцяла дочекатися Василя з армії, бо і її серденько не було байдужим до гарного парубка. Червнева ніч пахкотіла матіолою, огортала зоряною ковдрою щедрі українські поля, із саду долинав переливчастий солов’їний спів, а йому в супровід дзвеніли цикадами запашні лугові трави. Від цього всього паморочилося в юних головах, тікала з-під ніг тверда земля і сміливішали юнацькі руки…

– Ні, ні, Васильку, – опанувала себе дівчина, зупиняючи їх, – я так не хочу! Ти сам припиниш мене поважати. Дочекаймося нашого весілля: у нас попереду все життя!

Звідки було знати дівчині, що вже вранці ворожі літаки нищитимуть недоспілий хліб на сільських нивах і обір­вуться перші життя її земляків від фашистських куль? Хоча, можливо, й це не дозволило б Наталі переступити межу, адже в ті часи цнота була свідченням не лише дівочої, а й людської порядності.

Василя мобілізували на війну першого ж місяця, а Наталя залишилася чекати його в рідному селі. Прощаючись, присягнули одне одному: якщо тільки залишаться живими, неодмінно будуть разом.

Війна не зважала ні на мрії людей, ні на їхні життя. В село почали надходити чорні звістки, вкриваючи вічним попелом смутку змертвілі материнські серця, залишаючи дітей сиротами, жінок вдовами. А згодом окупація надовго відрізала селян від світу, де боролися з ворогами їхні рідні. І вже невідомо було, кого варто чекати з того пекла, а за ким запалювати поминальні свічки.

Забувши про уроки радянського атеїзму, Наталя починала і закінчувала день молитвою, в якій благала Бога врятувати коханого. Мабуть, Він її почув, бо навесні 43-го їхнє село звільнила від завойовників військова частина, у якій воював Василь.

Про щастя неможливо розповісти – його потрібно відчути. Минуть роки, сивина посріблить скроні наших героїв, і втратять яскравий блиск закохані очі, але серця їхні пройматиме бентега під час згадки про ту жадану зустріч.

– Ми чекатимемо на тебе… – обіцяла Наталя, завмираючи в гарячих обіймах Василя. – Тепер ти повинен, чуєш, повинен повернутися до нас живим!

І Василь вірив, що так і буде, що обов’язково настане час, коли він знову обійме свою кохану і візьме на руки їхнє дитя. А в тому, що воно народиться, Василь був упевнений так само, як і дівчина.

Наталина мати здогадувалася, чому тієї квітневої ночі так довго не поверталася донька з побачення. Декілька разів піднімалася з ліжка, вдивлялася в темінь, що огортала подвір’я перед хатою, поривалася вийти надвір, щоб покликати «блудницю», але щось зупиняло її. «На все Божа воля, – нарешті заспокоїла себе жінка. – Он Гаврилишину Тетяну німець звабив, а тепер вона боїться з хати вийти, бо люди цькують, прозивають фашистською хвойдою, а її дитя – німецьким байстрюком, отож нехай краще зі своїм… І навіть якщо дитятко знайдеться, то не від ворога. А може, все ще й обійдеться?»

Однак не обійшлося: довго стримувана юнацька пристрасть залишила після себе міцний паросток. Коли січневі морози стискали в крижаних обіймах вишневі деревця біля вкритої соломою невеличкої хатини і де-не-де в кутках села якось несміливо звучали перші після окупації колядки, Наталя народила сина. Степанко переможно повідомив про себе голосним криком, а щаслива мати заплакала від радості: тепер часточка коханого завжди буде поруч із нею.

Ось тільки чомусь звісток від нього крім двох листів, у яких запевняв у своєму коханні, більше не було.

Тітка Павлина не втримувалася від докорів:

– А навіщо ти Василеві тепер? Узяв, що хотів, та й по всьому! Там у нього молоденькі медсестрички під боком, отож чи потрібна ти Василеві з оцим «доважком», – кивала на безтурботно усміхненого Степанка.

Наталя сердилася:

– Мамо, це його син! От побачиш, Василь повернеться!

– А чому ж мовчить? Хіба що…

Молода мати не давала їй закінчити фразу:

– Не смій говорити про це, він живий! Можливо, поранений, десь лежить у госпіталі, але живий.

– От якби була тут Василева мати, то їй би дали знати про сина, а ти для нього ніхто, – не здавалася тітка Павлина, дратуючи доньку, якій і так ночами не давали спокою тривожні думки, доводячи її до сліз.

Мати Василя поїхала до своєї старшої дочки, яка після одруження жила у Краснодарі, одразу ж після того, як чоловік і син пішли воювати. Адреси її ніхто в селі не знав, отож зв’язатися з жінкою змоги не було.

Коли й за рік після війни Василь не повернувся, Наталина впевненість почала згасати. Ніхто із земляків, які пройшли фронтовими дорогами, не зустрічав на них чоловіка. Не дали результатів численні запити в різні інстанції. Зник безвісти… Наталя й на таке повідом­лення не мала права, бо й справді, хто вона для Василя? І все ж таки надія, маленька, така, що ледь жевріла, давала Наталі сили триматися в нелегкому житті і вселяти віру в серце сина на повернення батька – хоч живого, хоч на граніті пам’ятника, який споруджували в центрі їхнього села і на якому мали викарбувати прізвища загиблих односельців.

Василь з’явився на порозі їхньої скромної хатини, коли Степанові минуло одинадцять років. Шлях додому був нелегким і непростим.

З’ясувалось, Василя і його товариша захопили в полон, коли вони супроводжували важкопоранених до польового госпіталю. Ворожа розвідка несподівано з’явилася в тилу, і хлопці, не очікуючи цього, не встигли зробити жодного пострілу. Поранених залишили напризволяще (німці, мабуть, боячись привернути до себе увагу шумом, не розстріляли їх), а здорових хлопців, пов’язавши, забрали із собою. Коли після закінчення війни постало питання про повернення додому, Василів прия­тель категорично промовив:

– Ти собі як хочеш, а я залишуся тут. Чув, що вдома таких, як ми, відправляють у концтабори, не кращі за німецькі. Мені життя дорожче за Батьківщину, яка мене вважає ворогом.

– А як же батьки? (дружини у Федора не було) – з болем запитав Василь.

– Чи їм легше стане від того, що ми помремо в тих катівнях? А на інше можеш не сподіватися, бо як ти поясниш той факт, що ми без спротиву залишили поранених? Чи думаєш, що там правди не знають?

Поміркувавши, Василь погодився з товаришем. Та, власне, у нього ще менше, ніж у Федора, було підстав ухвалювати інше рішення.

З табору для полонених їх забрав бауер для роботи на фермі. Таку змогу своїм громадянам надавала тодішня влада, аби вони постачали для армії якнайбільше молока, м’яса, інших продуктів. Наприкінці війни, мабуть, відчуваючи, що пахне смаленим, до дешевої робочої сили зі сходу почали ставитися трохи лояльніше: годували краще, дозволяли походи за межі господарства. Тож Василь з другом мали змогу познайомитися з іншими остарбайтерами. Між ними поширювали чутки про жахливе становище колишніх полонених, які повернулися на Батьківщину, тож страх опинитися на їхньому місці остаточно переконав Василя.

Думки про Наталю і ймовірну дитину не покидали його, мучили сни-спогади, після яких Василь довго не знаходив собі місця, але минав час, і минуле дедалі більше губилося в густих туманах. А тут ще й Ірма, донька господаря, бентежить душу, тривожить молоде чоловіче тіло, яке засумувало за жіночою ласкою. Василь знав, чим може поплатитися за зв’язок з німецькою дівчиною, тож не робив ніяких кроків назустріч, але коли дівчина сама прийшла до нього на сінник, де спав літніми ночами, не відштовхнув її, впився в неї солодкими поцілунками, що пахли ваніллю і свіжою травою. Василь тішився краденим коханням, аж поки Ірма не повідомила про свою вагітність.

– Нам потрібно поїхати звідси, – пояснила (спілкувалися мішаниною німецьких і російських слів, бо кожен потроху знав кожну з мов). – Батько ніколи не пого­диться, щоб його зятем став остарбайтер: тата не зрозуміють ні знайомі, ні родичі. У мене у Швеції є тітка, вона прийме нас.

– Але ж мене не випустять звідси, адже я полонений! – Василь не бачив виходу із ситуації.

Тоді Ірма розповіла йому про те, що її брат, який обіймає високу посаду в місцевому управлінні, зможе дістати потрібні документи.

– І він це зробить, – запевнила, – бо не захоче ризикувати своєю репутацією через мій зв’язок з тобою, а ще буде радий, що позбудеться зайвого спадкоємця на батьківське багатство.

Тож майже одразу після закінчення вій­ни Василь з Ірмою опинилися у Швеції, де незабаром народився їхній син Ніколас, якого батько називав Миколкою, а мати – Ніком. Коли хлопчик підросте, Василь розповість йому про Україну, про її красу і багатство, про роботящих людей, які працюють на тій благодатній землі, і про те, що колись вони неодмінно поїдуть туди, де на них чекають люблячі бабуся та дідусь.

– Чому не зараз? – не терпілося дитині.

– Ще не час, – відповідав коротко, бо хіба зрозуміє малолітнє дитя, чому батькові страшно повертатися в рідну домівку, зустрічатися з дорогими людьми?

Тут, у чужій країні, Василеві нічого було боятися. Працював на текстильній фабриці, обзавівся приятелями, з якими у вільний час ходив порибалити, відвідував разом із дружиною свята, які влаштовувала в їхньому тоді ще не дуже багатолюдному містечку Буросі місцева влада, – був звичайним повноправним жителем країни, яка прихистила його у важкі часи. І Василь був вдячний їй за це, але не міг полюбити так, як любив свою Батьківщину, з її квітучими садами, з неймовірно синім небом над золотистим пшеничним морем, з чистими росяними ранками, пронизаними сонячними струнами. Ніякий хліб не пахне так, як спечений руками рідної неньки, і Василеві ностальгічно не вистачало того аромату в розвиненій і багатій Швеції.

Ірма бачила, що погляд чоловіка дедалі частіше затуманюється смутком. Інколи Василь довго дивився на картину, яка висіла на стіні їхньої вітальні, де зображено було двох лелек на тлі зелених альпійських луків, і тоді в його очах з’являвся підозрілий блиск. Дружина розуміла: Василева душа рветься додому. Тож коли настала так звана «хрущовська відлига», Ірма сама запропонувала: «Поїдьмо у твою Україну». Василь і зрадів її пропозиції, і засумнівався: чи має право він привезти іншу жінку туди, де на нього, можливо, чекає кохана з його дитям?

– Краще спочатку мені поїхати самому, – відрадив Ірму, – адже невідомо, що з нами там може трапитися (вони обоє знали про репресії, яким піддавали колишніх полонених) і що тоді буде з Ніком (чи не вперше він чомусь назвав сина на іноземний лад, здивувавши дружину).

Поміркувавши, Ірма погодилася, але попросила, щоб Василь надовго не затримувався, адже дуже хвилюватиметься за нього.

Перед від’їздом чоловік купив синові новий велосипед.

– Навіщо? – здивувалися і Ірма, і Ніколас. – Той,...

Читайте нові життєві історії та історії кохання щотижня — ексклюзивні авторські новели українською.