ЦІНА СИНІВСЬКОЇ ОБРАЗИ

Поміркувавши, Василь погодився з товаришем. Та, власне, у нього ще менше, ніж у Федора, було підстав ухвалювати інше рішення.

З табору для полонених їх забрав бауер для роботи на фермі. Таку змогу своїм громадянам надавала тодішня влада, аби вони постачали для армії якнайбільше молока, м’яса, інших продуктів. Наприкінці війни, мабуть, відчуваючи, що пахне смаленим, до дешевої робочої сили зі сходу почали ставитися трохи лояльніше: годували краще, дозволяли походи за межі господарства. Тож Василь з другом мали змогу познайомитися з іншими остарбайтерами. Між ними поширювали чутки про жахливе становище колишніх полонених, які повернулися на Батьківщину, тож страх опинитися на їхньому місці остаточно переконав Василя.

Думки про Наталю і ймовірну дитину не покидали його, мучили сни-спогади, після яких Василь довго не знаходив собі місця, але минав час, і минуле дедалі більше губилося в густих туманах. А тут ще й Ірма, донька господаря, бентежить душу, тривожить молоде чоловіче тіло, яке засумувало за жіночою ласкою. Василь знав, чим може поплатитися за зв’язок з німецькою дівчиною, тож не робив ніяких кроків назустріч, але коли дівчина сама прийшла до нього на сінник, де спав літніми ночами, не відштовхнув її, впився в неї солодкими поцілунками, що пахли ваніллю і свіжою травою. Василь тішився краденим коханням, аж поки Ірма не повідомила про свою вагітність.

– Нам потрібно поїхати звідси, – пояснила (спілкувалися мішаниною німецьких і російських слів, бо кожен потроху знав кожну з мов). – Батько ніколи не пого­диться, щоб його зятем став остарбайтер: тата не зрозуміють ні знайомі, ні родичі. У мене у Швеції є тітка, вона прийме нас.

– Але ж мене не випустять звідси, адже я полонений! – Василь не бачив виходу із ситуації.

Тоді Ірма розповіла йому про те, що її брат, який обіймає високу посаду в місцевому управлінні, зможе дістати потрібні документи.

– І він це зробить, – запевнила, – бо не захоче ризикувати своєю репутацією через мій зв’язок з тобою, а ще буде радий, що позбудеться зайвого спадкоємця на батьківське багатство.

Тож майже одразу після закінчення вій­ни Василь з Ірмою опинилися у Швеції, де незабаром народився їхній син Ніколас, якого батько називав Миколкою, а мати – Ніком. Коли хлопчик підросте, Василь розповість йому про Україну, про її красу і багатство, про роботящих людей, які працюють на тій благодатній землі, і про те, що колись вони неодмінно поїдуть туди, де на них чекають люблячі бабуся та дідусь.

– Чому не зараз? – не терпілося дитині.

– Ще не час, – відповідав коротко, бо хіба зрозуміє малолітнє дитя, чому батькові страшно повертатися в рідну домівку, зустрічатися з дорогими людьми?

Тут, у чужій країні, Василеві нічого було боятися. Працював на текстильній фабриці, обзавівся приятелями, з якими у вільний час ходив порибалити, відвідував разом із дружиною свята, які влаштовувала в їхньому тоді ще не дуже багатолюдному містечку Буросі місцева влада, – був звичайним повноправним жителем країни, яка прихистила його у важкі часи. І Василь був вдячний їй за це, але не міг полюбити так, як любив свою Батьківщину, з її квітучими садами, з неймовірно синім небом над золотистим пшеничним морем, з чистими росяними ранками, пронизаними сонячними струнами. Ніякий хліб не пахне так, як спечений руками рідної неньки, і Василеві ностальгічно не вистачало того аромату в розвиненій і багатій Швеції.

Ірма бачила, що погляд чоловіка дедалі частіше затуманюється смутком. Інколи Василь довго дивився на картину, яка висіла на стіні їхньої вітальні, де зображено було двох лелек на тлі зелених альпійських луків, і тоді в його очах з’являвся підозрілий блиск. Дружина розуміла: Василева душа рветься додому. Тож коли настала так звана «хрущовська відлига», Ірма сама запропонувала: «Поїдьмо у твою Україну». Василь і зрадів її пропозиції, і засумнівався: чи має право він привезти іншу жінку туди, де на нього, можливо, чекає кохана з його дитям?

– Краще спочатку мені поїхати самому, – відрадив Ірму, – адже невідомо, що з нами там може трапитися (вони обоє знали про репресії, яким піддавали колишніх полонених) і що тоді буде з Ніком (чи не вперше він чомусь назвав сина на іноземний лад, здивувавши дружину).

Поміркувавши, Ірма погодилася, але попросила, щоб Василь надовго не затримувався, адже дуже хвилюватиметься за нього.

Перед від’їздом чоловік купив синові новий велосипед.

– Навіщо? – здивувалися і Ірма, і Ніколас. – Той, що ти подарував на день народження, ще зовсім новий.

– А цей більший, отож згодиться в майбутньому, – пояснив трохи знічений чоловік.

Син довго не хотів відпускати батька з вокзального перону, тулився до Василя, міцно тримався теплою ручкою за його велику, надійну… Щеміло болем розлуки серце Ірми.

– Повертайся до нас – ми на тебе чекатимемо, – промовила сумно.

Колись Василь уже чув ці слова. Вони гріли його в холодних окопах, захищали від ворожих куль, допомагали вижити в концтаборі, а потім несподівано загуби­лися в поцілунках іншої жінки, тих, що пахли ваніллю і молодими травами…

Батьківщина зустріла Василя насторожено, але паспорт громадянина нейтральної Швеції убезпечив його від зай­вих проб­лем. Складніше було подолати тривогу перед зустріччю з ріднею. Мати, на жаль, не дочекалася сина, батька також не було на цьому світі: загинув, як виявилося, ще на другому році війни. Залишалися сестра і… Наталя. Відвідавши Клаву і племінників, поквапився Василь у село, де наро­дився, навчався, провів юність і зустрів перше кохання. Тремтливими ногами підходив до знайомого подвір’я, на якому худеньке хлоп’я щось майструвало.

«Син… Наш із Наталею син», – підказало зворушене серце.

Василь довго стояв біля старенького паркану, намагаючись заспокоїти себе і не наважуючись звернутися до захопленої справою дитини. Нарешті хлопчик сам підняв голову, неквапливо підійшов до нього і, уважно подивившись, тихо запитав:

– Ти мій татко? Ми з матусею дуже чекали на тебе…

Того дня Степанко не відходив від Василя ні на мить, а засинаючи, тримав його за руку, як і всі діти, які вірять у те, що вони, батьківські руки, найсильніші та найнадійніші у світі.

Важко було Василеві розповісти всю правду про причини, що змусили його так надовго розлучитися з Наталею. Повідав про полон, про те, що довго поневірявся світами, перш ніж опинився у Швеції, що його лякали в’язницями і навіть розстрілом за те, що нібито такі, як він, стали зрадниками, не повернувшись одразу додому.

– Боявся й за тебе з дитиною, адже казали, що і сім’ї зрадників відправляли в табори, – виправдовувався.

І це було не так уже й далеко від істини, бо така інформація поширювалася серед колишніх полонених. От тільки коханій, яка залишалася йому вірною всі ці роки, не зміг зізнатися в тому, що ділив себе з іншою жінкою і народив із нею ще одного сина, не менш дорогого за Степанка. «Пізніше знайду нагоду і розповім», – подумав, ще не знаючи, як вчинити із сім’єю, яка залишилася в далекій Швеції, і відчуваючи, що не зможе знову зрадити таких відданих йому людей, які прийняли його на рідній землі. «Ірма обій­деться без мене, – міркував. – Вона сильна жінка, до того ж вони із сином забезпечені житлом, грошима, а тут така бідність, усе потребує чоловічих рук, і Наталя так довго чекала на мене».

Василь, оформивши відповідні документи, залишився на Батьківщині. Не покладаючи рук, працював у колгоспі, але й близько не міг забезпечити нову сім’ю, у якій незабаром народилася донька, такими умовами, у яких жив з Ірмою і Ніколасом. Нестатки породжували роздратування, деколи в чоловіка опускалися руки, дедалі частіше виникали суперечки не лише між ним і Наталею, а й із сином. Якось Василь насварив його за невиконану роботу і у відповідь почув:

– Сам знаю, коли і що мені робити! Якось давали собі раду без тебе раніше.

Василь нічого не розповів Наталі про цей інцидент, відчуваючи провину перед сином за недодану йому турботу. Чомусь з роками дедалі холоднішими ставали стосунки між рідними людьми, незважаючи на зусилля обох. Степан то горнувся до батька, то щось змушувало його зухвало реагувати навіть на маленьке його зауваження. Після армії Степан завербувався на Північ, приїхав за три роки звідти з дружиною і упевненістю, що став справжнім господарем життя, який може не зважати на старого батька.

Від часу Василевого від’їзду зі Швеції минуло понад двадцять років. Як колись він тужив за своєю Батьківщиною, так тепер усе частіше горював за покинутим у призабутому Бурмосі сином. Сподівався, що Ірма знайшла собі гідного чоловіка, а от Миколка ріс без його підтримки. «Як не крути, а я однаково зрадник: спочатку Наталю зрадив, потім – Ірму із сином, – докоряв собі. – І все через цю проклятущу війну, яка так заплутала людські долі, що й не розв’язати ті вузли». Василь уже мав намір розповісти дружині та дітям про молодшого сина й Ірму, як раптом отримав повідомлення зі Швеції: Ніколас, дізнавшись від матері приблизну адресу, розшукував його.

Той день, коли вони зустрілися, був для Василя і радісним, і сумним водночас.

– Мати чекала на твоє повернення понад десять років, сумувала за тобою, потім вийшла заміж, але про тебе згадує дуже часто, – розповідав син. – Ти маєш двох онуків: Еріка й Олівію, вони вже ходять у школу.

Василь розглядав світлини онучат, упізнавав у них свої риси.

– Пробач мені, синку, – подивився винувато на Ніколаса.

– Ти не винен – це війна.

Як колись у дитинстві, Ніколас узяв спрацьовані руки батька у свої, притулився до них обличчям, ніби шукаючи його тепла і ділячись своїм.

Наталя, хоча й ображалася на Василя за те, що він не був їй вірним, а ще й не розповів одразу все, невдовзі пробачила чоловікові: минулого однаково не зміниш, а цей другий його син нічим не завинив перед нею і, вирісши без батька, заслуговує лише на співчуття. Донька навіть рада була, що в неї з’явився ще один брат. От тільки Степан, насупившись, майже не брав участі в сімейних розмовах. Його душили ревнощі й образа на батька.

– Ми тут із матір’ю виглядали його з усіх доріг, мене хлопці в школі байстрюком не раз обзивали, поки батько там розважався, а тепер ще й наочні докази його зради сюди приперлися, – ледве стримував своє роздратування.

Ніколас гостював в Україні недовго, бо вдома на нього чекали сім’я, робота, мати.

– Може, тепер ти приїдеш до нас, – запрошував, – разом із братом, сестрою і дружиною? Мати буде рада тебе бачити, вона все розуміє і давно пробачила тобі.

Василь не хотів казати синові, що для їхньої сім’ї така поїздка – неймовірна розкіш, але Ніколас і сам оцінив матеріальне становище батька.

– Всі витрати я візьму на себе, – запевнив.

– Не будемо поспішати, синку. Краще ти приїзди сюди разом із сім’єю: дуже хочеться онуків побачити.

Степан і тут знайшов привід вилити свою злобу: за вісім років шлюбу лелеки не принесли їм із дружиною дитяти, а цей шведський родич має їх уже двійко – у всьому йому більше щастить. Заробляє, мабуть, також більше за нього, якщо може дозволити собі такі витрати. Он які подарунки привіз батькові: дорогий годинник, костюм, а ще дав гроші на мотоцикл.

Відтоді стосунки між батьком і Степаном стали ще гіршими. За кожної нагоди він намагався дорікнути Василеві за зраду, шпигав його колючими словами і тішився, коли бачив, як чорніло від болю батькове обличчя.

Останньою краплею, яка переповнила чашу страждання Василя, став учинок Степана у день його народження, який випадав на саме Різдво. Здавалося б, людям, народженим такого дня, сам Бог велів бути милосердними, та Степана це не стосувалося. Він запросив на святкування друзів, родичів. Усі зібралися за великим столом у вітальні. Василь також зайшов у кімнату і вже хотів долучитися до гостей, коли Степан голосно, щоб усі почули, промовив:

– А зрадникам тут робити нічого!

Про конфлікт між сином та батьком і родичі, і знайомі знали, тож ніхто не мав сумніву в тому, кому були адресовані ці слова. Всі завмерли в напруженні: що ж буде далі? Тиша задзвеніла гострим болем у Василевій голові. Чоловік іще якусь мить стояв у кімнаті, а потім повільно повернувся і вийшов.

Наталя гнівно подивилася на сина:

– Як ти смієш?!

Степан не хотів здаватися:

– Бо батько таки зрадник! І я ніколи, чуєш, ніколи цього не пробачу йому!

Ці слова наздогнали Василя в коридорі, коли він одягався, аби залишити помешкання, у якому йому не було місця в цей святий день. Чоловікові враз стало гаряче, тисячі гострих скалок пронизали груди, у голові яскравим спалахом промайнуло прощання з молодшим сином: «Це війна винна, батьку…».

Василеве серце не витримало удару, завданого синовою жорстокістю.

Війна знову прийшла в Україну і нині знову калічить душі й нищить життя. Її не вигадали звірі чи інопланетяни. Люди. Самознищуємося через свою непомірну жадібність, хвороб­ливі амбіції, втрачаємо здоровий глузд від вбивчої ненависті й образ. А могли б бути неймовірно щасливими, якби навчилися милосердя, розуміння і вміння пробачати одне одному.

Так, війни розв’язують люди. І лише люди здатні їх зупинити.