ЧУЖИЙ ПЕРСТЕНИК

ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ. ГАЗЕТА «ЖИТТЯ»

Лана МАЙ

23 грудня 21:40

492

Джерело: Газета «ЖИТТЯ»

Історії з життя

Життєві історії з газети «Життя» — правдиві історії з життя та історії кохання українською.

Дні бігли за днями – сірі, однакові. Дім – робота, дім – робота… По суті, тільки робота, від ранку до ночі в офісі, а від ночі мало не до ранку вдома. Комп’ютер спивав її очі, і вони нестерпно пекли й боліли. Тетяна ж заспокоювала себе дурною фразою: «Таке життя». Хоч десь глибоко в душі розуміла, що життя таке, яким ми його будуємо. У ньому дуже мало таких речей, які від нас не залежать. Коли Тетяну тривожили такі думки, вона наполегливо відбивалась від них. Перемогти в тім двобої дівчині допомагав шопінг.

Сьогодні Тетяні було шкода себе, хотілося звільнитися з остогидлої фірми, припинити заробляти гроші «багатому дяді», як каже програміст Володя. Тож і попрямувала в ювелірну крамницю – саме це мало врятувати Тетяну від необдуманих учинків, депресії.

Передноворічне сяйво ілюмінацій розбивало вечірню темряву, відсвічувалось на мокрому асфальті; тротуар здавався казковою доріжкою, що веде до щастя. У ювелірній крамниці лилась тиха ніжна мелодія, сяяли діаманти, виблискували в підсвіченні перли, срібло-золото, платина. Неон довершував картину неймовірної розкоші. Зали були малолюдні: в одному біля вітрини стояла сивочола пара – очевидно, багаторічний ювілей, в іншому – молодята. Високий молодик, який стояв спиною до Тетяни, розмовляв із дівчиною-консультанткою: не міг вибрати те, по що завітав. Тетяна ж ішла повз вітрини, намагаючись відчути серед блиску «свою» річ. «Мабуть, це будуть сережки, ті, що впадуть одразу в очі», – роздумувала.

– Тетяно, це ти?! – раптом кинувся до неї молодик. – Я й не сподівався вже. Стільки років минуло!

Це був Толик. Друзяка дитинства. Анатолій Тригуб… Не бачилися, відколи школу закінчили. Скільки всього хотілось сказати, адже були нерозлийвода!

– Я дуже радий, що зустрів тебе. Допоможеш мені вибрати прикрасу? Оце напередодні Нового року нарешті вирішив освідчитись і ніяк не можу визначитись, – почав виправдовуватися Анатолій.

– Звісно, рада за тебе, – мовила Тетяна, зазираючи у вітрину.

Після того, як вибрали коштовність, Анатолій запропонував Тані зайти в якесь кафе, щоб за кавою обмінятись номерами телефонів, порозмовляти. Дівчина погодилась, адже, крім мами, її ніхто вдома не чекав. Але мати була далеко в селі, а місто холодне і байдуже до Тетяни.

Їхнім пристанищем стала піцерія. Тут особливо було відчутно передсвятковий настрій: дощиком ряхтіли ялинки, офіціанти в новорічному одязі, серпантин, кульки… Поки десь там, у лабіринтах кухні, готували їхню «Неаполітанську», Анатолій частував Тетяну чаєм і сипав запитаннями:

– А чому ж ти й досі сама?

– Не знаю, так складається. Лишень робота. Приходиш додому з єдиним бажанням випити чаю і виспатись, а мусиш сідати за комп’ютер і до третьої години ночі сліпати… І так щодня. Коли ж усе інше робити?

– От визискувачі. Нинішні роботодавці – страшні люди. Порушують одразу всі закони про працю. А чого ж мовчите?

– Що казати? Не влаштовує – йди, ніхто не тримає. Тільки куди? Скрізь же те саме.

Після всіх «А пригадуєш, а пам’ятаєш?» дійшли до особистого. В Анатолія особисте життя було більш насиченим, аніж у Тетяни. Спочатку – одна пасія, тепер – інша. Ось нарешті надумав освідчитись, хоч чогось особливого й не відчуває до цієї дівчини.

– То навіщо ж? – намагалась напоумити друга.

– Бо тридцятка вже. В однокласників діти вже до школи ходять. Мама каже, що холостяк і телепень – це одне і те саме, – пояснював.

Піцу їли мовчки. А за чаєм Анатолій запропонував:

– Послухай, а приміряй-но перстеник. Дуже хочеться побачити його на руці.

– Не дуже гарна ідея. Чужий перстень не можна приміряти.

– Ай, це забобони! Надягни, прошу!

– Ну як хочеш, – Тетяна простягла руку.

Перстеник спочатку пручався, а потім перескочив згин фаланги і сів на місце як влитий.

– Ох ти! Як гарно! Правда ж?

– Авжеж. Я думаю, сподобається, – Тетяна провела рукою в повітрі, демонструючи перстеник.

– Розкішно! – радісно озвався Толя. – Годиться!

А от каблучка завередувала – ніяк не хотіла злізати з пальця.

– Слухай, Тольку, я не можу її стягти.

– Оце тобі. Може, я спробую?

Вони почергово намагалися стягти перстеник з Тетяниного пальця, але все дарма. Палець уже стерп і не віддавав прикрасу.

– Я знаю, палець треба змастити олією. Я тут неподалік живу, побігли, – заспокоював чоловік. – Зараз усе вийде.

Їдучи в ліфті, Тетяна крутила на пальці перстеник, а він не хотів злазити, хоч плач. Ось і квартира, кухня, олія.

– Ні, не йде! – мовила у відчаї. – Треба у травмпункт. Там точно допоможуть.

Анатолій кермував автівкою. На вулиці пролітав перший сніг. У світлі ліхтаря він здавався фіолетовим, блакитним, зеленим.

У травмпункті запропонували або розрізати перстеник, або відрізати палець. Сміялись, кепкували з потерпілої.

– Що хочете, робіть, але хотілося б, щоб палець залишився, – озвалася Тетяна, картаючи себе, що піддалася на Тригубові вмовляння.

Коли за нею зачинилися двері маніпуляційної, Анатолій почав пришелепувато дивитися на телефон, рахуючи хвилини. За вікном розпочався справжній снігопад. Здавалося, хтось невидимий сипав пригорщами сніг на землю. Хвилин за тридцять у дверях з’явилася Тетяна, а за нею – лікар, який кинув у Тригубову долоню каблучку, що по-змовницьки кліпнула йому всіма своїми камінцями.

– Казала ж, не треба приміряти, – винувато мовила Тетяна.

– Це теж пригода! Намучили руку?

– До весілля заживе, – озвався ескулап. – Я так розумію, ви не квапитеся з цим. Але, втім, коли зрештою «дозрієте», обручку трохи більшу купуйте. У жінок інколи пальці набрякають.

Двері вивели Анатолія і Тетяну в казку снігопаду. Зовсім як у дитинстві. Обом було добре і легко. Вирішили погуляти, милуючись першим снігом. Підставляли сніжинкам обличчя, злизували їх з вуст. Анатолій вирішив провести Тетяну до будинку, де мешкала. Веселились, пригадуючи дитинство, катання з гірки, відшукували щасливі, безтурботні дні у країні, куди нема вороття. Обом не хотілося розлучатись, адже довгий час їм так бракувало одне одного.

Коли проходили повз дорогий ресторан, Анатолій спинився і застиг:

– Ото он дівчина, з якою я…

Тетяна побачила за столиком пару. Йому близько п’ятдесяти, а їй максимум двадцять п’ять.

– Ефектна і яскрава твоя обраниця. Вона з батьком? – запитала.

– Думаю, ні. Не моя вона. Його.

– Ти впевнений, що це твоя кохана?

– Так, я її ще здалеку впізнав. Знаєш, мені інколи і раніше здавалось, що… Та просто кепкував сам із себе, насміхався зі своїх страхів і підозр, а от тепер побачив правду. Отак нас і обманюють, а ми бігаємо, пнемося зі шкіри, щоб романтично, щоб здивувати. Тьху!

– Може, це можна якось пояснити? – намагалась утішити Тетяна.

У цей час пара за вікном злилась у поцілунку і запила його червоним вином.

– Ось тобі й пояснення. Не забарилось, – засіпалась ямочка на щоці. – Це її шеф. Отаких обирають дівчата. І плювати, що в нього дружина, діти, лисина на всю голову…

– Не гарячкуй, – намагалася заспокоїти Анатолія.

Втім, він і так не сердився. Просто до нудоти було неприємно й гидко, що його так нахабно обманювали. Добре, що хоча б Таня була з ним, а то пожбурив би каменюкою в шибу. Таня – давній друг, така рідна, надійна…

– Просто часто ми не там шукаємо і не тих знаходимо. А потрібне інколи поруч, – мовив сам до себе, вкотре повторивши давно відому істину, і пожбурив перстеник у сніговицю.

На тому й попрощались. Таня ще довго звинувачувала себе, що натягла чужу каблучку. Недаремно ж кажуть, що це погана прикмета. Втім, зрештою заспокоїла себе: кохана Анатолія опинилась у ресторані із шефом не через обручку і, мабуть, уже не вперше.

Новоріччя минуло сумно в обох. Зате потім було весело. Зустрівшись випадково (якщо випадковості бувають), стали бачитись чи не щодня. Знову, як у дитинстві, ділилися сокровенним, обговорювали інтернетні сюжети, новини.

Час невмолимо біг одвічним колом і якимись невидимими нитками прив’язував друзів одне до одного, виплітав нові гармонійні почуття, а потім і кохання. Чисте, безкорисливе, справжнє.

Читайте нові життєві історії та історії кохання щотижня — ексклюзивні авторські новели українською.