ЧЕРЕМХА

ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ. ГАЗЕТА «ЖИТТЯ»

20 червня 15:44

508

Джерело: Газета «ЖИТТЯ»

З поштової скриньки

Іван сидить на лаві й дивиться вдалечінь. Стежкою неквапливо чимчикує малий Андрійко. Жвавий та кумедний малий сусіда. Зупиняється неподалік і дивиться то на діда, то на черемху...

Край самого причілка вона вже перецвітає. Стара та розлога, з багатьма спилами гілок, що старанно забілені вапном. Дід Іван із дружиною Оксаною посадив її 46 років тому. Жінка дуже любила, як пахне та цвіте черемха. Вони часто сиділи на лаві біля дерева, згадували минуле, усміхалися, раділи й журилися.

Іван навіть пропозицію зробив Оксані, коли саме зацвіла черемха, та й майже всі стрічання-проводи закоханої пари відбувалися колись за хатою майбутньої тещі під цим деревом.

– Йванку!!! – гукала, бувало, синьоока Оксана.

– Що там, Оксаночко?! – озивався чоловік.

– Ходи-но сюди швидше!

– Та зараз, ось тільки траву королям дорву, – казав той.

– Я кому сказала!? – нотки неспокою пробивалися в голосі жінки, й Іван знав, що неодмінно треба слухатися, бо їй обов’язково треба, щоб він був зараз там, біля неї. Тож ішов щоразу, рік у рік, багато років.

– То що ж там сталось? – наче невдоволено, але хитрувато допитувався.

– Диви-диви, як цвіте... Правда ж, гарно цвіте? – запитувала Оксана і вказувала рукою на черемху, а сама аж світилася. Од щастя чи що...

– Та гарно, – погоджувався Іван завше, бо й справді гарно було. А Оксана вже підходила і притулялася до плеча чоловікового, обіймала його стан, і вони так стояли мовчки цілу вічність. Милувалися. Щороку цвітіння та й усі ті 46 років...

А вчора Оксана померла. Отут. Під черемхою. Якось раптом так скрикнула:

– Йванку... – і голос її теплий несподівано обірвався.

– Що там, Оксаночко? – вперше схвильовано озвався Іван, а тоді, не діждавшись відповіді, кинув на дровітні сокиру і швидко гайнув до неї.

Оксана лежала біля межі, саме на городі полола. Чоловік кинувся до неї, на коліна опустився, тремтливими руками обхопив її голову, зазирнув у світлі, як літнє небо, очі, глянув на обличчя. Вуста дружини замовкли на обірваному слові.

– Оксаночко, рідна моя Оксаночко... – тільки й вичавив із себе за слізьми...

А вітерець уже неквапливо роздирав білу душу дерева, розсипав цвітом. Декілька пелюсток впали Оксані на сорочку, на сиву голову Івана. Черемха одцвітала...

***

Чотирирічний Андрійко часто бував у діда-баби, які жили в сусідстві. Хоч і не в рідних. Старенькі завжди були раді життєрадісному малому вертунові, бо свої внуки не приїздили з чужої країни останніми роками.

Та вчора на їхньому подвір’ї Андрійко помітив гурт людей і запитав у мами:

– А чому в дідуся з бабусею люди ходять подвір’ям?

– Бо бабуся Оксана полетіла на хмаринці десь далеко-далеко, – із жалем у голосі відповіла мама.

– А вона не впаде з хмаринки? – запитав малий.

– Не впаде.

– А повернеться до дідуся? Мамо, повернеться?..

***

Сьогодні Андрійко ще у вікно побачив, як дідусь довго гладив лаву. Хлопчик вискочив надвір. На небі пливли хмари. «Може, на одній із них бабуся Оксана повертається?» – подумав він. Нікого не було на хмарках. Андрійко вирішив сам запитати про це в дідуся.

– Ти куди? – ледве і встигла гукнути мама з подвір’я.

Малий Андрійко поволі підійшов до діда Івана. Хвилинку постояв, а потім мовчки заліз йому на коліна. Сидів довго. Зашкарубла дідова долоня гладила шовк дитячого волосся.

– А що ти там робив? – здивована такою поведінкою сина, спитала мама, коли малий повернувся додому й сів скраю на стілець.

Андрійко ледь чутно мовив:

– Нічого... Я допомагав дідусеві Івану плакати...