ЧЕКАННЯ…

ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ. ГАЗЕТА «ЖИТТЯ»

Руслана ЦИЦЮРА

17 вересня 20:33

508

Джерело: Газета «ЖИТТЯ»

Життєві історії

Життєві історії з газети «Життя» — правдиві історії з життя та історії кохання українською.

Поволі, опираючись на палицю, Ганна човгає до воріт. Старечою рукою хапається за низеньку хвіртку, трохи перехиляється, прикладає долоню до чола. «Он наче хтось іде, на Михася схожий, і Оксана, і двоє їхніх хлопчиків», – майнула в голові думка. Обличчя Ганни вмить світліє. Зашкарублими від холоду руками прочиняє хвіртку і ступає на дорогу. Далі йти жінці несила – ноги не дають. Ще влітку, коли під ногами сухо, так-сяк із палицею Ганна сама навіть до магазину йшла. А це ж зима. Борони Боже впасти, то вже б точно залишилась прикутою до ліжка… Перехожі підходять ближче.

– Дай Боже щастя, цьоцю Ганю, – привіталися.

– Дай Боже й вам, – промовила Ганна майже нечутно, і обличчя жінки вмить стало знову якимось сумним, зневіреним. Ні, то не Ганнині гості. То до сусідки син приїхав. А її Михася все немає…

Ледве пересуваючи ноги, Ганна повертається в хату. Засвітла вона ще декілька разів ітиме до воріт і виглядатиме. У душі ще жеврітиме надія, що діти якщо не сьогодні, то завтра таки навідаються до неї. Завтра ж – Святий вечір, післязавтра – Різдво, та марно Ганна плекає надію: не прийдуть… Як не прийшли торік, позаторік...

Надзвичайно молодою Ганна вийшла заміж. Чоловік її, Микола, був старший від неї аж на п’ятнадцять років. Не дуже й то хотіла йти Ганна за нього заміж, але батьки переконували: «Доню, та Микола он який багач… І хазяйновитий, і непитущий. Будеш із ним жити, як у Бога за пазухою». Так і погодилась Ганна стати Миколиною дружиною. І не пошкодувала жодного разу, бо в добрі жила, у статках. Микола дружину шанував. Ганна вже і з рідними не дуже й хотіла знатись: вона ж тепер пані.

Єдине засмучувало – не було в подружжя довго діток. І Ганна, і Микола ходили до лікарів, перевірялись – обоє були здорові. А от завагітніти жінці ніяк не вдавалось. Обоє вже змирились: як є, так є. Аж тут несподіванка: у Ганни буде дитинка! І це після шістнадцяти років спільного життя!

Михайлик з’явився на світ міцненьким, коренастим. Увесь у Миколу. Як же він радів! А Ганна в синочкові взагалі, як кажуть, душі не чула.

Рано пішов із життя Микола – ще й шістдесяти не мав. Михайлик саме школу закінчував, як помер батько. Ганні здавалось, що від горя збожеволіє. Найбільше боліло, що Михась без тата залишився. А скільки ж планів було: і вивчити сина, і хату нову вибудувати, щоб не просто не гірший від людських дітей був, а кращий…

Але людина, як кажуть, планує, а Бог керує. Як могла, так давала Ганна раду синові: у виші навчався, одягнений гарно, по-сучасному. А хата… Дасть Бог, приведе Михась багату невістку, от і зі сватами помаленьку Ганна б зводила їм новий будинок. На все село… Найкращий…

Та не так сталось, як гадалось. Привіз Михась наречену з міста. Оксана із сім’ї небагатої: батько п’яниця, а мати всю сім’ю, як кажуть, тягнула на собі. Квартира в них у місті маленька – ще «за совітів» отримали. Крім Оксани, вдома ще двоє молодших дітей. Ото й усі невістчині маєтки…

Хоч як кричала Ганна на сина й умови йому якісь ставила, мовляв, відречусь від тебе, знати тебе не захочу, та Михайло вперся: ні, одружуся тільки з Оксаною…

Здавалося, Ганна змирилась. Оксана хоч і міська, але працьовита, спокійна і неймовірно добра. Живуть із Ганною молоді під одним дахом. З першого погляду здається, ніби все в них гаразд, та як залишиться Ганна наодинці з невісткою, все дорікає їй, усе чимось невдоволена. Та Оксана мовчить. І чоловікові не скаржиться. Це ж свекруха… Не полюбить ж вона її, Оксану, як рідну доньку…

Ще й року не минуло, як одружився Михайло з Оксаною, а Ганна вже дорікає синові: «І чого ж то вона, твоя любка, дітей не народжує?». І самій Оксані щоразу та й услід кине: «Пустоцвіт…».

Та невдовзі невістка завагітніла. Поділився Михайло з матір’ю радістю. Та не зраділа Ганна. Ще більше озлобилась. «Ще як дітей не було, – думала, – може, б отямився та й покинув її, а тепер Оксана ж дитиною Михася прив’яже».

Чи довго думала Ганна, чи взагалі не думала – так ненависть і лють засліпили їй очі та затьмарили розум. Коли була Оксана вже на четвертому місяці вагітності, поставила Ганна вночі біля її ліжка тазик із холодною водою: знала, що невістка вночі встає часто. Злякалась тоді Оксана дуже, от і стався в неї викидень.

Зібралися молоді й пішли геть від Ганни. Хоч як благала вона сина, і навколішки перед ним опускалася, і руки йому цілувала: «Ти, Михасю, залишись, а та хай собі йде…», хлопець матері ніби не чув.

Чотири роки після того випадку не могла Оксана завагітніти. До свекрухи не навідувалась: не тому, що зненавиділа, радше не хотіла, щоб та злостилася. Михайло час від часу навідувався в село: як-не-як, а рідна мати…

Коли Оксана знову завагітніла, Ганні не розповіли. Але на хрестини її покликали. Здавалось, ніби заспокоїлася Ганна. Невістку обійняла, поцілувала. А маленьке так на Михася схоже…

Усе ніби вже гаразд. Те, що було, вже давно забулося. Ганна все зрозуміла. Та й Оксана жалю не має. От і добре. Нечасто, але навідуються Михайло із дружиною та синочком до Ганни в гості. Жінка тішиться, внучатко бавить.

За якийсь час Оксана вже чекає другу дитинку. Поділились гарною новиною з Ганною. Десь на середині терміну довелося Оксані лягти в лікарню на збереження. «Приїдь до мене, Михасю, – просить Ганна сина, – роботи стільки… Хоч щось допоможеш мені. Я вже сили зовсім не маю».

Не дуже мав бажання їхати Михайло до матері, але таки зібрався: хто ж, як не він, син, матері допоможе?

Роботою Ганна сина не завантажила, а все щось прибалікувала, частувала Михайла. А коли вечір настав, ніби спам’яталася: «Михасю, а нічого ж не зроблено. Залишайся в мене ночувати». Зателефонував Михайло Оксані, повідомив, що не прийде до неї в лікарню, бо в матері залишиться.

Десь посеред ночі Михайло прокинувся від того, що біля нього хтось ліг. Зірвався з ліжка, увімкнув світло… Якась незнайома дівчина. Почав проганяти її, а та нумо проситися, щоб дозволив бодай у коридорі до ранку пересидіти. Як згодом з’ясувалось, це Ганна знайшла цю бідолашну дівчину і гроші їй заплатила, щоб та спокусила… її сина. Усю ніч не стулив Михайло очей. Не міг зрозуміти, навіщо матір так учинила. А на ранок зібрав речі й пішов геть…

Ганна телефонувала синові, але той не відповідав. Урешті, зібралася і поїхала до міста. Припильнувала Михайла біля лікарні, де лежала Оксана. «Михасю, я ж хотіла, як краще… Думаю, дружини твоєї зараз немає, ти сам…».

Михайло так і не розповів Оксані про ту пригоду: дуже вже соромно йому було за матір. Невдовзі Оксана народила другого хлопчика.

А за якийсь час сталося лихо – Ганні відняло ноги. Лежала в міській лікарні. Михайло провідував матір і платив за все, а коли виписали її, найняв жінку із села, яка й допомагала Ганні в усьому.

Але минуло трохи часу, все забулося. Та й, урешті-решт, мати як-не-як… Знову приїздить Михайло разом із дружиною та дітьми в село. Усе ніби добре… Та раптом Ганна, спершу потай, а потім відкрито, почала частувати сина горілкою. Не може вже Михайло без оковитої. І до матері в гості його тягне – та завжди для сина пляшечку має… Забила тоді Оксана на сполох. Лікувався Михайло від алкоголізму. Слава Богу, зараз усе гаразд.

Тепер зовсім не навідуються рідні до Ганни. Найімовірніше, мають страх: що ж цього разу вигадає мати? Та Ганні вже не до вигадок. Вона он ледве ходить. Не така вже й стара, але слаба, недужа. Час від часу бодай трохи відчинить двері, визирне на вулицю. А так увесь час у вікні – сидить, чекає…

Читайте нові життєві історії та історії кохання щотижня — ексклюзивні авторські новели українською.