ЧЕКА

– Хтозна, може, ти, доню, втомилася. Хвилинку спочинь. Свою зажурену голівку, як у дитинстві, мені на коліна поклади, – згадує мати щасливі минулі роки.

Лягла на дитячу голівку Іринки ніжна материнська рука і коси донечці розплела. Згодом уже дорослій дівчині довгі коси мати заплітала і за якийсь час уже вкотре розплітала. Як у маренні мати все собі до йоти пригадала. Чи то були коси, чи долю донечці вона заплітала, того ніяк не пригадала, бо ще тоді про те не думала, не гадала і не знала.

На фронті снаряди ревуть, кулі ворожі довкола свистять, і часами ллється побратимів кров. Медична сестра Ірина на себе важку броню одягла, сумку медичну взяла і під ночі покров за побратимами пішла. Страшна війна, і на ній молодесенька львів’яночка-галичаночка, чорнява, як циганочка.

Чи був тоді, на полі бою, страх поряд з нею, разом із нею, Іринка не знала. Про те навіть не думала і ні в кого ніколи про таке не питала, бо насправді в її дівочих жилах кров короля Данила текла і пульсувала. Як і всі галичани, Іринка насправді була королівського роду – вірна дочка свого народу.

Побратими удень ведуть із ворогом бій, навіть уночі нікому немає спокою, а Чека мріє, щоб хоч одну годиночку відпочити і в милі дитячі спогади зануритись з головою. А кров воїнів на фронті щодень тече бистрою рікою… Немає і не буде тобі, сестричко, допоки з московитами йде війна, спокою.

Кажуть, що герої не вмирають. Помирають чи ні, я не знаю, а гадаю собі, що насправді вони відходять на небеса на заслужений спочинок, на короткий час, щоб згодом повернутись до нас у переказах, у легендах, у піснях. Їх усіх втомило важке фронтове життя, а радше ота клята московська війна.

Тіла героїв, що загинули, відходять від нас у підземне життя, а душі полеглих відлітають на небеса, та пам’ять про них залишається для нащадків – вона віч­но жива. Недаремно воїни своє життя за волю віддали і за неньку Україну на полях кривавих визвольних боїв полягли.

Вони загинули за батьків, за сестер, за братів, за маленьких дітей, за тих дорослих, що вже одружилися, і за тих, що в материнській утробі навіки залишилися і на світ Божий ще не народилися.

– Краще б я тебе, Іриночко, обій­мала і коси твої, як долю, заплітала, – на могилі дочки мати ридала. – Нагорода, хоч би якою вона була, хоч би й дорога – то всього лиш річ. А тебе, моя рідненька кровиночко, уже нема. Нас із тобою навіки розлучила ворожа москва і Стікс-ріка.

На іншому березі ріки не із власної волі опинилася Чека, і, на жаль, не лише вона одна.

– Ми тебе, Іриночко, донечко, у землю сиру схоронили, а ти голубкою білою в небеса лети. Там пращури наші, там відтепер будеш і ти. Назавжди в наших серцях залишишся українкою, бо ти наша любов, надія і віра. Молоде обірване життя – то твоя, Іриночко, Вітчизні велика і безцінна жертовна офіра.

Я не знаю про те, чи доброю, чи злою ти, Чека, до наших одвічних ворогів була, але упевнений, що на тебе, Іринко, щира материнська молитва, ще за часів гайдамаків складена, провидінням Божим з небес зійшла.

Можливо, то скіфи, а може, гуни, а радше за все запорожці отамана Сірка танцювали для тебе на фронті, у хвилини затишшя і навіть під час бою козацького гопака. А ще гайдамаки до тебе, дівчино, навідувалися і немилосердно різали бойового Спаса, щоб не загинула, не пропала одвічна слава наша. У тій величній славі, безперечно, є і твоя на фронті заслужена велика частиночка, дорогенька, незабутня, мужня, відважна і нескорена наша славна україночка, Чека-Іриночка!

– Сумка з ліками у мене важка, – тривожні думки звіряло матері молоде дівча, – турнікети накладаю, рвані рани бинтую, а буває, що котрийсь ранений спересердя вхопить від мене гострого слівця, бо я розумію, що кожного з війни чекає вдома дорога рідня. Тут, на фронті, матусю, старших багато, і є зовсім юні. Є й такі, що могли б бути чоловіком, а хоч би й мені. Кожного з них хтось удома чекає, а війна їх отут в окопах міцно тримає і не відпускає. Кров бійця застиг­ла на моїх руках, а він, сердешний, ранений того не знає. Міцні чоловічі руки мог­ли б, матусю, мій тонкий дівочий стан обіймати, ніжно торкатися тугих персів, цілувати солодкі вуста, але все це, дорога моя матусю, у мене забрала клята війна. Залишиться по мені хіба що добра пам’ять і гранітна могильна плита, – ніби у маренні чи то уві сні чула мати Іринки слова.

На фронті Ірина Цибух зазнала утрати побратимів, відчула біль, тривогу, втому, а їй часами сильно хотілося хоча б на хвильку до Львова, додому. Не завжди і, на жаль, не в усіх здійснюються мрії, і направду шкода – не мрій солодких, шкода утраченого молодого життя. Таки направду щиро шкода.

Хоч як дивно, виявилося, що військова форма медичного бійця Іринці дуже пасує до ніжного милого лиця. Важку амуніцію вона на себе одягла, сумку медичну з червоним хрестом до рук узяла і разом з іншими сестрами пішла на поле бою рятувати солдатські життя.

Ти, Іриночко, в однім часі боєць і звичайна фронтова санітарка. Уважно, прискіпливо придивля­юся до неї і бачу, що вона та сама дівчина з хутора, яка виходжувала раненого полковника Богуна, – Одарка. Бачу ті самі очі: веселі й водночас сумні. І вишиванку, сховану під одягом захисним. Усім допомагала, бійців Іринка рятувала, а собі не порадила, не допомогла… не змогла. Куля ворожа нагло нараз обірвала молоде квітуче життя. Залишилося на згадку кров’ю дівочою залите вишиття…

Пішла Чека на сповідь до Бога. Неблизький той світ, далека, важка, безкінечна туди дорога. Навіки згасло безцінне молоде життя, і що найгірше – нікому немає з потойбіччя вороття. З полеглими нас навіки розділяє Стікс-ріка. Перевізник надто дорогу плату від матері узяв. Тихо повіз у човні Іринку, нічого нікому не сказав, а дарма. Ані знаку, ані сліду немає, лише тихо захлюпотіла за човником темна, холодна, як лід, крижана вода…

Личаків. Кладовище древнього міста Лева. Стою біля могили. День ясний, сонячний. Грози немає. Як завжди на кладовищі, могильна тишина. Перед очима гранітна плита, а з неї немовби дивиться на мене Мона Ліза, та, на жаль, Маестро поруч нема.

Вдивляюся в портрет Іринки – неначе жива зійшла з маестрового полотна, і тепер вона вже тверда гранітна плита. На ніжних, солодких вустах Іринки застигла усмішка: не весела й не сумна, але водночас чарівна вона, спов­нена жаги до життя, яке шалена куля обірвала, а могла… Не спрацював запобіжник, не допомогла чека, а їй молоденькій ще б жити і жити й народити б у шлюбі дитя – того найбільше жадала вона. Не судилося… Чека з вій­ною не зми­ри­лася.

– Що я бачила в житті? – чи то у когось питала, чи сама собі свої думки Ірина звіряла. – Багато крові на війні пролито. Можливо, цілий ставок, той, що в бабусиному селі, а може, й озеро людської крові, те, що утворилося від КАБа на війні.

Погляд Іринки ясний, очі голубі й повні життя – вона ж дівчина ще зовсім молода. Нараз зупинилися Чеки літа, зупинилося й обірване життя, а ти, Іриночко, як була, так і залишишся для матері й для всіх нас вічно молода.

Біла-біла хмаринка небом пропливла, а я грішним ділом подумав, що це твоя, Іриночко, пливе поміж хмаринами білосніжна весільна фата. Струнке дівоче тіло військова форма захисна туго облягла. На худеньких плечах велика сумка з ліками медпрацівника. А ще те залізо, що ти на себе одягла! Тисне на перса ота броня, вільно, на повні груди, дихати не дає, заважає, а ще важкий автомат під ребра підпирає. Іринка його весь час на собі поправляє. Чека зросту невисокого і сили надлюдської, як у Кротона чи Піддубного, на жаль, не мала. «Повинна і мушу тягнути полем раненого бійця», – говорила подругам Чека.

Дивний позивний? А може, Іринка насправді була як граната бойова?! Не чіпай! Бо злетить чека і зірветься граната ота бойова. Можливо, саме такою Іринка була. А мені чомусь видається з гарненького милого лиця, що була ніжною, граційною і люб­лячою дівчиною Чека. Якою насправді змалечку росла. Вона любила музику, запальні танці, а ще любила поратися в садку. У вільну хвилину Ірина книги читала і героїв-кумирів своїх на прочитаних сторінках завжди шукала. Ішов красень Наливайко, проходив повз неї Олекса Довбуш з Карпат. І все Іринка чомусь вважала, що Берестецький гетьман, Іван Богун, по духу і по крові, то її старший брат. А ще Ірина молоду сотниківну Орисю з Буші знала й поважала кошового отамана Сірка. І часом дивувалася, що вона насправді така самісінька, зліплена з того ж тіста, що Орися з Буші. А ще, немовби його лихий надніс, повагом повз Іринку пройшов козак-характерник Максим Кривоніс. Підморгнув полковник вродливій дівчині краєм ока, бо поспішав на бій з ворогом з шаб­лею і з косою, а вона услід Максимові повела своєю гарною чорною бровою. Немовби сказала: «Я завжди буду поруч з тобою». Не знаю, чи то наснилося юній молодій, чи насправді усе те було з нею під Львовом.

– А можливо, я Лесина сестра, – закрадалося в її юну дівочу душу сум’яття. – Чому ж тоді я не Мавка лісова, а медична сестра?

Закінчилися мрії солодкі, залишилися позаду панянки-львів’янки цивільне життя, бо в її дім прийшла кривава путінська війна.

– Хто ж насправді руйнує і нищить мою Україну путінськими руками? – хотілося дівчині скрикнути чи просто запитати у мами. – Багато дівчат на війну пішло, і я, мамо, піду. Не поминай, матусю, лихом доню свою, – до матері Іринка говорила і долю гірку, важку сама собі у молодім житті колючим терном стелила.

Чека добре знала, що таке вій­на. Ірина розуміла: вороги наших воїнів убивають, московитські ракети до її рідного міста Лева, на жаль, долітають. Хіба це Іринку могло зупинити? Вона ж найбільше за все на світі хотіла просто мирно жити, бо любила квіти доглядати і на городі достиглі помідори збирати, а ще діточок, хоча би трійко, мріяла мати. Війна докорінно змінила і перемішала всі її плани. Не дослухалася Іринка порад ані батька, ні мами, зібрала рюкзак і пішла, хоч добре знала, що попереду війна, як глуха бетонна стіна.

Будь-яка нагорода, чи то орден, чи заслужена бойова медаль, серце воїна теплом зігріває, душу гордістю наповняє. А ота, Іриночки нагорода, чомусь материнські долоні пекельним вогнем обпікає. А чому, мати того сама не знає.

– Діди не вибороли у вражих совітів волю, хоч лягли за неї кістьми. Батьківські білі кості у нескінченних сибірах зогнили, а ми? – Іринка сама себе не раз і не два питала. І щоразу вона медичний рюкзак на худенькі плечі брала – не сукню весільну, а важку броню на свої рамена одягала. І форма медичного бійця їй молоденькій чомусь пасувала до її милого лиця.

Не з книжок Іринка добре знала, що таке путінська війна і що в ріднім Львові стоїть на Лонцького тюрма. Від рук московитів не одне там обірвалося наших людей життя. Батальйон «Госпітальєри». А в нім Іринка, медична сестра і позивний у неї дивний – Чека. Всього лиш чотири букви у короткім слові Чека, а в худенькій дівочій руці граната бойова і в неї зірвана чека, до бою з ворогом приведена вона.

Іринка ще не жінка, не мати, а на війні вже, доросле, розквітле, як ружа, дівча… І, на жаль, ворог обірвав її життя.

– Ти все-таки, Іриночко, колись повернешся додому, до мене прийдеш, ніжно свою матусю обій­меш. А може, пишною трояндою у нашім саду весною зацвітеш, – мріє мати і Всевишнього в молитвах благає… А донечки Іриночки поруч, на жаль, немає.

Материнське серце невимовно болить, душа щемить, життя для жінки застигло і зупинилося на вічну мить.

– Я знаю, що тебе, Іриночко, уже нічого не болить, а як нам, усім матерям, без своїх кровиночок на світі білому жить?

На березі Стікс-ріки стоїть зажурена, слізьми залита мати.

– Що ти від мене хочеш, перевізнику? Що я тобі ще маю дати? Ти забрав найдорожче, що я мала у житті, скажи ж на милість, що я ще винна тобі? Моя донечка Іриночка за московську війну заплатила своїм юним життям. Затям собі, перевізнику, добре затям. Прошу тебе, не гони так швидко на той бік човна, нехай кожна мати дочекається з війни своє дитя. Зачекай хоч хвильку, перевізнику, човна не гони. Не спіши, Іриночко, так швидко від мене не йди на той далекий, недосяжний для нас берег сумної Стікс-ріки. Молю, благаю, донечко, не спіши, хоча би хвильку завжди… Я на березі Стікс-ріки буду ще довго стояти. На могилі донечки квіти буду поливати і навіть не зроню сльози на догоду ворогу-холую.

Тихо уранці, як зійде роса, упаде на могилу донечки важка, гірка скорботна материнська сльоза.

– Для мене, Іриночко, ти завжди будеш у пам’яті жива, разом з твоїм другим ім’ям – позивним Чека.

Чи добре ми знали сестричку Цибух?

Якою насправді Іринка була? Вона в житті була неначе зірвана з бойової гранати чека… Отакою Іриночка насправді була і серед нас жила…

Білокрила лелека – з неба прилетіла і на могилі спочити присіла. Невідомо, чи то птаха була, чи то насправді до нас із небес повернулася Цибух Іринки молода дівоча душа. Нараз біла птаха широко розкинула закривавлені, зранені ворогом крила й несподівано людським голосом до матері заговорила:

– Важкий, далекий шлях до мене, моя нене. Скільки оком не гляну з висоти, довкола лиш могили і хрести. Ллється кров людська і після ворога лишається руїна, а то, матінко, також і моя рідна зранена Україна…

Мати виразно чула донечки Іринки слова, схилилася в пошані над могилою зморена, бліда, як біла вапняна стіна. З вуст материнських зірвалися прощальні слова:

– За нас усіх, Іриночко, важкого мученицького хреста на своїх худеньких плечиках несеш. Я вірю: ти повернешся, я знаю: ти бодай у віщих снах до мене, донечко, в скорім часі прийдеш…