ЧАС

Людина може зупинити стрімкий політ часу. Задля цього треба стати дитиною. Так, дитиною у свої 36, 48 чи 65 (і ні, я не про Альцгеймера). Дитина пізнає світ і пробує. Не задумується, можна чи ні. Куштує зелепухи, полює на сусідського кота (безуспішно), втікає від бджоли, виготовляє лялечки з кукурудзи – отримує мегатонни досвіду за одиницю часу. І час зупиняється, поки вона не перетворить нові знання та враження на досвід, поки вбудує їх у себе, зробить частиною свого внутрішнього світу.

Нам, дорослим, не обов’язково полювати на котів :). Ми можемо по-іншому. Через пізнання і творчість. Читати книги і дивитися фільми, ходити в театр і на прогулянки, мандрувати нехай у сусіднє містечко і старатися помічати світ поза екранами смартфона. Знайомитися з людьми і торкатися їхніх світів, творити магію в місці, де ці світи зустрічаються, опановувати нові діяльності просто так, а не задля заробляння грошей. І здобувати нові знання про себе: «Ого, я і так вмію! Я і це можу!». Ходити новими дорогами парку і власної психіки (привіт, терапіє!). Міксувати, поєднувати, перетворювати отримані інформацію і враження у продукти творчості – чи це дизайн шкарпеток, чи глобальна стратегія розвитку фірми :). Або листівка для подруги. Або страва за новим рецептом…

Завдання – віднайти ту кнопку, яка усі знання перемикає в режим НеЗнання, а точніше, пізнання…

І тоді час не матиме шансу. Він змушений буде зупинятися в ті хвилини, коли я, у свої тридцять шість, вражаюся неймовірним заходом сонця над водою, і це для мене вперше. Бо такого сонця, такого озера і такого переживання в мене ще не було. Коли я вивчаю нове, і мій мозок – скрипаль від напруження, але вчиться. Коли я говорю з людиною про те, як її бабуся готувала борщ. Я не переконую цю людину, що борщ моєї бабусі правильний і канонічний (це спілкування з позиції знання і неслухання). Я незнайко на максималках, мені кортить скуштувати того незнайомого мені забіленого борщу. Я пізнаю, дізнаюся, мій мозок невпинно вибудовує нові нейронні зв’язки, а душа вражається красою Наддніпрянщини навіть у таких дрібницях, як історія про борщ, яку багато років несе в серці онука цієї незнайомої мені жінки, що колись, коли я ще під стіл пішки ходила, поралася в кухні й не пі­дозрювала, що її борщ стане культурним феноменом. Нехай для мене та її онуки, а тепер ще й для вас.

Коли в одиницю часу в нас стається багато нового досвіду, час сповільнює­ться, літо може знову стати вічним. День ніколи не закінчуватиметься. І можна знову, хоч на трохи, пережити цю нестерпну, але таку солодку легкість буття.