БОЖІ ПЛАНИ

Таня зазирала краєм ока, як там віночки, і помітила, що чийсь розв’язався. Квіти потроху виплутувалися з віночка, от тільки чий то? Тані здалося, що її. А що означає, якщо віночок розв’язався?

– Ой, дівочки… баба тут балакає, а ви мусите слухати? То ще вам таке скажу… Баба вже стара, вже живе дні, у Бога випозичені… може балакати всяке, бо старі люди, знаєте, часом дитиніють і городять дурниці всілякі. То я вам скажу, а ви на дурну стару бабу серця не майте. От ти захочеш заміж. А ти забажаєш грошей. А ти… – бабця поглянула зреш­тою і на Таню, – ти діточок народити захочеш. Але нікотра з вас не буде мати того, чого хоче…

І бабця пошкандибала кудись, а за хвилюну зникла з очей. Приголомшені дів­чата залишилися біля ставка. Стояли ще якийсь час, спантеличені, перезиралися.

– Ну й баба… Страху нагнала, – першою озвалася Мар’яна. – Ви в таке вірите?

Таня знизала плечима, Софія не відводила погляду від камінців на дорозі.

На тому й розійшлися.

Час до часу ця дивна історія виринала у Таниних спогадах. Пригода, неприємна зустріч із напівбожевільною старою, що на розвагу собі налякала незнайомих дів­чат, – саме таким усе й здавалося. Аж поки Таня не дізналася, що двоюрідна сестра Мар’яна, яка завжди вирізня­лася цілеспрямованістю й енергійністю, поїхала на заробітки в Польщу, аби віддати величезну суму, взяту в кредит «на бізнес». Бізнес – мила кав’ярня з яблучним пляцком, андрутами, бісквітами та теплим полуничним компотом. Таня теж туди із задоволенням навіду­валася, заклад набував популярності, Мар’яна сяяла, задоволена власною комерцією. А тут – коронавірус, карантин, усе пішло шкереберть. Таня не могла більше сплачувати орендну плату за орендоване приміщення, тому розпродала обладнання за копійки й за першої нагоди чкурнула на заробітки.

А Софія… У неї теж нещодавно все було гаразд, її інстаграм ряснів фотографіями щасливої пари: ось Софія з коханим у модному ресторані, ось – у горах на лижах, ось дівчина вихваляється розкішним букетом. Нарешті оголосили про заручини і почали готуватися до весілля. Та раптом… Інстаграм не знав, знали справді близькі та друзі – заручини Софія розірвала, бо дізналася, що у коханого є інша. Інстаграм, до речі, Софія видалила. Ті, хто знав її особисто та підтримував, тихцем переповідали одне одному, що дів­чина дуже змарніла. Подейкували навіть, що має «проблеми з нервами».

Отож Таня, яка не вагітніла впродовж чотирьох років, зрозуміла, що пророкування божевільної старої таки справдилося. Танина душа з усіх сил опиралася, відмовлялася вірити в те, що незнайома бабця щось знала, знала про жорстокі присуди долі для них трьох. Чи, може, то не доля? Може, та баба була відьмою і начарувала їм таке лихо зумисне? Або ж бовкнула стара, а вони, дурненькі, повірили? Ну, буває ж таке, самонавіювання?

Таня хотіла дитину понад усе на світі. Прислухалася до себе. Кожен день затримки менструації змушував її серце солодко завмирати в передчутті можливого щастя. Жінка притьмом бігла в аптеку і купувала черговий експрес-тест на вагітність. Ні, не пощастило, цього місяця теж не пощастило. О, скільки цих жалюгідних паперових смужок із негативним результатом змушували серце Тані обриватися і летіти у нескінченну прірву!

Із плином часу Таня ставала дедалі більш одержимою бажанням завагітніти. Іноді помічала, що надто сприйнятлива до запахів, її нудило від чоловічого лосьйону після гоління, втім до блювання не доходило. У неї наливалися та ставали незвично чутливими груди. А якось, щойно задрімала, вона здригнулася та вмить прокинулася, бо чітко відчула, як тріпоче під серцем дитина. Відчуття були такі виразні та яскраві, що Таня ледь не до ранку сиділа й чекала, аби відчути це знову. Та дитинка більше не тріпотіла.

Ось такі справи. У тому, що в їхній сім’ї проблеми, винна лише вона, Таня. Може, їй варто змиритися? Живуть же якось люди без дітей, га? Живуть же?

Он хтось у вхідних дверях шкрябає замок ключем… Та, звісно, що чоловік прийшов, більше нікому. Від тієї моторошної сварки минув місяць, і Андрій, певно, почувався трохи винним, що спалахнув тоді. Стосунки між ними не те щоб покращилися… Однак Андрій став не таким прискіпливим і часу вдома проводив більше.

– Таню! – гукнув Андрій із передпокою, а тоді звернувся до когось тихо: – Проходь, проходь, не бійся.

Таня визирнула в коридор, аби принаймні поглянути, кого чоловік привів у гості. У коридорі стояв маленький хлопчик у насунутій на самісінькі оченята шапочці.

– Це хто? – запитала жінка.

Мабуть, дитина когось із Андрієвих колег? А може, сусідський? Дітей спільних друзів Таня знала, такого хлопчика ніхто не мав.

– Мій син, – кинув через плече Анд­рій. – Дай нам щось їсти.

Ошелешена Таня слухняно пішла в кухню гріти зелений борщ.

Андрій і хлопчик сиділи один навпроти одного і їли борщ. Таня розглядала малого, порівнювала з чоловіком. Наче справді схожий. Небагатослівний Андрій видав Тані мінімум інформації:

– Я з його матір’ю ще до тебе зустрічався. Нічого серйозного, знаєш, вона старша за мене, досвідчена така. Мені дев’ятнадцять було, їй – двадцять чотири. А тут вона каже: «Я вагітна». Я у відповідь: «Ми так не домовлялися». Довго не вірив, що то моя дитина. А тоді, знаєш, не пошкодував грошей на тест ДНК. Якщо, думаю, не моя – тицьну їй ті аналізи й забуду про те все, наче про страшний сон. А якщо, думаю, моє? Байстрюком за живого батька буде? Недобре. Тому малого я визнав, у свідоцтві записаний батьком. Платив аліменти, однак… Словом, сьогодні я його втретє побачив.

Таня намагалася осягнути почуте, та це, виявляється, був не кінець.

– Мати його, Юлька, загинула. Така смерть безглузда… Вийшла увечері до супермаркету, переходила дорогу, водій її не помітив, – чорна куртка непомітна в сутінках… У Юльки з родичів – бабка сторічна і тітка. Малий там точно нікому не потрібен. Не в дитбудинок же його… – раптом інтонація Андрія змінилися із серйозної на вдавано веселу. – Таню, а дивися, як добре вийшло! Ти так хотіла дитину, а тут – готова! Народжувати не треба, підгузків міняти не треба, щоночі колихати не треба!

– Чому ти не сказав мені раніше?

– Не знаю… Ти була така правильна, наївна… Чиста. Боявся, що подумаєш, наче я недоумок якийсь. Боявся, що покинеш.

– А зараз? Не боїшся?

Андрій не відповів.

– Як його хоч звати? – запитала Таня несподівано хрипким голосом.

– Андрій. Андрій Андрійович.

– Так, а хто його цілісінькими днями доглядатиме?

– Як хто? Ти, звісно.

– Я ж на роботі…

– Нічого, звільнишся. Тобі однаково копійки платять.

Андрій Андрійович тим часом сидів і незворушно стежив, як на екрані телевізора зграя милих цуценят на чолі з хлопчиком рятують гарненьке кольорове місто.

– Ти Андрійко? А я – Таня! – награно веселі інтонації стають традиційними для їхньої сім’ї.

Хлопчик із міцно стиснутими губенятами дивився на Таню сірими очиськами і мовчав. Неспростовний доказ чоловікової плідності.

Таня часто уявляла собі вагітність, не надто акцентувала на пологах, і лише декілька разів малювала у фантазіях власну дитинку. Ввижалася, звісно, дівчинка, пухкенька, з м’якими кучериками, ясними оченятами… Та образ був нечітким, розпливався, танув, наче марево. А що робити з оцим чужим хлопчиком, Таня геть не розуміла. Де його покласти спати? Отут, на дивані? Чи купувати ліжко? Чому Андрій не приніс жодних дитячих речей? Ще принесе чи треба придбати? Як те дитя має до неї звертатися? Певне, що не мама… Тітка Таня? Просто Таня?

Материнство впало Тані на голову, наче снігова кучугура. Збило з ніг, насипало льоду за комір, змусило борсатися. Перш за все відлюдькуватий, мовчазний хлопчик не породжував у неї жодних почуттів, окрім хіба що почуття обов’язку. Андрій Андрійович виявився хворобливим, пауза між бронхітом та отитом тривала на більше ніж два тижні, тоді з’ясувалося, що в малого поражені карієсом зуби і поганий зір.

«Не надто матуся малим перейма­лася…» – промайнуло в Таниній голові, коли вони з Андрієм Андрійовичем сиділи в черзі до дитячого окуліста. І Таня негайно присоромила себе за цю думку: «Недобре так казати про покійницю. Вона себе захистити не може. Хто його зна, як їй жилося… І, до речі, татусь у малого теж не надто турботливий».

Таня не помічала особливої близькості між батьком та сином. Андрій-старший приходив з роботи втомлений, вечеряв, вкладався на диван перед телевізором або зі смартфоном у руках. Найчастіше було і те, і інше: телевізор бубонів тлом, Андрій щось гортав у телефоні. Іноді міг, минаючи малого, покуйовдити йому волосся, ото й усе.

Андрій Андрійович зазвичай тримався відсторонено, не набридав, уваги не вимагав, солодкого не випрошував. Таня купила йому розмальовку з автівками, альбом для малювання, фломастери й олівці. І зараз, слухаючи неприємне рипіння, гидкий звук шурання фломастером по паперу, Таня вмовляла себе не дратуватися. «Зараз Андрій-старший прийде, повечеряємо утрьох…»

Таня дивилася на русяву Андрійкову потилицю і міркувала, що хлопчик таки в батька вдався, такий же небалакливий. Таня тішилася, що в перші дні, коли в неї закралися підозри, чи малий часом не німий або, може, не чує, вона притримала їх, не запитала чоловіка. «І малює як гарно!» – розглядала Таня кривеньку хатинку, оточену кволими деревами. Малюнок був звичайнісінький.

Андрій таки прийшов. Переступив поріг, зачинив двері, сів у коридорі на пуфик, не роздягаючись.

– Що? – визирнула Таня в коридор, відчуваючи лихе. – Зле тобі? Захворів?

Андрій заперечливо помотав головою, ще мить сидів, тоді підвівся і з помітним зусиллям промовив:

– Повістка надійшла.

– Це ж лише повістка, – Таня обережно добирала слова. – Може, не заберуть…

Андрій глянув на неї якось так… Таня й не зрозуміла, що в тому погляді. Таке, наче потопельник дивиться на того, хто стоїть на березі, у безпеці.

Забрали.

– Ну чого ти плачеш? Чого? Не плач за живим, не оплакуй. То недобре.

– І давно ти став забобонним? – здивування і справді змусило Таню трохи вгамувати плачі.

Андрій намагався не дивитися на її червоне набрякле обличчя й мокрі очі.

– Тільки малого не кидай, чуєш? Не покинеш? Обіцяєш?

Чи є бодай хтось, кого стримають обіцянки?

Андрій незграбно обійняв малого:

– Слухай маму, синку.

Таня зауважила, що Андрій ото вперше вголос назвав малого сином. Тільки не відразу втямила, що її він назвав мамою. Теж уперше.

І потягнулися дні, заклопотані та ледачі, сонячні та дощові, сповнені дрібних клопотів і крихітних радощів. Незмінним щодня було єдине – нескінченне очікування дзвінка або повідомлення від Андрія. Він розповідав мало, та з відчутним задоволенням вислуховував Танине щебетання про Андрія-молодшого. Андрійка взяли до дитсадка у старшу групу, вони з Танею старанно зубрили кострубатий віршик про «осінь-господиню». Андрійко із задоволенням вивчає літери і намагається читати. Його в дитсадку пригостили печивом, то він сам не з’їв, а Тані приніс.

– Малого незабаром у школу час записувати. І хто прийде документи подавати? Чужа тітка? Мачуха?

– Куди ти хилиш? – втомлено перепитав Андрій.

– Я хочу його всиновити. Офіційно. Я дізнавалася, це нескладно.

Андрій витримав довгу паузу.

– Ну… Так, мабуть, і справді краще. Мало що.

– Я, поки про всиновлення дізнава­лася, подумала… Може, ми собі дівчинку візьмемо? Маленьку, з дитбудинку?

Замість слів до Тані долинули дивні звуки. Спершу подумала, що то поганий зв’язок або вітер, не відразу втямила, що то Андрій сміється.