БОГ, ЯКИЙ ЛЮБИТЬ ЛЮДЕЙ…

ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ. ГАЗЕТА «ЖИТТЯ»

03 січня 20:55

530

Джерело: Газета «ЖИТТЯ»

Життєві історії

Є такий вечір у році, який ніколи нізащо не сплутати з іншими. Ви точно можете його впізнати, пригадати, видобути з пам’яті, відтворити кожнісіньку дрібничку. Навіть якщо просто заплющите очі. Чи вловите знайомий аромат, почуєте характерну мелодію, випадково натрапите на забуту світлину...

Клац!

У кожного з нас свої асоціації, неважливо, цьогорічні чи досить давні. Особливі!

Особливий вечір має свої неповторні аромати: бабиної та дідової хати, яка пахне полином і корицею, сосни, що виблискує посеред світлиці сріблястим дощиком, насиченого узвару, пісних голубців і грибної юшки. О, грибна юшка пахне літом і золотою осінню, сонцем, яке так уміло висушило білі гриби, козарі, маслюки, опеньки на тоненьких ніжках… Вечір пахне мамою, її в’язаним светром – пряжею. Дровами, які тато приніс із двору, морозом, свіжістю. Пахне свіжоспеченим хлібом і пиріжками з родзинками чи з вишнями. І пісним борщем, що булькотить під кришкою великої каструлі, – вистачить на всю чималу родину.

…Комусь пахне пожовклими сторінками молитовника. Воском догорілої свічки, вогкістю самотнього помешкання. Дерев’яною підлогою, що рипить від кожного кроку, хрипко і протяжно. Попелом з остиглої печі. І часником – гостро, але так цілюще.

Вечір, який ніхто з нас не сплутає з іншим, має неповторний смак. Солодкої карамельки, що ніжно тане в роті: нею пригостила добра сусідка, а отже, самотність відносна, ніхто не забутий у цей святий час. Вечір точно зі смаком мандаринок, солодких і соковитих. Пухких пампушок, присипаних інеєм цукрової пудри, – від тієї ж сусідки. Чи від бабусі. Мами. Сестри. Чи від незнайомої тітки із сільської крамниці... Не так важливо, з чиїх рук отримано дарунок, основна незмінна істина буття: кожного, навіть того, хто зневірився, пам’ятає добрий Бог. І так часто говорить до людей через людей, їхні добрі вчинки, промовляє дрібничками, випадковими невипадковостями…

А комусь вечір на смак як ситна квасоля, як вареники з картоплею, щедро викупані в битій олії, як хрумка квашена капуста, як риба – солена, тушкована, смажена, маринована в молоці…

І для всіх – точно зі смаком куті: маку, зерна, меду, волоських горіхів…

Цей вечір можна відчути на дотик. Він як намистинки-зернинки вервиці, яку заповідала відмовляти Діва Марія. Комусь – як холодна латунна ручка у дверях хати. Тієї хати, в якій завжди тепло, в запітнілих вікнах якої – завжди світло. Як лляна скатертина на широчезному столі, за яким зібралася родина. На дотик як перший сніг, сніпок сіна, оксамитова спинка бабусиного кота, який вмостився на колінах, глиняного посуду, що перейшов у спадок від прабабусі, полущеної фарби на вікнах і навіть вати, якою дідусь уміло позатуляв шпаринки у віконних рамах. І нікому не холодно. У в’язаних шкарпетках не мерзнуть ноги…

Вечір на дотик як квітчаста вовняна хустина, яку колись давно передали з далекої Канади близькі родичі. Бабуся зав’язує її лише у великі свята. До церкви. Або коли після вечері внуки роблять світлини на пам’ять: бабця хоче бути гарною. Та хустина – її місточок, зв’язок із родом. Ця хустина переходитиме в спадок ще декілька поколінь, допоки чиясь онука чи правнук не винесе її у смітник, бо ж вона вже не модна. Або ж таки ні, ця хустина стане реліквією навіки, берегтимуть її як пам’ять про своє коріння.

Особливий вечір точно можна впізнати на слух. Ось дід промовляє молитву, і ледь чутно з ним в унісон шелестить губами бабуся. Гавкає пес на подвір’ї. А за столом тихо, спокійно. Весь світ завмирає в передчутті дива. А після вечері заводять колядки.

Колядують усі: дорослі й малі. Неважливо, чи за спільним родинним столом, чи в дорозі, чи навіть самотою… Коляда лунає!

Бо Святий вечір. Бо народжується Син Божий! Бо висока зоря в небі сповіщає: буде Різдво! Прийде у світ Ісус Христос, щоб відкупити людство від рабства гріхів.

Різдво збирає за одним столом рідних та близьких людей. І навіть чужих… Тим, хто заблукав, освічує шлях – яскравою зорею, світлом у затишному помешканні, відблиском свічок у вікнах храмів. А тим, хто на роздоріжжі, сипле білий сніг. І ніби нізвідки на ньому залишає сліди, які запрошують-кличуть: «Довірся! Не схибиш!». Хто послухається серця, той таки не схибить. Бо воно мудре!

У Різдво ми плачемо від розчулення, бо ось уже наші діти вчать ті самі колядки, які ми співали із сестричками і братами. Дітиська кумедні та щирі. Дуже схожі на нас. А ми незабаром станемо тими дорослими, до яких на Святвечір з’їжджатиметься велика родина. Діти – вже не ми. І світлий сум огортають спогади. Який же невблаганний, швидкоплинний час.

Або ж ми плачемо від того, що за столом не чути дитячого сміху. Від відчаю, що зовсім самі: хтось не пізнав сімейного щастя, комусь болить самотність чи зрада. Випікає серце відчай від утрати найдорожчих. Але Бог усе бачить, усе знає. У Господа для кожного особливий план: усі сльозинки Він зітре, загоїть рани, зцілить розбиті серця. І подарує вічність поруч із Собою.

Такий цей вечір. Сповнений злагоди та спокою. Ніхто не сварить дітей за пустощі. Дорослі засиджуються допізна… З колядою. З тихою розмовою на вічні теми: добро обов’язково переможе зло, а світло – темряву. Діти нишком підслуховують дорослі розмови, жадібно ловлять слова-фрази… І ростуть із тими істинами, почутими в Різдво.

У сни приходять померлі. І все так реально: сідає на краєчок ліжка бабуся або у дверях стоїть дідусь. І ніби нема між нами, між вами світів, минулого та теперішнього. З ними можна обійнятися душами і сказати все те, що не встигли за життя. Подякувати чи попросити вибачення. Спитати: як воно? Почастувати кутею. Помовчати. А тоді раптово прокинутися від того, що хтось укрив периною. І тихо вдячно заплакати – від наповненості. Від цілісності. Бо ми не самотні, навіть якщо з нами нема тих, кого ми любили і продовжуємо любити. Бо за нами – сила роду. Наше життя коротке, а коріння глибоке, вічне.

Цей вечір щедрий на дива. Минають хвороби, зцілюються душі. Стихають сварки. Знаходять спільну мову вороги. Ті, хто в силі, простягають руку помочі. А ті, кому вона потрібна, охоче приймають допомогу. Подорожні знаходять прихисток. І поміж тим просто тихо падає сніг.

Особливий, гармонійний вечір. Час для того, щоб забути образи. Розпочати все з чистого аркуша. Повернутися на старт. Щоб зробити світ кращим. І себе в цьому світі… Земному.

***

Є в році особливий ранок, який щоразу дарує людству надію та шанс на краще життя. Шанс на покаяння. Милосердя.

Є день, коли весь світ наповнюється любов’ю. Колядою. Молитвами, що линуть до Господа: «Прости і помилуй! Спаси!». Подякою – за все: за життя, за рідних і за хліб на столі! Вдячність за приблуду котика, якого випав шанс погодувати, за старенького дідуся, якому допомогли занести важкі торби до його квартири, за все-все те добро, яке робить людей людьми, дякую, Господи!

Різдво – дивовижний день, коли Бог виявив людям Свою найбільшу любов! І все цього дня наповнене нею – абсолютною любов’ю!

У храмах колядує хор або мелодійно й водночас велично ллється-здіймається до небес мелодія – звучить орган. Так гучно лунають дзвони. І ми стишуємось. Завмираємо. Зачудовані. Спостерігаємо диво народження Божого Сина у своїх серцях!

І несемо Святе Дитятко в життя.

Бо насправді Різдво з нами завжди!

У Різдві так багато всього, з чого ми проростали, з чим росли, дорослішали. Вчилися вірити. І віримо – часто незважаючи на все та всупереч усьому – донині.

Ми спраглі різдвяного дива повсякчас: у справах буденних-незначних і в подіях значущих. Ми свідомі того, що одне з найвеличніших свят у році – насправді не лише про всі ці атрибути, смаки, кольори, фактури. Насамперед Різдво до нас – про Господа, Який любить людей. Який турбується про людей настільки сильно, що навчив помічати й запам’ятовувати кожнісіньку дрібницю. Навчив тішитися. Відчувати. Насолоджуватися дивами. Зачаровуватися полум’ям свічок, світлом у запітнілих вікнах, квітами на бабусиній вовняній хустині. Господа, Який подарував людям нагоду набутися поряд із рідними, наповнитися теплом домашнього затишку, наласуватися домашніми стравами, кутею й заморськими мандаринками. Який дозволив знайти свою стежку, потрібні сліди на роздоріжжі життя. І Який непомітно, але міцно обіймає всіх тих, кому ця радість вже не доступна. Обіймає безголосим снігом. Вечірньою тишею. Варто лише помовчати. І тоді відчути й зрозуміти геть усе! Бог всюдисущий!

Є такий вечір у році, є ранок і день, коли для нас народжується Син Божий. Для кожного з нас, без винятку!

Неодмінно подумаймо про це...