БАТЬКАМ, ЯКІ КОЛИСЬ «ПОМЕРЛИ»…

Ця розповідь, можливо, когось налякає, розчулить, обурить, породить найрізноманітніші реакції. Але якщо хоча б одна мама або тато видихне і відчує бодай хвилинне полегшення, то буде недарма. Не задля осуду, не задля нав’язування, не задля повчання. Це мій особистий досвід: десь проколи, десь перемоги. Є величезне бажання поділитися, адже знаю: це комусь потрібно. Хоч як би жахливо звучало, та ми не перші й не останні…

– Отче, скажіть, будь ласка, чому я не ридаю ночами, чому не картаю себе і всіх, чому не гортаю фотографій, чому цього нема? – голос зривався на схлипування, але сліз не залишилося. Він подумав, потім глибоко-глибоко подивився в мої скляні очі, які плакали донедавна чи не під час кожної сповіді або просто розмови, і спокійно відповів: «Ви своє вже відплакали. Ви відпустили. Це нормально».

Проте у повсякденному житті трапляються дуже різноманітні і запитання, і висновки: «Ти ж, певно, жменя...