БАБУСЯ І ПЛЯЦОК З ЯБЛУК

ГАЗЕТА «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»

Олена ТАРАСЕНКО

07 вересня 22:07

426

Джерело: Газета «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»

З поштової скриньки

Я – людина щаслива. Мені на старті було подаровано дві прабабці, одного

прадіда, також по парі бабців та дідів і з маминого, і з татового боку. Й кожен із них залишив у моєму житті великий слід і доклався на свій лад до того, що ось вона – я така.

Я не раз розповідала про батькову родину, про бабу й діда, які жили в селі і дали мені стільки, що я не вибрала тих спогадів до денця й досі.

Настав час розповісти про бабцю міську. Мамину маму. Я довго це в собі носила. Чому настав час, я розповім наприкінці.

***

Дитяча пам’ять клаптикова.

Зринають якісь шматочки, уривки, і цим доводиться задовольнятися.

Я пам’ятаю, як бабця малювала мені лялечок на товстому обгортковому папері. Вона працювала продавцем у великому магазині, й цей папір був скрізь і завжди. У нього загортали продукти, на ньому робили підрахунки оплати за комунальні послуги, розраховували пропорції продуктів у якихось рецептах, а ще малювали. Я чомусь сама малювати не хотіла, лиш прохала бабцю мені намалювати лялечку: голова – кружечок, сукня – трикутник, ручки – палички, ніжки – гілочки, круглі оченята, ніс гачечком, вуста дужечкою, а на голові – копиця кучерявого волосся. Бабця не мала часу розважати мене, у неї завжди було багато роботи, особливо в кухні, та вона знаходила декілька хвилин, щоб виконати оцю мою захцянку. Ну як відмовити чемній чотирирічній дитині з блакитними оченятами?

Дитині, яка чемно за потреби о шостій тридцять підводиться з теплого ліжечка і йде з бабцею на роботу? Без скарг влізає у розтягнуті трикотажні колготки (всі радянські колготки ставали такими після першого дня носіння; ні, були інші колготки – білі, гарні, польські, на свято). Тож у колготки, байкову сорочечку, сарафан з кишенькою на носовичок, зверху на колготки – товсті рейтузи, руки швидко встромляються в рукави кусючого шерстяного светра. Я тихцем розтягую горловину, вона нещадно катує мою шию. Гіршим за светр є хіба що шапка, яка залишає на моєму чолі червоні плями і змушує несамовито його чухати. Та то дрібниці.

Декілька слів про магазин. Для мене це був окремий гастрономічний світ, королівство печива та морозива. Ця споруда і тепер існує, переобладнана на казна-що. А тоді, 1985-го, на першому поверсі були магазин кулінарії та кав’ярня. Ну ось так одразу: праворуч – кафе, ліворуч – кулінарія, а позаду торгового залу – цех, де випікали і готували. На другому поверсі були ресторан і танцювальний зал, а на третьому – банкетний зал. Десь збоку притулився бар.

Отож ми з бабцею йдемо зранку в магазин приймати товар! Я знаю, що це означає. Що ми підемо в цех, і там нам видаватимуть великі дерев’яні лотки зі щойно випеченим печивом! Звісно, в кулінарії був доволі великий вибір – окремий холодильник із готовими стравами, з напівфабрикатами… Ну, і солодощі, звісно. Торти – круглі і прямокутні, які продавали на вагу, бісквітні рулети з повидлом, тістечка, печиво. Власне, мене цікавило конкретне печиво – сирне – великі, рясно посипані цукром чи то ромби, чи то квадрати. Цукор топився, утворював хрустку коричневу скоринку… Навіть спогад змусив наповнити повний рот слиною.

А за те, що я так гарно допомагала приймати товар, бабця мені загортала декілька штук того печива – хвацько крутила з обгорткового паперу конус, якось підгинала знизу, щоб він не розгортався, клала печиво, закривала згори кутиком паперу. І я брала це в дитсадок! Подальшої долі печива не пам’ятаю, певне, ділилася з подружками… Але не факт.

Ще пам’ятаю тістечко «Пеньок» – шматок рулету з яблучним повидлом, прикрашений зверху кремовим кущиком трави та двома грибочками – шапочки з безе. Власне саме тістечко «Безе» в моєму рейтингу займало низькі позиції, бо видавалося надто солодким. Ще часом смакувала корзинка, крізь білковий крем я азартно прокладала шлях до кисленького повидла та до пісочної основи. «Спартак», «Наполеон» і тістечко «Медове» я не любила. От не любила, і все. Але було тістечко, яке я обожнювала, проте мені рідко дозволяли його. Це була «Картопелька».

– Ти того їсти не будеш, бо я знаю, з чого його готували, – говорила бабця, і все. Ставити дурні запитання, вимагати пояснень, із чого ж такого готували ту «Картопельку», мені на думку не спадало. То був час, коли з дорослими не сперечалися.

Таємниця того тістечка тривалий час мене турбувала, а саме «Картопелька», власне, особливо притягувала. Усе заборонене стає вкрай привабливим, чи не так? Особливо якщо не розумієш сенсу заборони… Уже в дорослому віці я дізналася, що копійчана «Картопелька» була способом збування тортів і тістечок, у яких збіг термін придатності, розкришеного та відповідно не проданого печива, обрізків бісквітних коржів. Такого всякого. Це була загальноприйнята радянська практика.

Іноді бабця виходила на зміну в кафетерій. Тоді спокусою для мене ставало морозиво. Його зберігали у спеціальних холодильниках, великими брилами, у щільних поліетиленових мішках і викладали у креманки спеціальною ложкою. Мені й тепер подобається слово «креманка». Тут теж було багато пересторог, бо віра в те, що діти від морозива можуть застудитися, була в бабці незнищенною. Тому морозива – одна, зрідка дві кульки, з дрібкою шоколадної крихти або з покришеними горіхами. Та частіше морозива не можна було і мені пропонували компроміс – морозиво із соком. Кульку вкидали у склянку із соком кімнатної температури і змушували чекати, поки морозиво розтане. Що я робила, коли дорослі полишали мене наодинці із соком? Правильно, швидко визбирувала ложечкою те морозиво, що ще не розтануло. Я була чемною дитиною, мені довіряли.

Ще одним компромісним варіантом була така собі кава-глясе: до моєї креманки з морозивом вливали трохи слабенької кави. О, кавовий апарат – то була жива істота. Він гордо виблискував срібними хромованими деталями, а основне – видавав такі різноманітні звуки! Гудів, шипів, хрипів. А як плювався окропом! Ось ця кава для мене – це називали «перегоном», тобто це була порція кави, через яку окріп уже раз прогнали, щоби зробити справжню каву, а після другої порції окропу у філіжаночку лили таку слабеньку каву, юшечку. От її вливали мені до морозива. Виходило смачно! Відтак я сміливо можу розпочинати відлік мого споживання кави років з восьми.

Дивовижно, але бабця не була балакухою. Спонукати її розповісти бодай щось про своє дитинство і юність було майже неможливо.

– Е, та то нема про шо говорити...

Коли розпочалася Друга світова, бабці було шість років. Прадід працював на локомотиворемонтному заводі, жили вони неподалік залізниці. Вона пам’ятала бомбардування, пам’ятала, як тікали з будинків у поле, ховалися в ямах. Як у натовпі її рука вислизнула з маминої і як вона на якийсь час загубилася.

Ще бабця розповідала, що навчилася в’язати приблизно в тому ж віці, а в сім років вони удвох зі старшою на чотири роки сестрою в’язали рукавиці на продаж.

– Такі без пальців я могла й сама… А з пальцями, то я в’язала основу, приходила Іра зі школи і в’язала вже пальці… Ми такі вміли в’язати візерунки отут! – бабця показує на зовнішньому боці кисті, як розташовувалися візерунки – зірочки чи то сніжинки. – А коли зв’язали там п’ять пар чи шість, то несли продавати. І так заробляли.

– Собі заробляли?

– Та де ж собі! Мамі віддавали.

Часом бабця згадувала про своїх батьків, казала, що вони «нерозтріпні були». Я не відразу зрозуміла, що то за слово, схожим на «розтріпані» здалося. А тоді втямила, що то спотворене російське «расторопный», хоч російської мови бабця ніколи не вживала.

– Під час війни багато дуже квартир залишилося порожніми, люди повтікали хто куди. То хто був розтріпним, собі позаймали… А мої батьки якось не вміли, нічого не нажили…

Зрештою, це було правдою. Прадід усе життя пропрацював на заводі, закінчив чотири класи, прабабця до заміжжя працювала десь «у людей» куховаркою, залишилася неписьменною. Не вміли вони «крутитися». Мені, мабуть, у спадок те невміння передалося. Я теж нерозтріпна.

Доволі довгий час юна бабця танцювала в ансамблі «Галичина». Там, власне, познайомилася з майбутнім чоловіком.

– Казав, що танцюватиме тільки зі мною! І щоб я ні з ким не танцювала…

Дід був кавалером вельми… наполегливим, фактично свою «симпатію» переслідував, чатував перед вікнами, щоб ні з ким більше гуляти не пішла. Тепер таке називають сталкінгом.

– Бабцю, як же ви за нього заміж вийшли?..

– Ото такий причепінський був, то я мусила, аби відчепився…

«Причепінський» – таке слово я тільки від бабці чула.

Коли я народилася, бабці було сорок сім. А в п’ятдесят п’ять її урочисто провели на пенсію. Бабця ще тривалий час працювала, тоді Радянський Союз розпався, спроби налагодити в державному ресторані приватний бізнес зазнали невдач, і бабця опинилася вдома. І це було для неї нестерпним, адже вона все життя була в русі! Усе шукала якоїсь справи – в’язала, випікала солодощі… Неймовірний у неї був перелік, справді. І страв на щодень та святкових: флячки, солянка, борщ, росіл (ніхто не каже в нас «бульйон»), а до росолу – домашня локшина. Бабця казала «макаран». Місила тісто, розкачувала, пересипала борошном і нарізала тонкими смужками. Локшина сохла на підвіконні, на біленькому рушнику.

Товстенькі зрази плавали в масному сосі (жодних підливок!), а котлети традиційно називали «шницлі». Фаршировані перці. Не казала бабця «вареники», і ми ненавчені були так казати, були пироги. Пироги з бульбою. Слово «пляцки» означало деруни, а «пляцок» – солодкий пиріг. Пляцок з трускавками. Пляцок з румбамбаром. Пляцок з яблуками. «Рогальки з рожою» – крихітні рогалики, як мізинчик. Сирники, торти бісквітні, пончики.

Записувати за бабцею рецепти було в принципі нереально. На запитання про інгредієнти та послідовність приготування бабця знизувала плечима:

– Та який рецепт… Трохи того і того, того жменьку, а того – до смаку, та й усе…

Я начисто позбавлена цієї магії. Зовсім не маю отого специфічного кулінарного чуття.

Окрім того, мене бабця серйозно ніколи не сприймала. Навіть коли мені було поза сорок, коли мала двох власних дітей, я однаково залишалася для бабці дитиною, яка може хіба що вишні дрилювати або макогін облизувати.

Коли наприкінці грудня бабця потрапила в лікарню, в духовці залишився пляцок з яблуками.

Першого серпня їй мало виповнитися дев’яносто. Померла бабця 4 березня. А поховали сьомого. Саме в день моїх уродин. Було сонячно, знаєте. Безвітряно і сонячно.