БАБА-ТРАВНИЦЯ

Захворів мій любий дядечко. Падав, та ще й підшлункову прихопило.

– Роки беруть своє, – не стільки скаржиться, скільки встановлює діагноз.

– Ви б до лікаря, – раджу йому, хоч знаю: не піде.

– Поможе, як мертвому кадило! – махає, відчуваю, рукою. – Мені б таку лікарку, як станіславчицька баба Шулячка.

Я насторожуюсь і вже готуюся слухати дядьків спогад. І хоч телефонна розмова – не спілкування наживо, я звикла. Основне – не перебивати часто. Лише за потреби докидати й собі якесь слівце.

– Кажете, баба Шулячка? Прізвисько мені знайоме. Сільське. Нагадайте, то, може, і я згадаю.

– Бабу Шулячку як зараз бачу. Така маленька й метка. Рухлива голівка і влітку, і взимку в кількох хустинах. Нижня, біленька, насунута аж до самісіньких брів, щоб волоссячко сиве не вибива...