БАБА-ТРАВНИЦЯ

ГАЗЕТА «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»

Валентина РОЗУМЕНКО-НЕВІНЧАНА

23 грудня 13:47

469

Джерело: Газета «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»

Життєві історії

Захворів мій любий дядечко. Падав, та ще й підшлункову прихопило.

– Роки беруть своє, – не стільки скаржиться, скільки встановлює діагноз.

– Ви б до лікаря, – раджу йому, хоч знаю: не піде.

– Поможе, як мертвому кадило! – махає, відчуваю, рукою. – Мені б таку лікарку, як станіславчицька баба Шулячка.

Я насторожуюсь і вже готуюся слухати дядьків спогад. І хоч телефонна розмова – не спілкування наживо, я звикла. Основне – не перебивати часто. Лише за потреби докидати й собі якесь слівце.

– Кажете, баба Шулячка? Прізвисько мені знайоме. Сільське. Нагадайте, то, може, і я згадаю.

– Бабу Шулячку як зараз бачу. Така маленька й метка. Рухлива голівка і влітку, і взимку в кількох хустинах. Нижня, біленька, насунута аж до самісіньких брів, щоб волоссячко сиве не вибивалося. Під крайчиками – натільний дерев’яний хрестик. Верхня хустка, темна, зав’язана на потилиці міцним вузликом.

Бабу в селі поважали і трохи боялися. Вона і повитуха, і цілителька, а ще трішки знахарка. За останнє, то вже люди придумали, бо «Отче наш» та «Богородицю» жінка проказувала побожно і під час пологів, і в разі інших якихось невідкладних справ. Ото всі її помічні слова.

– О, то клієнтів у баби, думаю, було хоч одбавляй!

– Та ходили люди. І свої, і чужі траплялися.

У хаті в неї, як на лузі, що біля нашої річечки Красючки, – зела всякого духмяного пучками на стінах та поза сволоками. З лугу і бране навесні та влітку. А то вибирається з дідом своїм чи сусідським у ліски по нього.

«О, баба вже по зілля поїхали», – сміються незлобиво дядьки.

«І по зілля, – осмикують жартунів жінки. – Перші ж проситимете трави якоїсь, коли в боці чи нижче заколе».

«Та ми ж нічого, фельдшер того не знає, що вона, хоч і шкіл ніяких не кінчала».

Бабу Шулячку я знав іще з ясел. Ті перші ясла у Станіславчику були приблизно біля садиби Олекси Бойка, колгоспного бригадира, в хаті Павуся.

– За Павусів не чула, – подаю голос, щоб знав, що слухаю.

– Чогось прізвисько таке. Не знаю прізвища. Того Павуся до війни розкуркулили, бо землі було в нього неміряно. Так люди старші казали. Після того він бідував із родиною у хліві, де колись худоба стояла. Не відправили до Сибіру, як інших таких, але майно й господарство відібрали.

Нас, дітей-голодранців, у тій хаті няньки доглядали, бо матері-вдови на колгоспній роботі гарували. Харч поганенький був одразу після війни, то баба Шулячка, яка жила навпроти, частенько нас підгодовувала. Пам’ятаю киселі, узвари із сушини та макуху руденьку. Де вже ту макуху вона брала, не знаю.

У шість років я вже з хлопчиками пас людям корови. А роки ж голодні, їсти вдома катма, то побіжу до своєї баби Югини, вони якогось підпалка і винесуть. Ні діда в баби, бо помер зарання, ні дітей біля неї. Двох синів на війні вбило. Батька Павла й не знаю. Шкодували вони мене!

Дядько Володь про старших говорить з особливою повагою, і мені ця дієслівна множинна форма дуже подобається. Не перебиваю, намагаюся не пропустити жодного слова.

– А якось баба спекли з молодого жита корж. Може, й ще чогось у нього намішали. Це ж сорок сьомий рік був. Гарний шмат і мені дали.

Побіг я до пастушків. А пасли тоді на Кобзарівці біля річечки. Недовго я тримав той харч у хустинці, не помітив, як і з’їв.

Як узяло ж воно мене мучити! Качаюся травою, за живіт хапаюся, стогну. А його зводить, а кишечки ж усередині наче поскручувалися. Так болить, що очі на лоба вилазять!

Побіг хтось із хлопців до баби Шулячки. Добре, що недалеко жила, та й пощастило, що вдома була. Привезли на підводі. Вона до мене, а я вже й очі під чоло підкотив.

Банячок мені на живіт, попередньо вогнем прибравши з нього повітря, та молитву наді мною проказує. Попустило. А тоді за мене та – до себе додому. Якимись травами відпоювала.

Урятувала мене баба-травниця, бо до лікарні, що була тоді в селі Красилівці не довезли б.

Ти, Валю, ото цікавишся, як бабу звали. Не знаю. У селі – Шулячка. Їхній рід усі Шуляки були. Дід, здається, Діхтяр. Тільки вона пережила його набагато. Древня була, хоч і метка. Ще «керенська», так казали в селі. Але ж і бирка! І не зігнута, як ото старезні баби бувають. То їй здоров’я і силу Господь дав за те, що людям безкорисливо допомагала. Пережила й дітей своїх, онуків одружила, онучок заміж повіддавала, правнуків іще рятувала від болячок різних і підгляджувала.

Пам’ятаю, це вже я парубочок був, як другого дня Різдва чи то Великодня ідуть люди до родичів у гості. Ці празники не велено було святкувати, та селу ж не закажеш. То до баби Шулячки не тільки родичі йдуть, а й сільські, яким вона в пригоді стала. Із собою несуть і хліб, і печене, і варене. Взимку в хаті сидять на лавах, а навесні – в саду старезному бабиному. Радість – не переказати! Та привітні всі такі, балакливі…

А вона ж яка весела тоді, червонощока, частує гостей із власної руки. А в хаті все в зіллі, квітах сухих. Пахне! Та й образи на покуті, що обвинуті вишитими рушниками, зелом різним прикрашені. А співали ж як гарно! Й бабка, хоч і тоненьким голоском, але виводила спритно.

Я також ходив свою рятівницю вітати, коли виріс. Пироги носив. Тоді вже навіть із пшеничного борошна на такі свята мати пекла.

Немає вже баби Шулячки, а люди згадують.

Я слухаю дядька заворожено, і все мені кортить дізнатися, як звали ту жінку. Добре, що маємо сторіночку в соціальних мережах, де обмінюємося світлинами, копіями документів, от такими безхитрісними розповідями. Познаходилися й родичі – правнуки вже. І немолоді люди, які ще пам’ятали бабу. Виявляється, Пелагея вона, по-сільському – Палажка. Діхтяр Пелагея Демидівна. Був чоловік Федір, то, певне, Палазею гукав.

А ще на сайті я пригляділа картину місцевого художника Валентина Кобзаря «Жили собі дід та баба». Так мені захотілося, щоб вона стала ілюстрацією до розповіді дядечка. Погодився чоловік.

Так і дописали цей твір гуртом. Пам’ять і спогади – це те, чим нагородив людину пан Бог. Бо хто ж ми без них? А ще мають бути любов і вдячність.