АКТОРКА, АБО СЕЛО І ЛЮДИ

– Нащо було той цирк на похороні влаштовувати та за чоловіком побиватися? – перемивали їй кісточки сільські кумасі, проводжаючи жінку недобрими поглядами. А з Вірки як вода із гуски. Що не для себе, а для свого Петра-покійника чепурилась, то всім знати не треба, бо не їхнє мелеться. Її Петрусь незадовго до смерті, наче передчуваючи біду, сказав, милуючись дружиною:

– Як помру, Вірунько, то ти ж дивись, не ходи, як мара, щоб гарною мені була. Бо я на тебе з неба дивитимусь! Затямила?!

Посміялись тоді обоє. А незадовго й пішов її Петрусь, біле личко, чорний вус, на небо.

А Вірка і справді гарною була: чорне, як ніч, волосся заплітала в коси, очі – як терен, а в них – вогонь. Не до одного приходила в солодкі сни. Не один нею марив. А жінці й байдуже. Могла ще й заміж вийти – сватачів не бракувало. Казали в селі: гордячка. Подейкували, що коханців міняє одного за одним. Не одного дружина вичитувала, що на Вірку очима лупає. І лише Вірка знала, як утомилась тягти все сама на своїх плечах, як бракувало чоловічої підтримки і рук, але знала й те, що жоден не замінить їй Петра. Однолюбкою народила її мати. Плакала ночами, аж подушка від сліз мокріла, але іншим до її горя зась.

Уранці одягнеться гарно, причепуриться, як Петро любив, і – селом павою. Ох і незлюбило Вірку місцеве жіноцтво. І за горду вдачу, і за вроду, і за те, що не зламалась, а давала собі раду, як ніхто в селі. І машину купила, і будинок звела. Кого тільки не приписували жінці в коханці. Все помічали: і хто додому провів, і кому у крамниці усміхнулась, і кого до міста підвезла, а от того, що господарство тримала таке велике, що й спала невідомо коли, що працювала, як каторжна, що крутилась, як муха в окропі, не бачили.

Не заради себе так надривалась Вірка – заради доньки. Бо й так без батька росте, то нехай хоча б тішиться тим, що не гірше за інших живуть. Росла Ніночка, маму тішила, навчалась добре, на всіх заходах у містечку виступала: і співала, і танцювала, і у виставах грала – ну справжня тобі артистка. Вродою у Вірку вдалась, а вдачею – у Петра, з усіма привітна, всім добре слово скаже.

Після школи поїхала до Києва вступати. До театрального. Ніхто не вірив, щоб із села та в саму столицю. Казали, що то Вірка доньці голову заморочила. А потім – знову тема для розмов: Ніночка таки і справді вступила... Як то із села та до вишу столичного? Так не бува на білому світі, нехай у Ніночки й тричі талант, то просто у Вірки й у місті полюбовник є «вліятєльний»... Оно баба Демидиха якось у місті Вірку з таким тузом бачила, що не підступись. То, мабуть, він і є. А те, що Демидиха за пів сотні кроків не відрізнить собаку від кози, то нікого не хвилювало. Їздить Вірка до міста? Їздить! А чого туди їздити, як не до полюбовника?

А незабаром Ніна у столиці й заміж вискочила. Весілля не справляли, просто пішли та розписались. Чоловік художник, теж вчиться – ото й усе, що розповідала Вірка. Тоді й справді не до забав було, хоча всі поголовно були мільйонерами, щоправда, в купонокарбованцях. У селі так ніколи й не бачили Ніниного чоловіка, не встигла його дівчина привезти, бо десь за рік після весілля потрапив під машину. Приїхала сама, аж зчорніла з горя і вже при надії. Шкодували всі Ніночку та дивувались: що ж то за доля така? І Вірка овдовіла молодою, і Ніночка. Очевидно, за материні гріхи Господь доньку карає.

А потім – нова біда. Дитятко народилось хворе. Потрібне було дороге лікування, до того ж не в Україні, а за кордоном. Тричі всім селом гроші збирали, Вірка Ніночці переказувала, а сама і корову продала, і птицю всю. Не допомогло. Помер хлопчик. Вірка геть змарніла. А потім Ніночка приїхала, така, що аж дивитись страшно, обійшла все село, кожному подякувала, у ноги вклонилась. Стало відомо, що борги має великі, бо кредит на лікування взяла, а немає навіть на черговий внесок. У неділю на службі Божій зібрали ще одну тацю – для Ніночки. Бідолашна аж на коліна перед усіма опустилася. Отцеві руки цілувала. Не було після того Ніночки в селі довго, може, з рік. А коли приїхала, то мати з хати вигнала.

Шило з мішка вилізло десь років аж за п’ять, а може, й пізніше. Першою щось запідозрила стара Нечипориха. Дуже вже малий Володя був схожий на покійного Вірчиного чоловіка Петра: такий же ніс з горбинкою, кучері над високим чолом і навіть родинка на щоці така сама й на тому ж місці. А на сам Великдень прийшла до Вірки й Петрова мати. Не переступала порога її будинку відтоді, як Вірка вигнала доньку з дому. Поклала на стіл альбом. Розгорнула.

– А скажи-но мені, доню, чи то мій Петро на світлині, чи твій Володька, бо не розберу.

Вірка спершу усміхнулась, а потім почервоніла і розплакалась.

– Ти не плач, Вірко. А краще скажи мені правду, бо на старість ще й збожеволію. Володя ж щодня повз наш двір до школи ходить, думаю, кого ж він мені так нагадує. А потім почав мені Петро снитись, мало не щоночі, та все маленьким. А вчора дорослим наснився, прийшов до хати, сів біля столу й усміхається до мене. Потім двері відчинились – заходить твій Володя у вишитій сорочці, яку я Петрові до першого класу вишивала, і теж мені усміхається. А Петро на альбом свій шкільний показує. Тут я і прокинулась. Ледве дня дочекалась, узяла альбом і – до тебе.

– Пробачте мені, мамо! – нарешті вимовила крізь сльози Вірка. – Володю я справді всиновила, але він не чужий ані мені, ані вам. То Нінин син, мій онук, а ваш правнук. Я вам нічого не розповіла, бо соромно було.

Думала, що ніхто ніколи правди не дізнається, але Бог по-іншому вирішив. Пам’ятаєте, як Ніна гроші збирала на лікування дитини, а потім як побивалась, що та померла. Так-от, акторка наша Ніна, недарма столичний інститут закінчила. Здоровим народився в неї хлопчик, здоровим. Але їй саме роль запропонували в театрі, а тут плач, пелюшки, ще й новий роман закрутила, тож боялась, що той залицяльник її залишить через дитину. От і вирішила відмовитись від сина. А щоб усе минуло гладко, то вигадала історію з хворобою. Навіть мене обдурила.

А коли з’ясувалося, що на цьому можна ще й грошенят заробити, то розіграла цілий серіал на декілька серій. Звідки я про це дізналася? Про щось сама здогадалася, про щось Ніна обмовилась, решту добрі люди розповіли. То й виставила я акторку нашу за двері. Тепер каюся, бо, мабуть, у тому, що Ніночка такою виросла, й моя провина є. А потім кинулась Володю шукати. Довго за хлопчика боролася, бо його вже інші хотіли всиновити. Отака вона правда. Але не кажіть нікому, бо ж життя не буде ні мені, ні малому.

***

Не любили в селі Вірку, ох, не любили. А Ніночку шкодували, ще б пак, така в неї мати непутяща.