А Я ЛЮБЛЮ, ЛЮБЛЮ, ЯК В ЮНОСТІ

ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

04 серпня 20:14

438

Джерело: Газета «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

Життєва історія

У житті іноді буває, що випадковий супутник може стати цікавим співрозмовником, який розповість, мов на сповіді, найпотаємніші моменти свого життя. Нам обом просто не пощастило. Я і ще один чоловік мого віку не змогли сісти у переповнену маршрутку. Водій звернувся до нас:

– Не хвилюйтеся, за дві години я повернусь і обов’язково вас заберу, а зараз ідіть у зал очікування, там прохолодно, та й водички зможете купити, надворі майже 40 градусів. Просто спека, липнева спека.

Маршрутка від’їхала, а ми пішли в зал очікування. Тут дійсно було прохолодно і якось затишно. Чоловік присів на стілець і мовив:

– Це ж моя кохана даремно мене чекатиме, адже ми домовились, що виїде по мене на цей рейс. А що тепер?

Чоловік був дуже схвильований, навіть голос його тремтів.

Я зауважила:

– Дуже приємно, що ви дружину коханою звете. А телефон у вас є? То зателефонуйте їй.

Він якось дивно усміхнувся і відповів:

– Це не дружина, це моя кохана жінка, а телефон я вчора забув зарядити, бо ще не звик до нього. Лише тиждень тому вона мені його подарувала.

– А номер маєте? – запитала. – Зателефонуйте з мого.

Чоловік витягнув з кишені теніски папірець і простягнув мені. Я швиденько набрала номер.

– Кохана, це я, твій Микола, телефоную з чужого, бо мій розрядився. Я не сів на цей рейс, їхатиму наступним, тоді й виїдеш по мене. Цілую міцно-міцно.

Потім чоловік звернувся до мене:

– Дякую, мені відразу полегшало, щойно почув її голос.

– А звідки ж ви їдете?

– Був у дружини, забрав трохи речей, а тепер – до коханої жінки доживати віку.

– А дружина?

– Я їй давно вже не потрібен. Хочете, я розповім вам про своє життя, і ви самі все зрозумієте?

– Звісно, часу в нас чимало, тож нумо знайомитись. Я – Надія, а ви – Микола?

– Так, – промовив чоловік і зручніше вмостився на стільці. – Ми з дружиною Оксаною прожили 42 роки, виростили трьох синів. Я закохався в неї ще в дев’ятому класі, а вона була на рік старша. Обоє співали у шкільному хорі, а коли прийшла нова керівничка художньої самодіяльності, то звела нас у дует, і ми цілий рік співали разом на всіх концертах. Так і почали зустрічатися. Вона закінчила школу і вступила до технікуму на бухгалтера, а я після десятого класу відразу ж восени пішов до війська. Проводжала мене Оксана, я просив її дочекатись мене. Та вона лише сказала:

– Миколо, ти дуже гарний хлопець, але більш як друга я тебе не сприймаю. Писати обіцяю. І якщо я в когось закохаюсь, ти будеш першим, хто про це дізнається.

Мені було боляче таке чути, та я знав, що вона каже правду. Служилося мені непогано, від Оксани листи отримував часто, тож знав усі сільські новини. Так тривало до Нового року, а потім десь днів десять від неї не було й звісточки, і я захвилювався. Написав їй і відразу ж отримав відповідь:

– Миколо, – писала вона, – я почала зустрічатись із хлопцем із сусіднього села, він служив три роки у морфлоті і тепер працює в нашому колгоспі. Не можу сказати, що закохалася в нього, та він мені дуже подобається.

Ми листувалися і далі. Десь за пів року вона повідомила мені, що збирається заміж за цього хлопця, що на вересень призначили весілля і вона дуже хотіла б, щоб у мене в цей час була відпустка. І дійсно, сталося так, що за сумлінну службу мені пообіцяли відпустку у вересні. Весілля в Оксани було призначене на десяте число, а мене відпустили восьмого. Дві доби на дорогу – і десятого вранці я мав бути вдома. Приїхав у село, зайшов до хати. Мати, побачивши мене, заголосила, а сестра й собі захлюпала.

– Ви що, не раді мене бачити? Діставайте мій костюм і підемо на весілля до Оксани. Я знаю, вона вас теж запрошувала.

– Сідай до столу, сину, втомився з дороги, поснідаєш, та й підеш відпочинеш. А весілля не буде – буде похорон, – зі сльозами промовила мама.

– Що за дурня, який похорон?

– У четвер увечері Степан, Оксанин наречений, їхав до неї мотоциклом. Було вже темно, на виїзді із села він набрав швидкості і врізався у дріт, що його хтось натягнув посеред дороги. Удар був такої сили, що йому перерізало горло. Знайшли його мертвим пастухи, які гнали корів уранці на пасовище. Міліція шукає тих хуліганів, та хіба знайдеш? Може, якісь хлопчаки захотіли пожартувати, навіть не подумавши про наслідки. Ось таке весілля, сину.

Мама заплакала.

– Шкода хлопця, ще тільки життя почалося, а вже закінчилося. Та й Оксану шкода.

Хоронили Степана в його селі. Оксану було не впізнати. Після похорону підійшов до неї, вона схилилась до мене і прошепотіла:

– Ось таке весілля у мене, Миколо.

Моя відпустка була зіпсована. Служив я добре, декілька разів писав Оксані, але відповіді не отримував. Від рідних дізнався, що вона народила хлопчика і живе у Степанових батьків. Повернувшись із війська, закінчив курси водіїв і пішов працювати у колгоспі. Оксани взагалі не бачив. Минув десь рік, і вона повернулась на колишнє місце роботи.

Зустрілись випадково в магазині. Я вийшов перший і зачекав її. Розпитав про сина, про життя. Як не дивно, та вона відверто поговорила зі мною. Провів її до дому. Зрозумів, що я їй, попри все, небайдужий. Відтоді ми почали зустрічатися, а ще за місяць я запропонував їй вийти за мене заміж. Вона погодилася. Перейшов жити до Оксани, а за пів року з допомогою наших батьків, а також батьків Степана ми купили будинок, бо вона хотіла окреме помешкання.

Я був щасливим, її сина Віктора полюбив як свою дитину, весь вільний час проводив із ним. Через два роки моя дружина народила хлопчиків-близнюків – Петра і Павла. Із трьома дітьми їй було важко, хоч я в усьому намагався допомагати. Якось до нас прийшли батьки покійного Степана, вони часто провідували свого внука. І мати сказала:

– Оксано, доню, я бачу, що тобі важко з дітками, то ми візьмемо Вітька до себе, нехай поживе в нас, поки близнята підростуть. Ми будемо його до вас привозити, та й ви, коли захочете, можете прийти.

Мені це не сподобалось, але не встиг я заперечити, як Оксана швидко погодилась. Так вони забрали в нас Вітька, а ми з дружиною вперше посварилися. Так і жили: Віктор у дідуся з бабусею, а ми з меншими – окремо. Хлопчик поволі від нас відвик, йому там було дуже добре. У школу пішов теж в іншому селі.

Швидко пролетіли роки. Віктор вступив до військового училища, а Петро з Павлом за два роки пішли служити в армію. Відслужили й повернулися додому. Петро відразу одружився й почав жити у дружини, а Павло холостякував. І ось через 22 роки спільного життя моя дружина геть відмовилася від сексу зі мною. Весь час знаходила якусь причину, щоб відказати у близькості. А ми ж іще були зовсім молодими, ледь за сорок. Мені потрібна була жінка, та й кохав я свою дружину. Через це ми повсякчас сварилися.

Якось вона мені заявила:

– Миколо, ти не ображайся на мене, але не можу я вже виконувати свої подружні обов’язки. Краще знайди собі коханку, я не буду проти.

Мене це збісило:

– Яка коханка, я ж тебе кохаю?! Якщо в тебе хтось є, то так і скажи, я переживу, тільки не бреши.

– Та нікого в мене немає, просто наче щось завмерло, не тягне мене до тебе, от і все. Пропала пристрасть. Може, розлучимося, щоб я тебе не мучила?

– Це вже занадто, я не зможу жити без тебе. А що діти скажуть?

– Ну, то як собі знаєш, а до мене більше не чіпляйся.

Після цієї розмови перейшла жити в літню кухню, щоб менше бачитися зі мною. Якби не Павло, то, мабуть, і їсти не варила б. А вже як у нашому селі збудували церкву, то вона пішла співати в хорі, а тоді стала садівником при церкві, територія якої розцвітала, щойно сходив сніг, і аж до морозів. Усю душу вона вкладала в цю працю. Односельці за це дуже поважали Оксану. Отак пролетіло ще 20 років. Вона в церкві, а я сам по собі. Завела вона мене у старість, дуже рано перестали мене цікавити жінки, та й від неї я вже відвик. Але місяць тому наш кум святкував 65-річчя. Запросили нас з Оксаною. Вона відмовлялась туди йти. Я їй сказав, що це буде образою для кумів, якщо ми не підемо.

– Ну то йди сам.

– Як це сам? У мене ж дружина є, ходімо разом.

– Та в мене навіть одягу немає відповідного.

Дійсно, Оксана останніми роками одягалась лише в темне, бо вона, бачте, в церкву ходить. Я поїхав у район і купив їй гарну сукню кольору стиглої вишні. Привіз і запропонував приміряти. Одягнула – і така красива стала. Вона взагалі вродлива, її й старість не брала.

– Поглянь у дзеркало, років двадцять скинула в цій сукні.

Жінка ледь усміхнулась:

– Гаразд, твоя взяла, підемо разом.

Прийшли до кума в призначений час. Гостей уже було чимало – всі свої, сільські. Сіли за стіл. Я запитав у кума, чого немає сина з невісткою.

– Та сваха приїхала, зараз вийдуть.

І дійсно, з хати вийшли діти і сваха. Коли її побачив, аж дух перехопило, а в груди немов хто окропу налляв. Це була білява жіночка з модною зачіскою, в блакитній сукні, що облягала її струнку, немов у дівчини, фігуру, ледь помітний макіяж… Я не міг відвести від неї очей. Сказати, що вона мені сподобалась, це нічого не сказати. Кума звернулася до всіх:

– Знайомтесь, це моя сваха Світлана.

Сіла вона неподалік від мене, тож я її добре бачив і відчував усередині себе щось нове. І коли наш баяніст Вася заграв вальс, я запросив Світлану до танцю. Вона не відмовилась, і ми попливли. Ще в юності я був гарним танцюристом, а тут ще ж не хотілось осоромитись перед жінкою.

– А ви гарно танцюєте, – зауважила вона.

Ми весь час танцювали разом. Я відчував себе королем балу. Нарешті Світлана запитала:

– Ви тут сам чи з дружиною?

– З дружиною.

– Познайомте мене з нею. Та я й з вами не знайома.

Ми познайомилися, а тоді я підвів Світлану до дружини.

– Познайомся, це моя партнерка у танцях, дуже гарно танцює.

– Так, я це помітила, ви дуже гарно виглядаєте в парі. Рада за тебе, Миколо, що ти не нудьгуєш. Як вам у нас? – звернулась до Світлани.

– Та все дуже сподобалось: і село, і люди, і саме свято. А тут ще й такий партнер з’явився, я давно вже так не танцювала. Дякую вам за чоловіка. Тільки, будь ласка, вдома не сваріться через мене.

– Та що ви? Яка сварка? Танцюйте на здоров’я.

І ми знову пішли танцювати. А потім жінки вмовили Оксану заспівати разом зі мною – так, як це було колись. Я побачив, що Світлана підспівує нам, і махнув рукою, запрошуючи її до нашого співочого гурту. Співала вона гарно. Знову всі сіли за стіл, і я зауважив, що ні Оксани, ні Світлани за столом не було. Куди вони могли подітись? За певний час повернулись разом радісні і веселі. Як виявилось, дружина водила гостю до нашого дому. Розходились уже пізненько. Попорали швидко господарство і – кожен на своє окреме місце. Я не міг заснути, перед очима весь час Світлана. Я зрозумів, що, мабуть, закохався. А мені ж уже за шістдесят!

Вранці Оксана сіла біля мене і сказала:

– Миколо, поговорімо.

– Про що?

– Про нас із тобою. Учора, дивлячись на вас зі Світланою, я зрозуміла, що вона тобі дуже сподобалась. Може, це твоя доля? Хоч на старості років будеш щасливим, бо зі мною у тебе щастя не було і нема. Їдь до неї, роздивишся, як там. Якщо сподобається, то, може, і залишишся. Вона гарненька жіночка. Згода?

Я не міг повірити, аж образливо стало.

– Ти що, Оксано, ми ж прожили все життя разом, а тепер, на старості літ, ти мене, як паршивого кота, з дому виганяєш? Що це ти надумала?!

Я такого від неї не очікував. І тут вона заплакала.

– Миколо, я не можу так більше жити, мені тебе дуже шкода як чоловіка. Я дивуюсь, що ти ще живеш біля мене. Інший вже давно покинув би мене і одружився би вдруге, а ти 20 років мене терпиш, я ж невдячна людина. Дуже прошу тебе, якщо вона погодиться, їдь до неї. Може, сподобається там. Я хочу, щоб ти відчув себе коханим чоловіком.

Я вийшов з хати і пішов до сина, взяв у нього цигарку і вперше за все життя закурив. Але закашлявся і виплюнув її геть. Син мовчки спостерігав за мною.

– Що сталося, тату? – запитав. – Я тебе таким ніколи не бачив.

– Ех, сину, – тільки й промовив.

А що я йому міг сказати? Зайшов у хату, дружина підійшла, поклала руку на плече:

– Пробач мені. Пішли до кумів на сніданок, бо незручно.

Першою, кого побачив у кумів, була Світлана – допомагала накривати на стіл. Привітались, а моя Оксана підійшла до неї і поцілувала. Я був здивований. Це моя дружина? З рідними ніколи не цілувалась, а тут на тобі. Коли всі вже почали розходитись, Оксана підійшла до Світлани і покликала мене. Я підійшов.

– Миколо, Світлана не проти, щоб ти поїхав з нею в село, а ти ж мені обіцяв, що поїдеш, правда?

Від такої брехні мені аж заціпило. Зі злості проказав:

– А чого б і не поїхати, подивлюсь, як в інших селах люди живуть?..

– Ну то пішли, я зберу твої речі.

– Е ні, ніяких речей з собою не брати, – сказала Світлана. – У мене знайдеться одяг. Тож о третій я по вас зайду, щоб встигнути на останню маршрутку, а вона о восьмій вечора.

Звісно, я міг би не їхати, мене ж силою ніхто не вигонив, але, по-перше, я був дуже ображений і злий на дружину, а по-друге, ну дуже вже хотілось бути поряд з тією білявкою. Ми й поїхали. Дорогою розмовляли, знайшлись спільні теми. У неї вдома мені все сподобалось. Першої ночі на новому місці я чогось дуже міцно і довго спав. Розбудила Світлана.

– Вставай, сонько, поснідаємо, і я покажу наше село, ліс, та й узагалі нашу місцевість.

– А ти не втомишся так багато ходити? – запитав у неї.

– То ми на мотоциклі.

– Ти що, їздиш на мотоциклі?

– Ого, ще й як! Ми з покійним чоловіком усю Україну об’їздили, по черзі за кермо сідали.

День минув дуже цікаво та незвично для мене. Світлана добре куховарила. Я почувався як на відпочинку в санаторії. Увечері полягали спати в різних кімнатах. Заснути не міг: тягнуло до Світлани. І я наважився, постукав до неї.

– Заходь, – почулося.

Вона лежала в ліжку, був увімкнений світильник, а поряд – книжка.

– Іди до мене, – покликала.

Я підійшов і приліг біля неї.

– Світлано, хоч у мене є дружина, та я 20 років нічого з нею не мав. Тож не знаю, чи в мене щось вийде, але я дуже-дуже тебе хочу!

– Колю, я все розумію, мене теж до тебе тягне. І якби ти не прийшов, то прийшла б я.

І Світлана міцно мене поцілувала. Я почувався молодим і зрозумів, що не все втрачено. І ми кохались. Лише тепер я зрозумів і відчув, яке задоволення можна отримати від взаємного кохання. Усю ніч ми не спали. Прожив у неї три тижні й усвідомив, що вже не зможу без неї. Сказав їй про це. У відповідь почув те ж саме.

Настав час мені отримати пенсію. Син зателефонував, щоб приїхав. Ми поговорили і вирішили, що я поїду додому, переведу пенсію на карточку банку й отримуватиму тут. Світлана подарувала мені мобільний, показала, як користуватись, і я поїхав. Удома мене зустріли привітно і діти, і Оксана. Вона мені здалася наче молодшою, про все розпитувала. Я нічого не втаїв і сказав:

– Оксано, ти з мене старого діда зробила ще у 40 років, а Світлана повернула мені молодість, я хочу жити з нею. Подавай на розлучення.

У відповідь почув:

– Я дуже рада за тебе і бажаю вам обом щастя й довгого життя разом. Ти на це заслуговуєш, а мені пробач, що стільки років тебе мучила. Я зібрала твої літні речі, решту привезуть хлопці, вони дуже хочуть побачити, як ти живеш.

Пробув я в рідній домівці тиждень і щодня телефонував Світлані, бо дуже за нею скучив. А ще зрозумів, що люблю її. Люблю, як в юності.