ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»
2
ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ
Було собі три сестри. Мешкали вони разом, любили батьків, гарно навчались і всі успішно закінчили школу. Найстарша, Єва, послухала маминої поради й вивчилась на вчительку. Середульша, Зоряна, також послухала маму і закінчила коледж, однак поклала диплом на полицю. Менша, Клавдія, мами не слухала, а завжди робила що хотіла. Вона стала професійною танцюристкою і тепер їздить з колективом світами.
Однак склалося так, що всі три сестри довго дівували і щоразу відмахувались від маминих розпитувань, коли ж будуть зяті й коли вони почнуть думати про те, щоби подарувати їй внуків.
Єва чесно відпрацювала у школі три роки й пішла звідти, перегорнувши цю освітню сторінку назавжди.
– А що ж тобі так не подобалось у роботі вчительки? Адже ти любиш дітей і вмієш давати раду з тими куцепердиками? – дивувалась мама.
– Вмію, але не хочу. За ті копійки треба бути мамкою, нянькою, психологом і строгою тіткою! – відповіла Єва, а потім додала: – От з того останнього, що пам’ятаю. Привели мені 32 першачки. Майже всі ганяють у коридорі, як слоненята, штовхаються, чубляться. А одна така маленька, дрібненька, – вона їх попросту боялася. На перервах вилазила до мене на коліна, тулилася і просила: «Йосказьи мені казьоцьку»… Ну і навіщо таке курчатко давати у школу? Говорила я з батьками, а вони й раді, що спекались її з хати. Хлопчикам взагалі протипоказано з шестирічного віку до школи йти! Не раніше як у повних сім! Та кого це цікавить?! Тому, мамцю, нехай самі вигрібають з такими правилами і за ті копійки! Не вартує ця робота моїх нервів!
Єва влаштувалась у якусь приватну фірму, де й працює донині. Меншої ніколи в хаті нема – вона все в роз’їздах. Тільки світлини висилає з різних сцен! А що вже розфабована, у яскравих костюмах!
– Фе, і навіщо ото так із себе марфуту якусь робити?! – обурювалась мама, позираючи на свою Клавдію, вроджену артистку-танцюристку.
– Мамо, та чому ви не розумієте? Ті артисти мають бути такі розмальовані, бо ж на них світло падає! А без гриму вони б мали вигляд блідої молі на тій сцені!
– То й нехай собі там танцює! Вона ніколи хати не трималась! – ображалася мама, але тато підсміхався, бо ж Клава – його улюблениця. Тато досі радіє за найменшу, проте мовчить.
Найбільше «претензій» – до Зоряни, адже вона вирішила особливо не напружуватись із роботою. Тицялась і мицялась, перебрала кілька невдалих вакансій і, довго не вагаючись, осіла вдома. Деякий час щось продавала з хати, виставляла на різні платформи. Казала: «Щоб собі заробити на колготки і на прокладки». Потім читала книжки й перебивалась із хліба на воду. Словом, Зоряна завжди була така собі сіра мишка: усе беріть, але мене не зачіпайте! Їй аби власний куточок, інтернет і велике горнятко гарячого чаю, бо все життя мерзне і ніяк не може зігрітися.
– Ех, поїхала б я жити кудись в Іспанію. А ще краще – в Африку! Там хоч тепло! А в нас тут зимно, вогко і роботи нема! – мріяла Зоряна, відповідаючи на повідомлення Єви.
Батьки змирились із тим, що середульша з хати носа не потикає, особливо взимку і коли сезон дощів. Не доскіпувались до Зоряни, бо самі працювали, а вдома вистачало роботи і для неї. Та й сама Зоряна була не проти залишатись домогосподинею.
– Нічого-нічого, от вийдеш заміж за якогось мажора, то й сидітимеш собі вдома, – програмувала мама свою Зоряну на щасливе і безтурботне життя.
– Та нізащо! – як відрубала Зоряна.
– Що то значить НІЗАЩО? – не зрозуміла мама.
Лише тоді вона дізналась, що її Зоряна взагалі не планує не те що заміж, а навіть знайомитись ні з ким не хоче! Вона цілковито відреклась від таких думок ще після школи! Навіть на уявляє собі когось у своєму тихому й розміреному житті! А про те, щоб її хтось торкався, то й мови нема!
Дальші родичі сприймали Зоряну як дивачку. Бо вона сиділа вдома, цілими днями залипала в інтернет, а взимку годувала синичок, прив’язуючи їм сало за вікном кухні. Людей цуралась, у гості не ходила, навіть обійматись із кимось для привітання не бажала. Дика якась, чи що?!
Тато любив своїх доньок такими, якими вони були. Ніколи не підганяв їх ні заміж, ні на гульки. Він був переконаний, що все прийде свого часу. І те, що має статися, неодмінно станеться. А от мама аж скрипіла і гарчала через цей «непорядок», бо в родині вже її під’юджували на кожному празнику – мовляв, три дівки як писанки, а жодна ще заміж не вийшла. Схибнулись із цим заміжжям! Може, добре пам’ятали, як їх шпетили за це, коли вони були молодими? Але часи вже не ті! Цінності змінились! І заміж – не панацея від поганого життя!
І сталося так, що заміж пішла найстарша, Єва. Ну як пішла?.. Зробила свідомий вибір, коли їй було вже близько сорока. І нічого – знайшла собі такого ж дорослого і ще парубка, заможного й побожного. Встигли вони навіть дитину народити. Мама раділа, родина вітала!
Що ж, тоді вже мама й відчепилась від усіх доньок, бо перемкнулась на єдину внучку. Хоч виховувати ту свою внучку й не планувала, бо далі працювала та ще їздила на дачу. Тому цю почесну місію Єва довірила середульшій сестрі!
– Зоряно, я би хотіла взяти тебе за няньку до своєї доньки! Що скажеш? Порадилась я з Богданом, своїм чоловіком, та й ми отак подумали: навіщо нам чужу людину шукати? А ти – своя, і будемо тобі платити добре! Погоджуйся!
Авжеж, Зоряна погодилась. Поки старша сестра і чоловік були на роботі, вона їздила до них, цілими днями бавила племінницю, читала їй казки, фотографувала, водила гуляти і, взагалі, любила як рідну. Фактично виховала й випестила!
Їхня мама, коли про це довідалась, аж у долоні сплеснула:
– Де ж то таке видано, щоби з рідної сестри брати гроші за те, що їй дитину няньчиш? Та ж ви рідні сестри!?
– І що в цьому крамольного, мамо? А чому ні? – щиро дивувалась Зоряна.
– А чому так? – впиралась мама, дивлячись на ситуацію з висоти свого досвіду, де в родині все мало бути безкоштовно, бо ж якось невдобно зі своїх гроші лупити.
– А якби Зоряна взяла чужу няньку, то однаково би платила, хіба ні!? – логічно відповіла Зоряна.
– Ну, то ж чужі, а то – свої! – не розуміла мама.
– Це ж навіть краще, коли свої! Своїм узагалі треба більше платити! – аж усміхнулась Зоряна, бо логіка мами була якась вельми не сучасна.
– Ах, робіть що собі знаєте! – відмахнулась мама, програвши в цій суперечці.
– Ми, власне, так і зробили! – підтвердила Зоряна. – То, може, колись було заведено брати на роботу своїх і щоб вони працювали за миску зупи. Тепер уже таких традицій нема! Тепер нормально платити своїм за роботу, а не ходити й відробляти навесні на городі. А своїм, я вважаю, то й дубельтово треба платити! Пам’ятаєте, ви колись таке гарне слово казали: дубельтово?! Тобто подвійно! То я собі запам’ятала!
– То виходить, що Єва тобі платить дубельтово? – поцікавилась мама.
– Авжеж! Бо то ж сестра, а її донька – моя рідна небога!
– Що ж, якщо ти тепер така багата, то завтра підеш на ринок і купиш файного домашнього сиру і рубленої ковбаси!
– Та без проблем, мамо! І куплю, і принесу!
І всім у цій ситуації було ок. Зоряна бавила свою племінницю до 15-річного віку. Потім Євина донька вже сама ходила до школи й не потребувала няньки, а Зоряна знайшла собі роботу вдома, якісь там таблиці заповнює. І має хоч небагато, але своїх «пару копійок».
Дякуємо за вашу передплату на ексклюзивні історії онлайн!
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
