ВЕСІЛЛЯ БАБИ ВАРКИ

Життєві історії з газети «Життя» — правдиві історії з життя та історії кохання українською.

– Ой, йой, Варка – то ціла сварка! – так колись охарактеризувала Варку Спиридонову її сусідка. Це прізвисько прилипло до жінки і стало її другим іменем. Сама Варка не те що не зважала на те, як називають її поміж собою односельці, а наче втішалась: «От добре, не лізтимуть у душу, коли я така зла і сварлива!».

От і сьогодні із самого ранку вона зчинила галас через те, що, виходячи з хати, мало не наступила на двох крихітних кошенят, яких їй підкинули на поріг. Маленькі замерзли, тремтіли від холоду чи від голоду, тулячись одне до одного. Беззахисні, перелякані, як тільки руки піднялися, щоб забрати таких крихіток від матері!? Спочатку покричала на весь куток (аби всі чули, яка вона сердита), а потім налила кошеняткам молока і кинула в куток сухий дірявий мішок, щоб вони на ньому грілись: живі ж усе-таки!

Зранку палила піч, пекла хліб, бо іншого не визнавала: домашній хліб мав бути лише з печі, і то на черешні, ще й викладений на листі капусти. Отоді й хліб особливий, неповторний запах лине всією хатою. А старалась так, бо чекала гостей, мали приїхати цього разу не тільки там хтось один, як то часто бувало, а всі: обоє дітей з онуками. Ще треба встигнути віднести хлібину матері (та жила окремо). Стара вже, тож доглядати треба і її на старості, куди подінешся? Зарубала й обскубала гуску, варила, смажила – крутилась як дівка на виданні, така була рада, бо приймати гостей – то святе! Робила все вправно і швидко, а що зранку викричалась, то настрій був нічогенький. Готувати любила, вдавалось Варці наготувати багато страв (лише щоб було із чого), гордилася, що буде чим частувати дітей. Нестиме гостинці й матері, хоча душа не лежала до неї: викладала на стіл принесене, зціпивши зуби, бо й досі не могла пробачити тій за те, що так важко склалась її доля. Не захотіла мати захистити Варку від сорому, від людських пересудів, допомогти дітей-двійнят поставити на ноги – все довелось самій… Так і пробідувала до пенсії. Аж не вірилось…

Подивилась до печі, чи не час, бува, вже хліб виймати, та сіла на лавці, яка ще й досі була в її хатині: розкошів не було замолоду, не нажила й досі. Ніхто не міг подумати в селі, що її наречений Василь, який після сватання в їхньому вдовиному дворі виконав мало не всю чоловічу роботу, може залишити її перед самісіньким весіллям. Пригадала, як гарно він тоді тин полагодив, іще й хвірточку змайстрував. Двері порівняв до хліва, бо неможливо було їх зачинити, а як по-господарськи обрубав зарості за хатою!.. Усе стоїть перед очима, неначе вчора було, бачить його вмілі руки, які так вправно тримають сокиру, так швидко все роблять. Багато допоміг тоді у дворі їм із матір’ю її коханий Василь. Пригадує, як, соромлячись, милувалася його сильними руками, його м’язами, які аж вигравали на сонці. Чоловіка-господаря у дворі давно не було: батька свого Варка не пам’ятала (він зник на заробітках, коли валили ліс), тож те, що з’явилися чоловічі руки в обійсті, для них із матір’ю було щастям, адже поява господаря в селі – це добробут. А вона кохала Василя до нестями.

Пригадує той найважливіший день у своєму житті, коли вони з Василем пішли митись до річки. Коханий майстрував огорожу для теляти до пізнього вечора, тож, щоб не турбувати матері, не гріти воду, вони вирішили збігати до річки. Та що там лукавити – пішли до річки, щоб побути вдвох, подалі від материних очей, які на кожному кроці пасли їх. Тієї ночі чоловік із жінкою повернулися аж над ранок… Ох і кохала ж Варка свого Василя, як вона його кохала! І навіть тепер, за стільки років, серце защемило від болю… Не забула нічого, не стерлося з пам’яті – щемить… Сива стала, а така сама дурна, як і замолоду. Все пережила: і як односельці насміхались із її живота (він у Варки був таки завеликий, бо ж носила двійнят), як сварила її перед сусідами рідна мати, а потім прогнала з дому. Як від постійного відчуття голоду смоктало її під серцем… А може, то дітки так їсти просили в ній? Давно то було, наче й не з нею… Та образа єтаки в серці на Василя (вона вже не так пече, як тоді), зла на нього не тримає: він залишив Варці частинку себе – дітей-двійняток.

Встала, вийшла у двір, обвела поглядом обійстя: отут, а не в рідній батьківській хаті виросли її двійнятка – Василь та Василина... Вирішила: якщо тато не може (чи не хоче) дати дітям свого прізвища, то нехай обоє носять батьківське ім’я.

Спасибі самотній бабі Спиридонисі, яка прийняла Варку, коли мати прогнала її з дому. Спиридониха вже тоді була старою, похмурою, наче постійно на когось сердилась, нею частенько лякали в селі неслухняних дітей. А от її, Варку, вона врятувала: виходила після пологів, урятувала від гарячки, навчила доглядати дітей, сповивати і купати. Та що там говорити? Всьому Варка завдячує похмурій бабі, може, від неї й перейняла оту прикру вдачу та гострий язик – уже згодом зрозуміла, що то так захищає себе від людей, від зла, яке можуть їй заподіяти… А після смерті баби її почали називати Варкою Спиридоновою – не відразу й помітила, а коли зрозуміла, то втішилася: менше займатимуть, а баба й після смерті її захищатиме… Багатьом іще далеко до тієї баби, ой, далеко!

Знахабнілі сусідчині кури залізли у двір і почали гребтися ледь не під порогом у Варки: накричала, полаяла заодно й сусідку, що вона така хазяйка, від якої кури тікають. Вийняла з печі хліб і, задоволена собою, знову сіла на лавку. Чекала, щоб охолов хліб. Гості будуть аж увечері, тож вона встигне занести матері харчі, ще й погодувати. Торік, на її ювілей, Варка з дітьми вперше переступила поріг хати, з якої її вигнали з прокльонами. Тоді ж у присутності всіх мати зі сльозами на очах попросила переїжджати жити до неї, кидати той глиняник, «який і так незабаром розсунеться, а в неї хата ще кріпка». Не захотіла. Не завалилась досі, то ще постоїть. Помітила, як після цих слів у матері виступили на очах сльози, та не підійшла до неї, не змогла попросити в неї вибачення, що завдала словами болю… Подумала: «А мені не було боляче? А мої сльози, а поневіряння в чужій хаті?».

Найбільше всі роки пекла на серці образа на Василя: чому так вчинив із нею? За що пустив на людський поголос, покинувши перед самісіньким весіллям? Та й не просто покинув, а й сам зник, і досі ніхто не знає, де він і що з ним! Так і залишилась Варка самотою, з двома маленькими діточками… Хто на неї міг поласитися, якщо й на дівчат не завжди кавалерів вистачало, так і провікувала сама. Хоча, коли діткам було вже по десять років, до них у село прийшов працювати агроном, якого скерували з району. Він одразу накинув оком на Варку. Почав виявляти до неї знаки уваги чи то придивлявся… А коли у двір зайшов, злякалась і зашарілась, як дівка… Та слова агронома вдарили, немов батогом:

– Думав поєднати свою долю з вами, ви гарна, працьовита, добра жінка, але… Чогось же чоловік залишив вас із діточками, залишив… Є ж якась причина.

– Не чоловік, а наречений! – спересердя відрубала йому Варка.

Агроном, повернувшись, з усмішкою промовив:

– А діти у вас від нареченого чи від чоловіка? – та й пішов.

Невдовзі й із села виїхав. Більше Варка нікого не допускала до себе, а коли в когось в очах промайне запитання «Чи можна?», то вона так облає чоловіка, що він десятому перекаже. А потім не було з ким лаятись: зникли всі залицяльники, та й недоброзичливці припинили зачіпати. «Варка – то сварка».

Пахощі хліба линули обійстям, огортали Варку… Пригадалось їй, як уже після сватання вона напекла хліба і почастувала ним Василя, а він, обідаючи під розлогим дубом, жартував: «От який я розумний, гарну собі дружину вибрав: якщо хліб смачний пече, то й господарочка добра буде!». Ще й підморгнув Варці. Де все поділось тоді? Як за водою, пішла її доля!..

Читайте нові життєві історії та історії кохання щотижня — ексклюзивні авторські новели українською.