Життєві історії
Життєві історії з газети «Життя» — правдиві історії з життя та історії кохання українською.
Оксана аж на одвірок сперлася, коли прочитала телеграму, яку щойно їй принесла поштарка: «Помер Степан. Похорон завтра. Приїжджайте». За хвилину оговтавшись, зайшла до хати і почала телефонувати донькам. Але ті новину про смерть батька сприйняли спокійно, навіть байдуже. «Помер – то й помер… Ми його добре й не пам’ятаємо, того горе-
батька», – відповідали однаково, ніби зговорились. Але Оксана все ж переконувала обох, що на похорон вони разом із нею таки повинні поїхати. І основним аргументом було те, що хоч який би він був, а рідний батько, як то кажуть, одна кров…
Але дівчата, точніше жінки, які вже мали свої сім’ї, і чути нічого не хотіли, ба більше, ще й її, Оксану, присоромили і на сміх узяли, що зібралася на той похорон. Але Оксана таки знала своє. І вдосвіта, одягнувши чорну хустину та склавши трохи харчів у сумку, таки вирушила у Степанове село…
У те далеке мальовниче село на заході України, куди колись її, молодесеньку Ксеню, і привіз Степан як законну дружину… «Чи то дівок своїх мало, що привіз Стефко жінку бозна-звідки?» – крутили спочатку носом сільські молодиці.
Але дуже скоро Оксана в цьому селі стала своєю. Її полюбили і почали поважати. Бо не було роботи, яку б не вміла виконати, не було людини, якій би колись у чомусь відмовила. А звичаї та говірку тутешньої місцини перейняла так, ніби народилась і виросла саме тут.
Одна за одною народились у Степана з Оксаною дві донечки. Жили так, як усі. Степан любив випити, любив, казали, і у гречку скочити. Але Оксана вдавала, що нічого того не знає. На життя не скаржилась ніколи нікому. А це якось зібрався Степан з хлопцями із села на заробітки аж до росії, у Тюмень. Поїхали односельці всі разом. Чоловіки то давали чути про себе рідним. Від Степана Оксана отримала першу і єдину вісточку, що доїхав та влаштувався. Про те, що живий-здоровий, знала від родичів тих самих односельців, разом із якими й поїхав Степан. Жодної копійки з тих чоловікових зарібків Оксана не бачила. Не мали й дівчатка від тата ані подарунка, ані цукерки…
Більш як за рік з’явився Степан у рідному селі. Та не сам – із новою дружиною. А Оксану з дітьми того ж дня… виставив за двері…
Добре, що літо тоді було, – переночували в садку. Хоча й чи не кожен у селі прийняв би Оксану на ночівлю, але бідолашна жінка нікому й не хотіла розповідати, що таке начудив її Степан. Може, ще сподівалася, що зміниться щось. Як то кажуть, перевар’ює і таки спам’ятається… Нехай вона, але ж діти…
Не змінилось нічого. Стефко гонорово ходив попід ручку з новою, якось безглуздо розфарбованою пасією. Не засмучували його ані гнівні погляди, ані присоромливі репліки односельців.
А Оксана вирушила з дітьми, як то кажуть, світ за очі. До себе додому й гадки не мала повертатись: там давно господарює вітчим. Трохи перебивалась у притулках, а згодом добрі люди напитали молодичці закинуту, вже тоді нічийну хатинку в селі. Беручка до праці Оксана швидко навела там лад. Так жили вони з донечками втрьох. Оксана працювала на трьох роботах: і нічною санітарочкою в місцевій лікарні, і прибиральницею у двох установах.
Сватались до Оксани чоловіки, і доволі пристойні. Може, й вийшла б вона заміж удруге, бо ж чоловічі руки в селі дуже потрібні та їй, як жінці, теж було б легше: діти виростуть, випурхнуть із гніздечка, а старість самотиною стукатиме в кожну шибку. Але молодша донечка дуже вже ревнувала маму до чужих дядьків і такі істерики влаштовувала, що Оксану це аж лякало. Так прожила жінка весь свій вік для дітей. Коли трішки підросли, почала їздити до Польщі на польові роботи. А згодом і дівчата з мамою на літніх канікулах у сусідній країні заробляли копійку… Діти Оксанині добрі – немає на них чого нарікати: ніколи нічого не вимагали, бачили, як мамі нелегко.
Оксана ніколи не згадувала Степана. Старша донечка хоч трохи пам’ятала в обличчя батька, а молодша й уявлення не мала, який він. Не можна сказати, що вони ненавиділи тата, – він для них просто не існував…
А що ж Стефко? Молодиця, яку привіз тоді з Тюмені, швидко знайшла йому заміну. Але Стефко не горював – пив, гуляв… Іще двічі чи навіть тричі одружувався. Бувало, зникав із села на декілька років. Коли повертався, казав, що був на заробітках. Привозив звідти нову дружину чи то співмешканку… Потім вони розлучались, далі вже з іншими чоловік сходився. Селяни скрушно хитали головами: згадували Оксану, яка ж то добра вона жінка була. Це ж треба, щоб такому пройдисвітові така дружина трапилася?! А він їй іще й життя змарнував.
Світ тісний. Зустрілась якось Оксана у Хмельницькому на ринку з однією жіночкою зі Степанового села. Розговорились. Оксана розповіла про себе, про дітей… Тішилась, що дівчата її вже студентки. Та пані, повернувшись у село, розповіла про Оксану, яка дала-таки раду двом дітям. Бувало, за нагоди хтось по-доброму і радив Стефкові, мовляв, повертайся до дружини, до дітей, попроси в них пробачення. Хоча б на старості буде кому ложку води подати… Та де там? Чоловік того й чути не хотів…
Збігли роки. Вдало повиходили заміж Оксанині доньки. Уже й онуки давно школярі. Живе Оксана в тій самій хатині тепер сама, але не почувається самотньою. Діти неподалік, у районному центрі, до мами навідуються часто. Та й Оксана, що тут казати, Богу дякувати, здорова і міцна ще жіночка.
Аж тут ця телеграма: «Помер Степан. Похорон завтра. Приїжджайте». Про те, щоб не поїхати, й думки не мала. Спакувала в сумку якісь закрутки і вирушила в дорогу. Коли зійшла Оксана в селі на зупинці, люди її не впізнавали. Це ж більш як двадцять років минуло, коли востаннє була тут. Озирались селяни із цікавістю: що ж то за жінка вся в чорному? Підійшла до Степанової хати: запущений двір, занедбана хатина… Здивувалась: «Чого ж то тихо так?». Зайшла в темний порожній коридор, далі – у кімнату. На брудному ліжку лежав чоловік. Людоньки, та то ж Стефко!
– Оксано, – пробелькотів ледь чутно… – Приїхала таки… Мусив я надіслати ту телеграму… І написати мусив, що помер, бо ж інакше ти б не приїхала…
Повідав Степан Оксані, як важко йому жилося… Які ж то корисливі й безсердечні жінки траплялись йому в житті.
– Жив я в однієї жінки… Дітей її годував… Та що там годував – за рідних мав… А коли заслаб, викинули мене, як пса, з хати, – розповідав із жалем. – Недовго мені вже, Оксано, жити залишилося. Слабий я невиліковно… Хотів попросити пробачення в тебе… У дітей…
Розчулена Оксана повернулась до свого помешкання. Довго переконувала доньок, але таки впросила поїхати до батька, мовляв, розкаяному й Бог пробачає.
Після тих відвідин вирішила Оксана бодай трохи навести лад у Степановій хаті. І його самого обмити, обіпрати… Він ж бо слабий… Хто знає, як воно буде. Хвороба ж, казав Степан, прогресує. А таки обов’язок її та доньок поховати як належить.
Та одного дня, повернувшись після вихідних, Оксана не застала вдома невиліковно слабого Стефка… Не прийшов він ані за день, ані за тиждень. У село долетіла чутка, що пристав до якоїсь жінки-випивохи в сусідньому селі. Горбатого, як то кажуть, і могила не виправить… Тут уже й Оксана не витримала – повернулась додому. Навіть донькам якусь неправду наговорила, бо соромно було розповісти.
Не минуло й року, як до Оксани знову надійшла телеграма: «Помер Степан. Приїжджайте». Цього разу це було правдою. І Оксана це знала. Але ані вона, ані доньки на похорон не поїхали.
Поховали Стефка односельці…
Читайте нові життєві історії та історії кохання щотижня — ексклюзивні авторські новели українською.
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
Життєві історії
Життєві історії

