ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»
4Життєві історії
ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ
Додому я завше йду пішки, скорочую шлях через чужий сад з великими деревами. Ліворуч від стежки видно стару глиняну хатинку, яка виглядає когось уже багато років. Там давно ніхто не живе, навіть вікно від стежки забите фанерою, антена з дротами біля комина похилилась.
Сумне видовище нашого сучасного існування. Але сад щороку обдаровує цей світ яблуками, грушами й сливами. І от уже другий тиждень із великої груші важко гупають плоди – лежать на пожовклій траві, як жарівки осені, світяться стиглістю і непотрібністю.
Певна річ, я не чіпала тих грушок, адже раптом навідаються господарі, захочуть зібрати урожай. Знаю, що там є якісь власники, але вони бувають нечасто. Та проминув тиждень, і стиглих грушок під деревом стало значно більше. Ті, які впали першими, уже наполовину з’їли великі мурахи, оси і ще хтось… Є й чимало гнилих – втрачених. Хоча кажуть, у природі нічого не пропадає даремно… Але ось ці груші – та їх би малювати й ті картини продавати як дорогі натюрморти! Адже їх хтось садив, дбайливо обрізав гілочки, чекав на плоди. І той хтось, очевидно, уже й не потребує тих плодів, а його спадкоємцям також не треба!
Кілька днів тому не втрималась і вкинула до сумки п’ять чи шість найбільших грушок. Прийшла додому: те-се, повечеряла, помила посуд. І так мені засмакували ті груші, як у дитинстві! Такі були і в моєї бабці! Але та грушка вже давно в минулому. На її місці виросла дичка, і я не викидаю маленьких плодів, а висушую їх, бо то найкращі ліки й вітаміни!
Отже, сталося ще й так, що цього року моя невеличка молода грушечка зародила дуже мало. Так рясно цвіла, такі надії подавала, а восени – жменька дичок…
Пересушила я ті свої дички, а ті груші з сусідського саду все спокушають мене й далі лежать, нікому не потрібні. То й узяла мене така чи то злість, чи впертість – прихопила великого кошика і визбирала ті груші, всі до єдиної! Ні, то не була крадіжка! То був порятунок! Бо ж природа подарувала, а їм, бач, не треба! Капарники і марнотратники вони, а не власники!
Груші й справді виявились у фавориті свого дозрівання! Трохи кришила на сушку, а трохи куштувала – наситилась ними, як мала дитина! І насушила чимало! А потім ще яблука з того саду визбирала, бо ж частина вже й так пропала…
Буквально вчора підібрала під деревом ще кілька найбільших «екземплярів» І поставила на кухонному столі, у велику тарілку. Не хотіла їсти, а милувалась, наче натюрмортом.
Ті грушки пригадали мені розмову з тим, кого хотіла назвати «любим», але не встигла. Тоді, понад п’ять років тому, ми теж сиділи за тим столом і їли грушки. Багато говорили, про все на світі. Планів не будували, бо все перепланували обставини, які стались невдовзі.
Він сидів якось так неспокійно, тримав у руці грушку і думав, як мені повідомити щось важливе:
– Збираюсь на заробітки. За пів року повернусь…
– Що ж, поважаю твоє рішення. Сумуватиму, втім, пів року – це не так уже й довго…
– Так. Будемо на зв’язку…
Слова не клеїлись, розмова перейшла в тихе поїдання грушок. Ті солодкі плоди смакували, як і тепер, але залишили грушевий смак як найсолодший спогад.
Минає п’ятий рік. Любий ще не повернувся. Дуже хоче додому. Щоразу в його втомленому голосі звучить ностальгія, наче в тій лемківській пісні: «Полетів би-м на край світа»…
Поки що перелітними є лише наші думки й розмови. Вони літають легко, їм не треба виливатись на папір чи ставати друкованими літерами. Перелітні вони, як ті птахи, які знають, куди летіти, але мають куди повертатись.
Оті найгарніші грушки також ідуть на компот і десерт. Вечори стають довшими й темнішими. Але я вірю в те, що одного такого найтемнішого вечора хтось постукає у мої двері…
Дякуємо за вашу передплату на ексклюзивні історії онлайн!
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
