ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ. ГАЗЕТА «ЖИТТЯ»
4Історії з життя
Життєві історії з газети «Життя» — правдиві історії з життя та історії кохання українською.
Дивний був тоді час… Дивний і парадоксальний… Руйнували церкви та храми, знімали з них хрести і дзвони, ламали віковічні звичаї та традиції, водночас спустошувались душі, вихолоджувались серця. Але жила пам’ять! Та клята пам’ять була живуча, як кішка, і ніяк не хотіла вмирати. Вона змушувала пригадувати все звикле з дитинства, все, чим колись втішався народ, чим він жив, чим дихав, і ніяк не хотіла заспокоюватися. Тож саме ця пам’ять, а ще сумління, що теж лукаво вдавало сплячого, удвох нагадали Наталії Петрівні про Святвечір. Тс-с-с! Мовчіть, тільки мовчіть! Я вам нічого не казала, а ви нічого такого від мене не чули…
Але в ті часи Святвечір був увесь зітканий не лише із таємничості, духовного піднесення й загадковості. То був ще й вечір, коли в повітрі зависало щось важке та незрозуміле і хтось темний та похмурий випускав на волю сірі тіні, які розліталися навсібіч, щосили кваплячись виконати своє лиховісне призначення. Декілька таких «тіней» поспішали щодуху до похмурого старовинного будинку, який колись належав чи то князеві, чи то графові, а потім став «комуналкою» – одним із чудернацьких «великих» досягнень радянської дійсності…
Комуналка!.. Воістину «геніальне» розв’язання житлового питання від «геніальної» влади! Для кожного жильця – кімнатка-клітка, де ледве вміщається вузьке солдатське ліжко, що більше скидається на нари, ніж на предмет нічного відпочинку, крихітний стіл, стілець і низенька, вузька, мов пенал, шафка, бозна для якого одягу призначена.
Кухня спільна, з двома газовими плитками на чотири конфорки, з кількома столами та грубими, неоковирними табуретками. У тій кухні прибирають жильці по черзі. Ванна і туалет теж спільні. Тут також графік прибирання… Такий «шикарний, парадоксальний сервіс» інколи збирає біля зазначених приміщень чималу чергу нетерплячих страждальців, особливо вранці або пізно ввечері. Інколи це стає причиною сварок, скандалів, навіть бійок, що вносить певне пожвавлення та різноманітність у нецікаве буденне життя «щасливців», яким поталанило пліч-о-пліч проживати в комуналці.
Щоправда, як знак найвищого комфорту в спільному коридорі інколи бувають телефони, що поважно, бундючно висять на покритій темно-зеленою масляною фарбою стіні… Але це вже розкіш!.. Телефони «положено» не всім, а тільки вибраним, тобто чиновникам, лікарям і артистам, робота яких пов’язана з терміновими викликами.
У такому «вишуканому» помешканні й проживала вчителька Наталя Петрівна разом зі своєю матір’ю Євгенією Павлівною, теж учителькою, уже колишньою.
Отже, сірі тіні, опинившись перед дверима їхнього помешкання, раптом стали плоттю і задзвонили тричі згідно з написаною на стіні вказівкою. Дзвінок боляче вдарив по оголених нервах людей, які були за тими дверима.
Cам директор школи, його заступник і секретар парторганізації відвідали Наталю Петрівну. А до неї в той час посходилися приятелі, такі самі вчителі, як вона, щоб крадькома відсвяткувати Святвечір. Позносили хто що міг дістати, бо час був не лише дивний і парадоксальний, а ще й голодний. Подруга Наталі Клавдія Степанівна, вчителька математики, принесла мисочку квашеної капусти, якою її наділила вдячна мати найдурнішого і найтупішого учня, який дивився на алгебру, як баран на нові ворота, хоч загалом був чемною та слухняною дитиною. Ще одна (вона жила в сусідстві з Наталею Петрівною), фізичка Ольга Василівна, принесла декілька грибів, із яких зварили запашну юшку. Вчитель географії Богдан Орестович – пляшку домашнього вина і дрібку меду.
Та найбільше всіх, і власну дочку також, здивувала мама господині, Євгенія Павлівна, якій нещодавно виповнилося
75 років. Вона, змовницьки усміхаючись до присутніх, принесла зі свого кутка, відгородженого ширмою, що мало символізувати окремі апартаменти, поливану чималу макітру з вареною пшеницею, тобто з кутею. Так-так, то була справжнісінька кутя, така, як у далекому, здавалось, давно забутому минулому. Навіть із горішками та маком, і пахла вона цілком так, як пахне дитинство.
– Мамо, – ахнула Наталя, – звідкіля ви взяли це диво?
– Мені нині на базарі за мою пухову хустку виміняли пригорщу пшениці, декілька горіхів і два цукрові буряки, – пояснила всім присутнім щаслива Євгенія Павлівна.
– Ура! Ура! Ура! – тричі прокричав хриплий, якийсь нелюдський голос.
– Господи! – жахнулася Ольга Василівна, яка була тут нечастим гостем, і голос добряче налякав її.
– Не бійтеся! То мій папуга, – засміялася Євгенія Павлівна, у душі радіючи, що крик птаха відвернув увагу доньки від її необачного вчинку на базарі. Річ у тому, що іншої хустки старенька не мала, тож втрата єдиної теплої речі дорівнювала катастрофі, бо прирікала її взимку на постійне сидіння в помешканні. Наталя тільки докірливо похитала головою до матері.
Та що означав той докір порівняно зі здивуванням і щастям, якими засяяли очі всіх присутніх? Євгенію Павлівну разом із макітрою взяли в коло. Кожен дивився на неї вдячно і приязно. Кожен нахилявся низько над макітрою, гладив блискучі опуклі боки посудини, захоплено розглядав, майже нюхав її вміст. Кожен радів, просто по-дитячому, ледь не підстрибував. Хіба це все не було варте хустки?..
Щойно повсідалися, щойно налаштувалися святкувати, як пролунав той несподіваний дзвінок у двері, що всіх так перелякав…
– Більше нікого не чекаєш? – запитала злякано Клавдія.
– Ні, – Наталя Петрівна налякалась не менше.
Але нічого не вдієш, треба відчиняти.
– Побачивши на порозі своєї кімнати таких «шановних», незваних гостей, усі розгубилися. Не розгубилася тільки старенька мати. Вона блискавично вхопила макітру з кутею і по-молодечому спритно засунула її за довгу штору, яка висіла на єдиному вікні та досягла до самої підлоги.
– Що тут у вас відбувається? – кинувши підозрілий погляд на стіл з наїдками і на присутніх за столом, єхидно запитав директор.
Усі зніяковіло переглядалися, і ніхто не знаходив потрібної відповіді.
– Ми дістали директиву, – озвався бундючно партійний керівник. – Звідти, – авторитетний палець тицьнув кудись у стелю, і всі з острахом простежили за порухом того «перста долі». – Директиву, – тягнув далі, насолоджуючись замішанням своїх жертв, – про проведення ретельної перевірки, чи часом не святкує хтось із нєсознатєльних граждан релігійні свята, так як релігія є опіум для народа. Це сказав сам великий Лєнін!
– А у вас, бачимо, якесь родинне свято? – поспішив на допомогу Наталії Петрівні заступник директора, який, по суті, був непоганою людиною і якого участь у тій перевірці гнітила та коробила.
– Ой, як добре, що ви зайшли! – миттю зорієнтувалася Наталя Петрівна, нагородивши заступника директора вдячним поглядом. – Ми справді маємо родинне свято – іменини моєї дорогої матусі. Адже сьогодні – день Євгенії.
– І то є в календарі? – недовірливо примружився директор.
– Є! – кивнула головою Наталія. – Тільки в церковному, – вона на цих словах чарівно зашарілася і мовила: – Мама, знаєте, людина старорежимна, старої формації, але вшанувати мушу… Самі розумієте… Мама!..
– Так-так, розуміємо, – уже потирав руки парторг у передчутті святкування.
Прибулі спритно вмостилися за столом, і почалась гостина. Усі наїдки так миттєво зникали зі столу, що стара Євгенія не встигала підносити, та, врешті, не дуже було що підносити, бо гості, наче ті зголоднілі вовки, знищили майже все їстівне в хаті, а також те, що принесли вчителі на Святвечір. Вино зникало так, ніби його в себе всмоктував дерев’яний стіл, і всмоктував дуже швидко.
Нарешті ситий та вдоволений директор підійшов до вікна помилуватися зимовим пейзажем. А оскільки не дуже твердо тримався на ногах, похитнувся і зачепив ногою заховану макітру з кутею.
– Ой, я, здається, завдав вам шкоди! – спритно підхопив макітру, виливши з неї майже половину куті на підлогу.
– А що воно таке? – відразу підскочив парторг, підозріло приглядаючись до розлитої каші…
Всі завмерли!..
– То – пшениця, варена пшениця для нашого папуги, – знову знайшлася Наталя Петрівна.
– Ви маєте папугу? – парторг насторожився… Він відчував, що тут щось не так, якесь мав передчуття, що його дурять, водять за носа, але ніяк не міг вхопити те своє передчуття за кінчик, як нитку з клубка, щоб негайно його розплутати.
– То мамин папуга. Він у неї вже давно, ще з дитинства. Вередливий такий, страх! Мусимо годувати його вареною пшеницею, горіхами. Крім того, цей папуга, як дитина, дуже любить солодке.
– Так-так, – підтримав Наталю географ, – у тому немає нічого дивного. У природних умовах вони їдять солодкі банани…
– А де ваш папуга? – все ще недовірливо хмурився парторг.
– За ширмою, у клітці.
– А він розмовляє?
– Ні, майже ні… Так, декілька слів… – збентежилась Євгенія Павлівна. Її збентеження було цілком зрозуміле, бо кляте пернате створіння, крім традиційного «ура», вміло говорити ще таке, за що в ті часи можна було легко загриміти на Соловки. Навчив птаха цих слів іще батько пані Євгенії, коли був живий. Та засіли вони у пташиній голові так міцно, що хоча, мабуть, років із 50 їх ніхто у квартирі не промовляв навіть подумки, час від часу папуга голосно та чітко їх виголошував.
– Принесіть, будь ласка! – прохання парторга прозвучало мов наказ.
Папуга, принесений із темряви на світло, надувся, наїжився, не бажаючи ніяких контактів.
– Здрастуй! Здрастуй!.. Попка дурак!.. Попка дурак!.. – намагався розговорити птаха парторг, але дресирувальник із нього був нікудишній. Папуга сердито клацав дзьобом, відвертався в інший бік, а потім узагалі заховав чубату голову під крило. Тож його разом із кліткою знову віднесли за ширму…
Вино випили, закуску з’їли, спілкування з папугою закінчилось невдачею… Пора, як кажуть, і честь знати. Непрохані гості почали збиратися… З грудей змовників вирвалося тихе зітхання, полегшення. «Минулося… Пронесло», – думав кожен.
– Спасибі, спасибі вам, – уже у дверях дякувало шкільне керівництво. – Славні були іменини!
– Так-так, – голосно повторив парторг, насуваючи шапку майже на очі, – славні іменини!
Раптом із-за ширми несподівано пролунало хрипло і голосно:
– Слава Україні! Слава Україні!
Усі присутні остовпіли.
– Що він сказав? – насторожився парторг, який уже заніс одну ногу над порогом.
– Ваші ж слова повторив: «Славні іменини», – швидко вимовив заступник директора, виштовхуючи того за двері. – О, я бачу, з вас, Терентію Івановичу, був би знаний дресирувальник.
– Атож! – хвальковитий голос парторга було вже чути в коридорі. – Я б того папугу швидко навчив говорити!
Наталя Петрівна моментально клацнула ключем у вхідних дверях. Повернувшись, безсило впала на стілець… За нею, наче за командою, хто куди міг, попадали всі інші…
Читайте нові життєві історії та історії кохання щотижня — ексклюзивні авторські новели українською.
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
