ПОЕТИЧНА НАТУРА

ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

Олена ТАРАСЕНКО

20 листопада 21:59

309

Джерело: Газета «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

Історії з життя

ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ

Новий день заповзав у її кімнату неохоче. За вікном хтось водою розвів чорнильну темряву ночі, і ось уже крізь стару фіранку зазирає брудно-сірий ранок. Накрапав гиденький холодний дощ, вітер шарпав верхівки кленів. Словом, останній ранок жовтня тисяча дев’ятсот дев’яносто восьмого року видався заспаній Наді максимально мерзенним. От би залізти зараз під ковдру, вкритися з головою, заснути, виспатися добряче, прокинулася – а за вікном весна. Та куди там... Треба прокидатися, сьогодні в їхній групі вечір поезії, отож їй, Надійці, як старості групи той вечір
і доводиться організовувати.

Надя сіла на ліжку й почала прислухатися до того, що відбувається у квартирі за межами її кімнати. Грюкнули вхідні двері – мама пішла на роботу. Важкі кроки батька зі спальні до туалету. Він учора знову напився і «гастролював», як каже мама. О, Надя знає про ці «гастролі» все! П’яний повернеться батько чи тверезий, Надя з доволі високою точністю могла передбачити років з восьми. Коли батько затримувався більш ніж на пів години, якщо його кроки сходами лунали особливо важко, так, наче до ніг були прив’язані цеглини. І ключем у шпарину він з першого разу потрапити не міг. І двері відчиняв копняком, так, що вони відлітали до стіни. Маленькою Надя завмирала, наче миша, над якою ширяв шуліка. Не вмикала світла, не ходила, взагалі не ворушилася, намагалася навіть не дихати. У тиші її серце гупало так гучно! Іноді Надя залізала в шафу, там, у задушливій темряві, було спокійніше. Там її дихання та серцебиття точно ніхто не почує.

До Наді долинали злі голоси – батька, який завжди знаходив до чого прискіпатися, і мамин. Мама огризалася, щось йому відповідала, Надя не чула слів. Іноді до неї долинав звук ляпаса або гуркіт меблів, це був вирішальний батьків аргумент. Мама після такого починала тихенько плакати, а задоволений батько врешті йшов спати. Його фінальним жестом найчастіше ставало демонстративне вимикання всього світла у квартирі, батькового сну ніщо не мало тривожити. Мама зазвичай тихо сиділа на кухні, чекала, поки засне, а тоді йшла вкладатися поруч із батьком. Надя засинала непомітно, часом у тій-таки шафі, прокидалася посеред ночі, кілька хвилин очманіло дивилася в темряву, тоді пригадувала, де вона і як тут опинилася. Зрештою виповзала із шафи, намагаючить не рипіти дверима, залізала в ліжко під ковдру, заколисувала сама себе, намагаючись спіймати залишки сну, загорталася в темряву і тишу.

Мама працювала реалізатором на ринку. Це була доволі виснажлива робота: кожної пори року, за будь-якої погоди мама виходила з дому о восьмій, аби до дев’ятої бути на робочому місці, відкрити важкий металевий рундук, який найчастіше називала просто «будкою», порозвішувати та порозкладати товар, а тоді до п’ятої вечора усміхатися, пропонувати, улещувати, тримати дзеркало – в нескінченному сподіванні, що куплять. Якщо Надю в дитинстві запитати, яка мама, то першим словом було б, мабуть, «втомлена». Та все змінюється, чи не так? Батько пив усе більше, зрештою з роботи його вигнали, і на випивку він призвичаївся просити у дружини. Якщо не давала добровільно, намагався відібрати або крав із сумки. Мама, власне, теж змінилася, чоловіка боятися перестала, почала зневажати, гидувати. Якось повернулася з роботи, звісно, втомлена, втім, у доброму гуморі, після святкування іменин однієї з колег-приятельок з ринку. Батько вже був добряче лютий, адже «труби горіли», а грошей катма. Вийшов зустрічати дружину прямісінько в коридор, аби при порозі пояснити їй, хто в домі господар. Кулаками пояснити, звісно, бо так зрозуміліше, ну і торбу, в якій гроші, з рук видерти. Та дружина раптом відповіла щось крізь зуби й заходилася осатаніло гамселити чоловіка руками, тією ж таки торбою, в якій, окрім грошей, були ще й дві банки дешевої польської тушкованки, куплені за нагоди. Гатила, не відчуваючи, як градом котяться злі сльози. З порога власної кімнати на батьків отетеріло дивилася Надя. Більше батько мами не бив, узагалі принишк якось. Мама ухвалила стратегічно мудре рішення і переселила батька в кімнату Наді. Надя знизала плечима, втім, з маминим рішенням не сперечалася. Єдиного зрозуміти не могла: гроші на алкоголь батькові мама однаково давала, і робила це доволі своєрідно – залишала кілька гривень у кишені своєї старої куртки на вішалці. Знала ж, що батько має звичку нишпорити в пошуках випадково забутих грошей, от і залишала зумисне. Така собі легалізована крадіжка.

Надя батька страшенно соромилася і зневажала, втім, на відверту конфронтацію не наважувалася, знала, що дратувати його не варто, особливо якщо татусь мордується похміллям. Із Надиних п’ятнадцяти батько взяв собі за моду пильнували за її зовнішнім виглядом, та й загалом усіляко стежити за її, так би мовити, моральною чистотою. Профілактичні батькові бесіди коливалися з амплітудою від грайливого «Ну що там, хлопці вже під спідницю зазирають?» до злого «Курва мала, от лиш попробуй “залетіти”! Тебе, твого йо... і вашого виб... ми з матір’ю годувати не будемо!» Також виховні моменти стосувалися яскравості Надиного макіяжу, довжини спідниць і вибору зачісок. Було, що батько силоміць поволік Надю до ванної, нахилив над умивальником, увімкнув воду та з видимим задоволенням порозмазував косметику обличчям. Мами, звісно, вдома не було. От і зараз її вже нема, Надя ж чула, як грюкнули двері, отже, доведеться імпровізувати та «шифруватися» – косметику в косметичку, спідничку-шорти, яку планувала одягнути на той осоружний поетичний вечір – у сумку, на колготки натягнула теплі штани. А от із зачіскою що вигадати? Старі мамині бігуді – не вийде, треба на кухню йти, аби їх у старому ковшику кип’ятити. А на кухні батько засів... Хіба, може, плойкою спробувати? Та вона ледь-ледь нагрівається... Надя спробувала накрутити плойкою хоча б кінчики волосся, та куди там, клята залізяка залишалася ледь теплою. Попросити маму подарувати нову на день народження? От би не плойку, а фен, такий, як у рекламі, зі щіткою: накручуєш пасмо і – р-р-раз – отримуєш ідеальний кучерик! Ні, надто дорого.

Наді пощастило, батько з кухні не вийшов, вдалося швидко одягнути куртку, взути мамині святкові мешти на підборах і вислизнути на вулицю без дошкульних коментарів. От тільки фарбуватися та перевдягатися доведеться в туалеті училища.

Дорогою до маршрутки Надя подумки складала план дій: перевдягатися і фарбуватися краще в туалеті на першому поверсі, він, хоч і прокурений, зате із дзеркалом. Тоді треба знайти керівничку їхньої групи, взяти ключі від «музею» – так з доброго дива в училищі охрестили звичайний кабінет поруч з бібліотекою. Два вишиті рушники, висохлий пошарпаний дідух, кілька глечиків і полумисок з пластиковими яблуками – ото й усі експонати.

Надя встигла на маршрутку і ледь не впала, незграбно залізаючи в маленькі двері кособокого жовтого мікроавтобуса «пежо» (в народі «пижик») – зовсім забула, що на ногах не старі черевики, а мамині мешти. Вхопившись двома пальцями за бильце крісла, дівчина балансувала на поворотах. «Квіти! Бл..! Я ж зовсім забула!» Ох, наче окропом! Надя хвацько матюкалася подумки, вголос не наважувалася, а ситуація ледь не перетворилася на критичну.

– Ви зараз виходите? Виходите ви? На наступній? – Надя прослизала між пасажирами, які спершу заштовхали її у «хвіст» маршрутки, а тепер не збиралися випускати, і помчала на найближчий від училища ринок, там точно є квіти.

Пригадувати, як вона збирала копійки на квіти і на те, аби придбати в того поета хоча б дві книжки з віршами – згадувати гидко. Надя просила, горлала, волала. Шантажувала тим, що більше не дасть переписати конспект. Погрожувала поскаржитися керівниці групи та завучеві з виховної роботи. Якось ледь не заплакала. Назбирала зрештою тринадцять гривень, і це з групи, де двадцять сім студентів! На квіти й книжки точно не вистачить...

Надя блукала поміж прилавків із квітами й розглядала оксамитові троянди на високих стеблах, букети з незліченної кількості маленьких рожевих троянд, круглі букети з білих троянд... Дівчина не планувала такі купувати, це занадто дорого, та й дивно якось дарувати літньому чоловікові рожеві квіточки. Надя зайшла сюди на хвильку, аби помріяти. Аби уявити, як хтось дарує їй отакі розкішні троянди. Дарувальник в уяві Наді був однозначно високим та струнким, у чорній сорочці, а руки, що простягали їй важкий букет темно-вишневих, майже чорних троянд, мали довгі тонкі пальці з охайними нігтями. Дивно – обличчя незнайомця Надя розгледіти не могла, а от руки бачила добре... Іноді їй видавалося, що безликий чоловік схожий на третьокурсника Романа. Надя навіть прізвища його не знала, тільки ім’я, та й те почула випадково в коридорі. Так, мріяти, звісно, приємно, однак треба ворушитися. Надя діловито смикнула рукав, кинула швидкий погляд на золотавий годинник, що його мама подарувала на вісімнадцятиріччя, і пішла туди, де продають дешевші квіти. Жодних прилавків, лише старі пластмасові та металеві відра рядочком прямісінько на тротуарі. Тут і квіти були не такі ефектні – білі, жовті, фіолетові, коричневі... Надя навіть назв не знала. Зрештою вибрала в якоїсь спритної жіночки три великі кулясті квітки.

– Бери п’ять, я п’ять за вісім рублів віддам! – Надя подумки прикинула, зрозуміла, що тоді на книжки залишиться зовсім мало, і заперечливо похитала головою.

– А три за п’ятірку віддасте? – торгуватися Надя не вміла зовсім, хто ж такою винувато-жалісною інтонацією торгується? Словом, Надя дала слабинку, спритна тітка це, звісно, відчула і вперлася на своєму.

– Три за шість! – Та, помітивши, що Надя миттю скисла, вирішила «підсолодити»: – Я тобі ще отаку лєнточку зав’яжу... Безплатно!

Надя погоджується на «лєнточку», знову дивиться на годинник, шукає в потаємній кишені сумки п’ятірку і гривню. Жіночка урочисто передає їй три великі кулясті хризантеми карамельно-золотавого кольору. Надя не помітила, як змінили її квіти в руках – і постава відразу стала стрункішою, і хода впевненішою, і з обличчя не сходила замріяна усмішка...

От би Роман побачив, як вона, струнка, довгонога, в короткій спідниці, ретельно нафарбована, повільно підіймається сходами! До обличчя притулені вишукані квіти, і очі великі, сяючі, бо думає Надійка про щось своє, Романа зовсім не помічаючи...

Та в реальному житті Наді довелося пришвидшити крок, майже бігти, тому вона влетіла у двері училища, засапана, з переляканим обличчям, і одразу помчала на другий поверх у викладацьку, шукати керівничку, геть забувши про свій попередній план.

– Дідич, де ти ходиш? – керівничка вистромила з дверей голову й руку з ключем. Надя ключ узяла і ніяково знизала плечима – зауважити, що до поетичного вечора ще п’ятнадцять хвилин, вона не наважилася. У «музеї» Надя швидко гайнула за шафу, аби встигнути зняти осоружні штани й одягнути спідничку. Про макіяж, звісно, не йдеться, та розчесати волосся і наквецяти губи помадою вона встигне. Нарешті почали сходитися і ті, кому випала доля виступати, і понурі глядачі. Присутність на поетичному вечорі обов’язкова, адже такі штуки були невід’ємною складовою «студентського дозвілля». Те, що згадані студенти своє дозвілля уявляють геть інакше, керівничку не цікавило. Загрюкали-засовгалися стільці, хлопці, звісно, зайняли місця позаду, дівчатам залишилися ті, що в центрі та попереду. Останніми зайшли і притулилися коло дверей читці поезії, сумний, схожий на бабку віолончеліст і дві співачки у вишиванках. Останньою зайшли керівничка попід руку з літнім чоловіком, завела його до викладацького столу, всадовила.

– Час розпочинати наш довгоочікуваний поетичний вечір, до якого ми так ретельно готувалися, – Наді вчувався сарказм в інтонації керівнички. На підтвердження власних припущень Надя втупилася в неї: нашвидкуруч начесане волосся, в сонячному світлі помітні відрослі сиві корінці, на обличчі – дрібні зморшки, вкриті пудрою, і належний до ситуації урочистий вираз обличчя.

– ...гостем нашого поетичного свята є львівський поет, член Спілки письменників... – член спілки підвівся і кивнув головою, всівся, а керівничка виразно подивилася на Надю. Де ж той сценарій?!

Надя схопила бордову папку, красиво стала й почала читати з аркуша щось про поезію та душу, тоді запросила до виступу улюбленицю керівнички – відмінницю Маковську. Маковська в довгій білій сукні вийшла, закотила очі, простягнула руки й замогильним голосом почала «Чого мене, як росла я, люде не любили?». Надя скептично розглядала прищаву Маковську в пом’ятій весільній сукні й відчувала, як зростає її самооцінка та віра у власну привабливість. Далі Надійка оголосила наступну любительку поезії, та читала Ліну Костенко. Тоді настав час сумного віолончеліста. Юнак, якого Надя з першої ж миті охрестила бабкою, і справді скидався на комаху – худорлявий, суцільні лікті та коліна, з кучерявим густим чубом і великими витрішкуватими очима. Юнак сів на крісло перед слухачами, обійняв ногами віолончель. Надя сіла на стілець поруч із поетом і почала слухати, як «бабка» видобуває з незграбного інструмента протяжні тужливі звуки. Надя чула таку музику вперше, заслухалася й не відразу помітила, що поет легенько поклав пальці на її ногу вище коліна. Вона напружилася, стала раптом наче дерев’яна, і... вдала, що нічого не відбувається. Може, він випадково.

Віолончелістові плескали щиро, він зашарівся. Далі Надя оголосила ще двох читців, тоді – дует, який виконав а капела «Думи мої». Чомусь сісти коло поета вдруге Надя не наважувалася. Після оплесків співачкам настав час кульмінації – Надя оголосила поета. Спершу він розповів про свій «творчий шлях», тоді почав читати вірші, яких ніхто не слухав. Надя вперше поглянула на одногрупників – хтось щось читав під партою, хтось, здається, дрімав, хлопці на задній парті теж під партою різалися в дурня. Поет між тим закінчив читати й почав розкладати на столі свої книжки. Керівничка заметушилася, штурхнула Надю: «Де гроші на книжки?». Надя гайнула за шафу, вийняла з потаємної кишеньки гроші й тицьнула керівничці. Та миттю перелічила і скривилася, мало, мовляв, доклала власні три гривні.

– Шановний Василю Миколайовичу, ми вам щиро вдячні за те, що ви нас навідали, почитали нам свої чудові вірші... – керівничка вручила поетові квіти й заплескала в долоні та суворим поглядом обвела «музей», відтак до оплесків долучилися навіть ті, хто відверто дрімав. На цьому поетичний вечір успішно добіг кінця, поет поклав до кишені купюри й тицьнув у руки керівничці три брошурки. «Три? Там же грошей на дві не вистачало...» Надя затерпла, бо раптом зрозуміла, що з переляку віддала керівничці, крім зібраних семи гривень, ще й дві власні, залишки стипендії.

Галасливим гуртом вирвалися на волю втомлені поезією одногрупники, статечно вийшли а капельні співачки. Найдовше збирався і виходив останнім віолончеліст. Наді видалося, що він затримується зумисне. Може... І знову солодкі мрії закружляли Надійку у вихорі – гарно, мабуть, зустрічатися з музикантом – гуляти в парку, тримаючись за руки, слухати, як він грає на інструменті... Та на грішну землю її спустила керівничка:

– Ось, Василю Миколайовичу, ваша куртка! Дідич, проведеш гостя до виходу й занесеш ключ у викладацьку!

Надя й не помітила, коли зник її віолончеліст. Знічев’я почала розглядати поета, і, звісно, вісімнадцятирічній Наді він видавався страшенно старим. Надійка не могли визначити, скільки йому років, п’ятдесят чи сімдесят, просто для неї він був далеко за межею старості. Невисокий, лисуватий, у засмальцьованому костюмі, неоковирних черевиках, поет повільно одягав куртку, яку теж не завадило б випрати. Якоїсь миті Надя вирішила, що поет забув про квіти, і, якщо пощастить, їх можна буде забрати... ну нехай не додому, але хоча б ще трохи помилуватися ними. Та поет вихопив квіти зі скляної вази й очікувально поглянув на Надю. Уже на порозі Надя помітила, що з найбільшої квітки потроху осипаються пелюстки...

Коридором ішли мовчки, просто поруч. Наді було незатишно, незручно отак мовчки йти поруч зі старим, а заводити розмову ніяково, не вміла вести отаких коротких ввічливих бесід... Раптом перед сходами поет міцно схопив Надю за плече. Першої миті вона злякалася, та пояснила собі, що старому, мабуть, важко спускатися сходами. Утім, кілька сходинок по тому Надя зрозуміла, що поет, стискаючи її плече, намагається торкатися пальцями її грудей. Ще за дві сходинки в Наді сумнівів не було – гидкий старий і справді її мацає! І слово теж гидке...

– Навіщо ви це робите?! – гукнула Надійка й висмикнула руку. Вона чекала, що поет виправдовуватиметься, мовляв, це випадковість або його «не так зрозуміли». Та старий стояв кілька секунд, мовчки сопів, дивлячись кудись поперед себе, а тоді відповів, тихо, проте чітко:

– Тобі що, шкода?

Унизу грюкнули двері, поет нарешті забрався геть, а Надя так і стояла на сходах, намагаючись втямити, що це щойно трапилося. Повернулася в «музей», повільно зняла спідничку, одягнула штани. Провернула двічі ключ у дверях «музею», механічно крокувала коридором у бік викладацької, слухаючи, як стукотять її підбори. Віддала клятий ключ, буркнула «Допобач...». Керівничка, здається, щось їй говорила, Надя наче чула, та слів не розуміла. Як опинилася на вулиці – не пам’ятає. На вулиці добре, є чим дихати. Намацала в кишені кілька монеток – дві по п’ять копійок, дві по дві копійки, не вистачить навіть на тролейбус, а «зайцем» їздити Надя боялася. Раптом відчула, що в неї страшенно втомилися ноги, воно й не дивно, цілий день на підборах – важко, особливо з незвички. Йшла додому повільно, за кожним кроком ноги ставали все важчими, Наді здавалося, що то не мешти, а металеві лещата. От би знайти монетку! Десять копійок. На тролейбус би вистачило.

Дякуємо за вашу передплату на ексклюзивні історії онлайн!