ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ. ГАЗЕТА «ЖИТТЯ»
8Життєві історії
Життєві історії з газети «Життя» — правдиві історії з життя та історії кохання українською.
Вона зайшла на одній із невеличких станцій – висока, огрядна, у квітчастій яскравій хустині та з великою сумкою в руках.
– Цукерки, морозиво, шоколадні батончики, вафлі! – завела дзвінким монотонним голосом, як звично роблять професійні вуличні продавці.
Стукіт коліс потяга заглушував її голос, у вечірній напівтемряві я не одразу змогла розгледіти її обличчя. А коли роздивилася… Знайомий вигин брів, прямий, дещо гострий ніс, великі сині очі й… величезна багряна «маска» на пів обличчя – мабуть, слід від опіку.
– Олено! – у цій високій огрядній жінці я ледве впізнала свою давню приятельку, з якою товаришувала в дитинстві. Жінка повернула до мене обличчя, жмуток сивого волосся впав на її щоку.
– Ми знайомі? – почула вже зовсім інший відтінок голосу – приглушений, дещо хриплуватий. А потім – здивування, поєднане з радістю. Олена обійняла мене – щиро, по-сестринськи. Вона зраділа нашій зустрічі: – Боже, скільки ж років ми не бачилися?
Відтоді, як я востаннє розмовляла з Оленою, спливло багато води. Тоді я гуляла на її весіллі. Доля розкидала нас світами: я не знала, де Олена (вона виїхала зі села), як склалося її життя. Та й, правду кажучи, не дуже хотіла це знати… Дивовижні метаморфози, що відбулися з її зовнішністю, мене шокували.
– Аварія, – сказала Олена, прочитавши мій погляд. – У чоловіка – легкі травми, а мені обпалило пів обличчя.
Я пам’ятаю Олену молодою і гарною. Дуже гарною. Високою, статною, з великими синіми очима та з кокетливими ямочками на щоках. Магія її вроди заворожувала, позбавляла розуму, робила багатьох своїми заручниками. І пам’ятаю її потворною – такою, якою не знає ніхто. Олена усміхалася, але в тій усмішці завжди було щось відьомське, якоюсь чорнотою зяяло з її синіх очей. Мені трохи ніяково, я ховаю свій погляд у навколишніх предметах, щоб колишня подруга не прочитала в них чогось такого, що могло б її образити.
Олена завжди була честолюбною та впевненою в собі, прагнула всього й одразу. «Важко бути скромною, коли ти найкраща», – не раз казала жартома, але всі чудово розуміли: у кожному жарті є велика частка правди… Олена плекала свою зовнішність, вигідно нею користувалася. Мені здається, по-справжньому вона любила лише одну людину – себе. Хоча до мене подруга гарно ставилася, і тому я часто пробачала їй усілякі вибрики, які шокували й відлякували багатьох.
«Немає такого чоловіка, якого я б не могла звабити», – не раз казала Олена.
І ми вірили її словам, але... Якось ми з дівчатами побилися об цілковито дурний, безглуздий заклад – тоді в наших молодих головах гуляв справжнісінький вітер…
– Такий чоловік є, – насмішкувато сказала одна з приятельок. – От Назарка тобі не закохати в себе – він так любить свою Катерину…
– Назарко? Та я лише поведу бровою!
Ні для кого не було таємницею, що Олена була закохана в Назара, але той ігнорував її і зупинив свій вибір на іншій – тій, яка була менш легковажною.
– Він буде моїм, – довірилась якось мені Олена. – У горах, звідки родом моя хрещена, живе одна бабця… Вона знається на ворожбитстві, тож наведе такий сильний приворот, що будь-який парубок ходитиме за мною, наче прив’язаний…
Я посміялася з Олени, кажучи, що вона зовсім втратила глузд через отой заклад.
– Не бери гріха на душу, приятелько, бо потім усе життя шкодуватимеш.
Але Олена нічого не відповіла мені на це, лише в її очах зблиснув злий вогник, а обличчя спотворила хижа посмішка.
За якийсь час, коли я навідалась до Олени в гості, вона показала мені пляшечку з рідиною болотянистого кольору.
– Ось, стара відьма казала, що має подіяти. Побачимо…
Не знаю, напоїла Олена тим зіллям Назара чи ні, а він однаково залишався байдужим до неї. Готувався до весілля з іншою.
– Він буде моїм! – казала вона мені й далі вперто плела павутину, у яку мав потрапити Назар.
Коли одного дня я побачила Олену в товаристві Катерини, коханої Назара, у мою голову одразу прокрався здогад: подруга вирішила протоптати стежку до серця Назара іншими шляхами! Якби я тоді попередила Катерину, спробувала відмовити Олену від її підступного плану… Але… Ми часто залишаємось байдужими, коли йдеться про інших людей. До того ж ця дівчина була моєю приятелькою.
Дивовижно, але за якийсь час Олена стала найкращою товаришкою Катерини. Вона вміла втиратися в чужу довіру. Минав час. Усі вже забули про той заклад, і я, правду кажучи, теж. Окрім того, я сподівалася, що Олена викинула ту дурну думку зі своєї голови… А може, мені просто хотілося в це вірити…
Якось моя приятелька влаштувала дівочі посиденьки, на які запросила всіх, окрім мене. Мене це образило, але я навіть не здогадувалася, який підступний план товаришка вирішила втілити в життя. А наступного дня після цієї події до мене зайшла сусідка.
– Ну й стерво та Олена! – ще з порога вигукнула вона. Я зрозуміла, що почую не вельми гарну звістку.
– Учора ввечері, після бурхливої забави, ми почали збиратися додому. Кликали зі собою Катерину, але Олена сказала: «Вона ще трохи посидить у мене. Бачите, у якому Катерина стані…». Увесь вечір Олена поїла дівчину, і не звикла до спиртного Катря доволі швидко захмеліла. Ми намагалися вмовити її піти з нами, але… то було марно.
– Назарку, забери Катрусю додому, – попросили ми хлопця, боячись, щоб Олена чогось їй не заподіяла. А сьогодні зранку бачили його – він сам не свій. Сказав лише, що весілля не буде. Коли мій брат запитав, що ж трапилося, той розповів, що застав учора свою кохану з іншим. Звісно, що це все влаштувала Олена, але Назар тепер і чути нічого не хоче про Катрю, він такий засмучений.
Катерина про ту ніч узагалі нічого не пам’ятала – хто знає, чого їй підсипала «подруга». Катерина намагалась порозмовляти з Назаром, але той не хотів її бачити, обізвав хвойдою. Невдовзі дівчина назавжди виїхала із села, і відтоді ми нічого про неї не знаємо.
А Олена й далі плела свої сітки навколо Назара. І коли одного дня подруга прийшла до мене в гості та з порога спитала: «Ну що, приятелько, будеш моєю дружкою?», я зрозуміла, що вона таки втілила свій план у життя. «Не доведи, Господи, мати таких друзів…» – подумала тоді я. Але на весілля таки пішла. Я хотіла подивитися, як можна отак легко будувати своє щастя на уламках чужого, впевнено крокуючи гострими каблучками по головах інших. Назар увесь час сидів задуманий, а Олена світилася, наче зірка на різдвяній ялинці. Дівчина дивилася на Назара і, здавалося, тонула в його очах. А коли почали кричати «Гірко!», обійняла його і палко поцілувала. В її очах світилося щастя…
Жінка у квітчастій хустині наче прочитала мої думки:
– Так, це все через Назара. Дідько мене смикнув зв’язатися з ним. А він… Останнім часом тільки те й робить, що зазирає в чарку. І того вечора п’яним за кермо сів. Я просила поїхати автобусом, та ця клята впертість… На Назарові – жодної подряпини, а мені з таким обличчям все життя ходити. Тепер від чоловіка навіть слова доброго не дочекаєшся. Потворою мене називає, – засвітились чорнотою її великі сині очі.
Олена невдовзі підвелася, і у вагоні залунав її дзвінкий голос:
– Цукерки, морозиво, шоколадні батончики, вафлі!
Дивлячись їй услід, я подумала, що за все в житті нам доводиться платити. А ще – що та аварія, у якій постраждала Олена, оголила її справжнє, позбавлене краси обличчя…
Читайте нові життєві історії та історії кохання щотижня — ексклюзивні авторські новели українською.
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
