ПОБАВСЯ ЗІ МНОЮ!

ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

Олена ТАРАСЕНКО

27 травня 21:28

556

Джерело: Газета «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

Історія з життя

ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ

Львів осипається. Шматки стін, де штукатурка відлущилася, скидаються на обдертий одяг, з-під якого визирає брудне тіло. Карнизи і балкони кришаться. Декотрі будинки, майже зруйновані, витріщаються на перехожих вибитими вікнами, а деякі зовсім знищені, їх розібрали до цурочки, до цеглинки. І десь на оголеній цеглі, в рипких дерев’яних сходах, між зашкарублих віконних рам залягла пам’ять. Вона чекає тут багато років, вона нікуди не йде в надії, що хтось її помітить…

Я просто шукала лавку в затінку, щоб хвильку перепочити, от і натрапила на дитмайданчик, затиснутий між будинками. Направду, якщо не знати, що тут була споруда, ніхто й не здогадається.

Я сіла і заплющила очі. Довкола шуміли ясени, на майданчику галасували діти, з вулиці за будинками долинав звичний автомобільний шум. Місто зітхало в передчутті червневої полуденної спеки. Я досі не знаю, чи почулося мені справді, чи видалося:

– Рobaw się ze mną!

– Що? – я озирнулася. Нікого.

– Побався зі мною…

– Ти хто? – на лавці посеред подвір’я сидить незнайома тітка і вголос балакає сама із собою. Ви б напружилися?

– А-а-аде-е-е-ель… – прошелестіли ясени.

Адель жила в будинку на вулиці Королеви Ядвіги, і років до восьми все у неї було гаразд. Були в Аделі тато і мама й помешкання, що виходило вікнами у двір – три кімнати, лазничка, виходок і кухня. Світ Аделі був простим і зрозумілим, здебільшого хорошим. Єдине, що часом засмучувало Адель, то це те, що мама часто хорувала, часом цілий день не підводилася з ліжка. Дорослі думали, що Адель мала і дурна, мало що чує і бачить, а ще менше тямить. Та Адель розуміла, що то мама сумує за дитинкою, яка так і не народилася… А ще, мабуть, за тим, що інші її дітки теж не народяться. Тому мама часом пригортала до себе Адель надто сильно. Аделі було боляче, та вона терпіла. І коли мама її чесала, смикала за волосся та завивала на голові «льок», теж терпіла, хіба що зовсім тихенько сичала від болю. Іноді мама читала Аделі книжечки з віршиками польською, але ніколи не бавилася з нею.

– Pobaw się, mama jest zmęczona… (Побався сама, мама втомилася…)

– Рobaw się ze mną! – мама не відповідала, лягала на канапу, заплющувала очі.

Ще в помешканні, крім мами та Аделі, була Ганя. Ганя була niezastąpiony, себто людиною незамінною, адже ходила на закупи та поралася на кухні.

– Hanyu, pobaw się ze mną!

Ганя щось бурчала під ніс, бавитися не йшла. Аби мала причепа дала спокій, Ганя мала напоготові якийсь смаколик – жменьку горіхів, родзинок чи зацукрованих вишень. Тато ходив на роботу, працював лікарем, Адель бачила його здебільшого ввечері перед сном, коли тато заходив побажати їй на добраніч, і в неділю за обідом.

Адель не відчувала, як довкола її тихого крихітного світу збираються грозові хмари. Може, тато приходив з роботи все похмурішим. Може, Аделі не можна було чомусь виходити на вулицю, зовсім не можна. Дорослі вживали багато слів, які Адель почула вперше: окупація, фашисти, гетто.

Уперше Адель запідозрила, що щось відбувається, коли тато вчасно не повернувся з роботи. Мама сиділа коло вікна цілісіньку ніч, наступного дня також. І плакала, звісно, що плакала, відвертала обличчя, щоб Адель не бачила сліз. Та хіба таке сховаєш?

Тато прийшов увечері, і мама відразу повела його до лазенки. Адель звикло побігла, щоб привітатися з татом, та мама відіслала її геть, до того ж доволі різко (так мама раніше з нею не розмовляла). Втім, Адель встигла побачити, що тато дуже брудний, а з голови йому йде кров.

– Чому в тата кров? Він поранився?

– Татові зашкодили погані люди… – мама намагалася нашвидкуруч вигадати пояснення для Аделі, та ще й таке, аби не вдаватися до зайвих подробиць. І хоч мама Аделі добре вміла уникати небажаних розмов, сама Адель уміла те, чого зазвичай навчаються діти, коли розуміють, що дорослі мають таємниці, – підслуховувати. Вона розуміла не все, що почула, та інтуїтивно відчувала страх, великий липкий страх, що відтепер буде її супутником. Спершу вона вирішила, що то жаль за тата, якого схопили, разом з іншими людьми погнали на інший кінець міста до в’язниці, а там змусили виносити з камер мерців. Адель не розуміла, звідки у в’язниці мерці. Мерці ж мають бути на цвинтарі, а у в’язниці – злочинці?

– Тіла замордованих лежали в камерах кілька днів, вони вже розкладалися, та однаково було видно сліди мордувань… У них були порозбивані голови, відрізані вуха, вибрані очі… Той сморід я, певне, приніс із собою. Він не лише на моєму одязі, він у кожній клітині мого тіла, я ним просякнутий увесь, аж до мозку… Німці нас фотографували, а тоді закликали на подвір’я в’язниці людей, то здебільшого були жінки. Вона страшенно плакали, а тоді якийсь німець вказав їм на нас і сказав польською: «Дивіться, ось жиди-комуністи, які замордували ваших родичів!» Далі нас били, довго били, зрештою загнали до в’язниці. Усюди були люди, в коридорах чомусь стояв дим. Натовп заштовхав мене до якоїсь кімнатчини, тут не було шматка стіни коло вікна, я ледь протиснувся в ту шпару, опинився на подвір’ї, а тоді просто почав пробиратися крізь натовп, отакий, як є, скривавлений. Як дійшов сюди, і чому мене не схопили дорогою, не знаю…

Тато і далі щодня ходив на роботу до шпиталю, адже люди не припиняли хворіти.

Якось він приніс два шматки тканини – синій і білий, і загадав мамі щось шити.

– Пошиєш моїй лялі сукенку? – Адель хотіла скористатися гарною нагодою, мама ж однаково шиє. Та мама навіть не відповіла, просто заперечливо похитала головою.

– А що ти шиєш? – знудьгована дитина просто так не відчепиться. Мама показала Аделі шматок білої тканини з нашитою на нього синьою зіркою Давида:

– Opaski. Для нас із татом.

– А для мене?

– Я не знаю, чи тобі треба…

Втім, пошила про всяк випадок і для Аделі.

– Навіщо таке носити? – не вгавала дитина.

– Щоб виокремити нас. Відділити від них, – відповіла мама, проте зрозуміліше не стало.

– Нас?

– Жидів.

Ще однією зміною стало зникнення Гані. Вони всі доволі швидко це відчули, особливо мама, яка тепер змушена була готувати для їхньої маленької родини, а також купувати продукти. Це було справою нелегкою, бо, попри велику нестачу товарів, норми відпуску певних продуктів, жидам можна було купувати лише в певних крамницях і в певні години.

Якось мама пішла по продукти, залишивши Адель саму вдома. Спершу все було гаразд, Адель сиділа коло вікна і читала книжку про Гуллівера, та зі світу маленьких чоловічків її висмикнули гучні звуки за вхідними дверима – хтось кричав, так близько і так болісно, крик супроводжували звуки ударів, видавалося, що когось шпурляють від стіни до стіни, від дверей до дверей…

Адель завмерла, наче перелякане зайченя, а грюкання та крики все не припинялися. Якоїсь миті Адель несподівано для себе порачкувала до шафи з одягом, залізла між пальто та завмерла. Тепер того страхітливого крику вона майже не чула й, непомітно для самої себе, вгрілася і міцно заснула. Тому й не почула, як мама повернулася та розпачливо шукає її всюди. Адель спала і не чула, як наростає переляк у маминому голосі, як подив змінює страх, а той перетворюється на істерику. В маминій голові припущення змінювалися з навіженою швидкістю. Адель знудилася її чекати, пішла на вулицю і там її схопили? Хтось увірвався сюди і забрав дитину? Здоровий глузд – факт, що мама ось щойно відімкнула двері ключем, був слабшим, аніж всеохопний жах. Тому коли мама зрештою знайшла Адель, жах спалахнув миттєвим полум’ям злості, і мама вперше в житті вдарила Адель. Власне, той ляпас Адель і розбудив. Мабуть, Адель не все змогла б розповісти словами, та на маму вона не ображалася. У мами теж був власний велетенський страх.

Адель не надто розуміла всі наслідки обмежень, і з огляду на те, що залишатися вдома вона тепер боялася, йти з мамою по хліб та інше, що вдасться придбати, було якою-не-якою, та розвагою. На вулиці Адель зустріла двох знайомих дівчаток – разом з Катріною Адель навчалася в польській жіночій гімназії, а інша, менша за Катріну, була, певне, її сестричкою. Адель радо привітала приятельок:

– Pobaw się ze mną!

– Nіе! – різко відповіла Катріна і смикнула сестричку за руку. – Нам забороняють бавитися і розмовляти з такими, як ти.

Адель не розуміла, що коїться, просто дивилася на сестричок широко розплющеними очима, в які почали набігати сльози.

– Мама читала в газеті, що жиди розносять воші і тиф! Не підходь до нас більше! – і дівчата швидко пішли геть, час до часу озираючись. Певно, боялися, що Адель піде за ними…

Адель повернулася до мами, маючи намір поставити їй багато запитань, та так і не наважилася. Ні, Адель знала, що слово «жиди» стосовно них вживають часто, та вперше це назвисько звучало образливо. Чому, Адель і сама не знала. Може, щось у інтонаціях дівчаток, може, несподівано ворожі погляди… Та й про те, як то – бути жидівкою, Адель ніколи особливо не замислювалася. Татові батьки померли, ще коли він навчався в університеті, мама походила з польсько-жидівської родини, тому жидівських традицій надто ревно їхня маленька сім’я не дотримувалася. Святкували Хануку та Песах, проте радше щоб пошанувати традиції, і, попри те, на втіху Аделі на Різдво ставили ялинку.

Страх Аделі підсилили також дивні візитери, які раптово загримали у двері посеред ночі. Адель вибігла з кімнати, побачила, як тато йде до передпокою, а з того боку дверей йому щось гукають і гримають іще дужче. Тато, маючи небезпідставні побоювання, що ці люди виламають двері й таки зайдуть до помешкання, відчинив. Троє чоловіків у німецькій військовій формі зайшли, той, що йшов першим, знову щось вигукнув і вдарив тата. Тато впав, а ті люди пішли далі кімнатами. Вони, мабуть, щось шукали, бо нахабно відчиняли шафки та висовували шухляди, вигортаючи на підлогу все, що там було. За короткий час підлога була вкрита одягом, татовими книжками, що, наче підбиті пташки, лежали, безпомічно розгорнувши палітурки, а з кухні долинало дзенькання розбитого посуду. Зрештою ці люди загорнули в білу скатертину два набори срібного столового приладдя та мамине пуделко із золотими прикрасами. На прощання вдарили тата ще кілька разів і подалися геть. Мама, яка весь цей час затуляла собою малу, кинулася до чоловіка. Адель іще довго стояла при стіні, наче не в змозі поворушитися. Вона відчула, що намочила нічну сорочку і стоїть у калюжі власної сечі. Такої прикрості з нею не траплялося з трьох років.

Восени Адель не пішла до другої гімназійної кляси. Їм узагалі довелося назавжди покинути своє помешкання. Просто одного ранку мама сказала:

– Ми переїжджаємо.

Адель засмутилася і розсердилася водночас. Вона не хотіла нікуди їхати! Окрім того, виявилося, що її ліжечко, іграшки і книжки доведеться залишити тут…

– У нашому новому мешканні буде ліжечко? А іграшки та сукні? Книжечки?

– Можеш узяти одну іграшку. На решту нема місця… Нестимеш важливіші речі.

Мама наказала Аделі тепло вбратися, дала їй у руки клуночок. Ще в них були дві валізи і два великі клунки.

– Ми, мабуть, не зможемо прихопити все за один раз… – сумнівалася мама.

– Нам не дозволять повернутися сюди ще раз.

Адель узяла з собою улюблену коричневу мавпочку на ім’я Бонго з очима-ґудзиками. Так вони і йшли – попереду Адель з Бонго та клуночком, позаду тато з мамою. Адель зауважила, що тією ж дорогою йдуть інші люди: старі чоловіки в капелюхах із сивими бородами, молоді чоловіки, хлопчики в коротких штанцях, жінки різного віку, діти, – і всі такі різні й водночас схожі, з клунками, валізами, торбами, з однаковими пов’язками на рукавах. А на тротуарах стоять перехожі і дивляться на них.

– Не піднімай голови, – пошепки наказала мама.

– Чому на тих людей не можна дивитися? Вони ж на нас дивляться…

Раптом звідкись у них полетів камінь. Мабуть, він мав поцілити в когось, та впав на бруківку, пролунав дзвінкий звук. Адель смикнулася і, попри мамину заборону, подивилася туди, звідки прилетів камінь. Його кинув хтось зі зграї хлопчаків, які стояли разом із дорослими, споглядаючи дивовижне видовище – примусове переселення жидів у гетто. Мабуть, той, хто не поцілив з першого разу, запрагнув реваншу, бо полетів наступний камінь, тоді ще і ще. Хтось болісно зойкав, усі пришвидшилися, мало не бігли, каміння все летіло, і натовп вигукував:

– Юде, юде!!!

Коло мосту, що нависав над вулицею, усі спинилися. Адель примостила Бонго на груди під пальто і вхопила маму за руку, адже попереду були німці з автоматами. Черга йшла дуже повільно, всіх обшукували, декого пропускали під міст, а комусь наказували чекати збоку. Їхні валізи також обшукували, забрали татів святковий костюм, мамине зимове пальто з оздобленим хутром коміром та манжетами, а тоді погляд німця впав на Бонго, що визирав з-під пальта, він простягнув руку і вихопив іграшку, щось вигукнув німецькою просто в обличчя Адель, і Бонго полетів на купу мотлоху.

Квартира на першому поверсі в негарному сірому домі, в яку їх привів тато, вразила Адель. Власне, їхньою була не вся квартира, а єдина кімната з маленьким вікном під стелею, диваном та вузькою шафою. З чергової підслуханої балачки батьків Адель зрозуміла, що ця кімнатка коштувала дуже дорого, і татові пощастило, бо її погодився продати чоловік, якого тато колись вилікував.

– …От бачиш, ти нарікала, що ми винаймали помешкання, хотіла, щоб ми мали власне. Тепер маємо… – Адель не розуміла, чому тато начебто жартує, та від того жарту так гірко.

Щоб потрапити до кухні чи до вбиральні, Адель минала ще одну кімнату, більшу за їхню, проте й мешканців там було значно більше – велика родина, п’ятеро дорослих і четверо дітей. Троє дітей були зовсім малими, четвертим був хлопчик років дванадцяти.

– Побався зі мною! – запропонувала Адель, утім, без особливої надії.

Хлопчик, мабуть, відповів би їй щось дошкульне, та в кімнаті були дорослі. Тоді зовсім стара жінка сказала щось хлопчикові на їдиш, хлопчик почервонів, а дорослі засміялися. Адель не знала, що сказала та жінка, в їхньому домі їдиш знав хіба що тато.

Наступні дні були схожими між собою, як краплі дощу, однаковісінькими і однаково сумними. Зранку і тато, і мама йшли на роботу, нашвидкуруч перехопивши по шматку хліба та зробивши кілька ковтків «кави» – дивного пійла, що тхнуло горілим, а іноді просто теплої води. Татові не дозволяли більше працювати лікарем, разом з іншими чоловіками тата шикували в шеренгу і вели на завод, де виготовляли алюмінієвий посуд. А мама з іншими жінками щодня ходила на фабрику, де шили спідню білизну для німецьких вояків.

Два шматочки хліба і склянку «кави» залишали на цілий день Аделі. З кімнати виходити їй було категорично заборонено, а на випадок обшуків тато і мама довго навчали Адель ховатися в диван і лежати там тихо-тихо, наче мишка. Увечері батьки приходили сірі від утоми, приносили Аделі ще трохи хліба і юшки, в якій плавали кілька шматочків перемерзлої картоплі.

Вряди-годи до осель вдиралися німці, найчастіше посеред ночі, це називалося «акція». Одного разу під «акцію» потрапили діти, декотрих виганяли назовні і кудись вели, декотрих убивали відразу.

– …Пам’ятаєш Естер, невістку Куммерів? Вона народила дитинку пів року тому, і коли те дитя намагалися в неї забрати, дуже голосила, хапала німців за ноги, просила залишити їй сина. Німці виявили до неї милосердя і дозволили не розлучатися з дитиною… Застрелили обох.

Ще якось під «акцію» потрапили старі. З кожного помешкання виводили літніх чоловіків та жінок, а ще якось шукали тих, хто занедужав і не пішов на роботу. Так із сусідньої кімнати зникли малюки та стара, яка їх гляділа.

Аделі було страшенно самотньо сидіти цілісінькими днями в зачиненій кімнаті. Вона більше не просила з нею побавитися, навчилася розважатися самотужки. Й іграшки собі знайшла, та ще й які! Знайдений у дивані ґудзик, дерев’яна тріска і маленький камінець. Адель щоразу вигадувала нову гру – давала своїм «іграшкам» імена і бавилася в сім’ю, навчилася розкручувати ґудзик, наче дзиґу, загнала собі в пальчик скабку від дерев’яної тріски і цілих три дні бавилася в лікаря…

Найбільше Адель боялася, що мама й тато не повернуться. Страх за довгі місяці став міцним, майже видимим, мабуть, якби хтось уважно придивився, то побачив би, як страх щосили стискає Адель в обіймах.

Тато не повернувся додому якогось листопадового дня. Мама довго випитувала в тих, хто працював разом із татом, куди ж він зник, аби зрештою дізнатися, що під час чергової перевірки документів у тата на якомусь папері бракувало потрібної печатки. Йому наказали чекати коло вантажівки з іншими людьми, тоді всіх повезли до Янівського табору.

За тиждень після того, як зник тато, мама занедужала. Її мордувала гарячка, вона не мала сили навіть підвести голову з подушки. Єдине, чим могла зарадити Адель, це час від часу класти мамі на чоло змочену холодною водою шмату. Десь на другий день маминої хвороби, коли вона не вийшла на роботу, до кімнати зайшли двоє чоловіків. Адель ледь встигла заховатися під диван і бачила зі свого сховку дві пари черевиків.

– Не йди далі… Тиф… – чути чоловіків було погано, та головне до Аделі долинуло.

Внутрішнє чуття підказувало Аделі: незважаючи на те, що чоловіки пішли геть, вилазити ще не час. І справді, незабаром вони повернулися з ношами, поклали на них маму, яка ледь дихала, і кудись забрали... Кімната спорожніла.

Адель накинула пальто, вийшла з кімнати, тоді з помешкання і пішла світ за очі. Почувалася страшенно втомленою. Такою втомленою, що навіть плакати за мамою не могла. Такою втомленою, коли втома дужча за голод, коли байдуже, що буде далі. Йшла казна-куди, не розбираючи дороги.

У листопаді сутінки настають швидко, якоїсь миті Адель усвідомила, що довкола зовсім темно. Вона не знала, куди привели її ноги. Побачила світло у віконечку. Чиєсь помешкання. Ґанок, сходи, двері. Знайшла під сходами місцинку, залізла туди і заснула. «Добре було б замерзнути».

Та ніхто Аделі легкого порятунку не дав. Вона прокинулася від того, що жіночий голос зовсім поруч з нею гукнув:

– Мамо!

Голос був спокійним, позбавленим істеричних ноток. Адель розплющила очі, першим виникло бажання бігти, втікати, бо ж її помітили. Та шлях до втечі заступила власниця голосу, доросла дівчина з довгою косою. Їй відповів інший жіночий голос, трохи сердитий:

– Чого тобі?

– Та сюди йдіть…

І от навпроти схованки Аделі стоять обидві жінки. Старша присіла, щоб розгледіти Адель краще.

– Жиденя… Ану забирайся звідси! – наказала старша жінка пошепки.

– Та куди ж воно піде? До першого поліцая?

– Ти знаєш, що буде, якщо хтось донесе? За переховування жидів розстріляють нас усіх! – старша жінка і далі злісно шепотіла. – Всі покладемо голови! Всі!

Дякуємо за вашу передплату на ексклюзивні історії онлайн!