ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ. ГАЗЕТА «ЖИТТЯ»
444Історія з життя
Життєві історії з газети «Життя» — правдиві історії з життя та історії кохання українською.
(Продовження)
– Ой не ходи, Грицю, та на вечорниці, – мугикав собі під ніс Діксі й сам собі дивувався: які вечорниці? Тут найважливіше – дрон з виду не втратити. Чи бодай напряму звуку його не загубити.
Чоловік повз, пробирався навкарачки поміж кущами, битою цеглою, уламками шиферу та металевих огорож. На спині в Діксі були умовні ноші – два автомати, примотані ременями до шматка бляхи, а на ношах – Пронь. Важко. І Пронь важкий. У всіх сенсах важкий.
Ось раптом стало легше рухатися, перешкоди зникли. Метр, два, п’ять – пухка рілля з м’якою молодою зеленню.
– Дай, Боже, здоров’я тій людині, яка оце городика скопала та засіяла! – прошепотів Діксі. – По м’якому значно швидше.
Раптом звук дрона подвоївся. Наш чи їхній?
Діксі завмер, шукаючи поглядом імовірне укриття. Куди там? Жодної виїмки, жодного деревця чи кущика, лише рівне поле і вони з Пронем у ньому як на долоні – ціляй чим хочеш. От же ж трясця!
Скид вибухнув неподалік, їх накрило хвилею гарячого повітря із землею. Діксі впав і втиснувся в ріллю.
– Господи! Заступи й сохрани нас, грішних!
Земля, наче відгукнувшись на його слова, раптом запахла чимось різким, свіжим та гострим. І кропом.
Як же вона запахла кропом! Наче десь неподалік господиня варила борщ і дрібно накришила цієї зелені, щоби присмачити ним страву. Аж слинка потекла.
Діксі пощупав рукою – так і є: пальці намацали високе стебло серед вологих тугих листків ще якоїсь городини. На дотик відчувався оксамит, і Діксі навіщось смикнув того листка. Редиска.
Лежав і гриз її, навіть не обтерши від землі, ба більше, смакував редискою, мовби найбільшими ласощами, хрумтів і прицмакував, заїдаючи гілками кропу. Й думав, що дурень же ж він, дурень: повзти треба, а не редиску жерти в городі, над яким ворожий дрон літає. А зупинитися не міг – такою смачною вона була і так пряно пахнув той кріп.
Пронь застогнав, це вмить вивело Діксі з його гурманського стану.
– Я перекусив, а тобі не можна, – підвівся й поповз далі.
Город закінчився, попереду були ще одні руїни хати, а над головою – знову подвійний звук дрона. Діксі пригальмував, щоб з’ясувати, де наш, а де той, що смерть. Він підлітав ліворуч, отож Діксі інстинктивно проповз праворуч і побачив чорний отвір.
– Наче двері... Точно двері до погреба. Ось тут, Проню, ми й сховаємося, бо йти далі – не варіант. Якщо вже побачили нас, то не відчепляться, поки не доб’ють. Ти вибач мені, друже! За редиску...
Що він меле? І навіщо ховається, коли повзти потрібно? Це ж затримка, що для Проня – неминуча смерть.
Картав себе й сам же виправдовувався, що якщо не сховаються, то загинуть обоє.
Погріб виявився глибоким – і це добре. Присвітив ліхтариком і виявив, що було в ньому багато чого, навіть шмат сітки-рабиці в кутку. Супер! Обережно поклав Проня, сів на долівку, вдихнув, видихнув. Пахло вогкістю і старою, вже підгнилою картоплею.
Надворі бахнуло. Скинули гранату. Ще раз і ще. Підхопив сітку, щоб закрити нею вхід. Захист доволі умовний, та все ж бодай щось. Бо ж дрон можуть і до погреба скерувати.
Не відчув нічого. Тільки свист, спалах, а потім – темрява. Довга темрява, наповнена то тишею, то голосами, які наче проступали крізь стіни. Хтось говорив, кричав, кликав Діксі, вигукував позивний. Хтось наче ніс його кудись, щось говорив та обіцяв. Невтямки, що саме, бо Діксі був ніби й присутній у власному тілі, а наче й не було його.
Зовсім не було ніколи ніякого піхотинця Діксі, були лише згусток енергії та якась незрозуміла матерія, на здогад – пам’ять. Про все на світі й водночас тільки про Проня.
– Про-о-оню!!! Де ти?
Біле небо проступає над білим світом. У ньому метушаться білі люди, оточені білим світлом яскравих білих зір. Ці люди ходять навколо, розмовляють, а голоси, наче крізь білу воду, долинають глухо й булькають, булькають, булькають...
– Про-о-оню!!!
Біле світло заступає червона імла. Поволі, поволі, ніби осипається щось із висоти. Пелюстки. Це пелюстки півоній сиплються долі й лягають червоним килимом.
І ось, коли вони обсипалися всі, коли залягли так щільно, що крізь них не проступало світло, коли стало важко дихати, з’явився біль.
Боліло все: голова, руки, ноги, у грудях пекло так, наче в них налили окропу, ні вдихнути, ні видихнути. А хтось... Хтось у зеленому, і замість голови в нього – червона півонія, хтось обтирає Діксі вологою серветкою, шепоче щось лагідне і змушує його дихати.
Але Діксі знає, що його немає. Він точно знає це, бо ніколи не було, не існувало ніякого Діксі.
Був маленький згорточок у пологовому будинку в місті Львові, який хотів маминих обіймів та цицю. Але мами вже не було, а циця з’явилася згодом, коли баба Уляна, поховавши доньку, забрала його до себе. Циця була в бабиної кози Зірки, і малий Іванко доволі часто смоктав молоко саме з неї. Тому що в баби Уляни пляшка з горілкою – це була також ніби циця, і коли баба прикладалася до неї, то до внука їй геть було байдуже.
А навколо були гори. І люди. Людям теж було не до Іванка, тому він більше схилявся до гір. Іванко любив їх, бо гори дарували спокій, гриби, суниці й афини, які хлопчик збирав та виносив продавати на велику дорогу.
Так вони й жили з бабою Уляною. Іванко заробляв, а баба садила город, доглядала козу й курей і пропивала свою пенсію. У серпні Іванко скуповувався до школи в універмазі міста Сколе та привозив бабі з ринку валянки з високими чунями й теплу вовняну хустку, найдешевшу, яка була в продажу.
У селі бабу Уляну вважали пропащою, а малого дурником. У школі... Там було дивно. Бо навчався Іванко краще за всіх, але оцінки йому занижували. А ще свята... Оті дитячі шкільні ранки... Хлопчикові завжди казали, що він може не приходити на них. Іванко й сам розумів, що Дід Мороз нічого йому не принесе. І то лише тому, що баба в дупі мала докладатися тому дідові на торбу. А в нього самого вчителька грошей на подарунок не брала. Чомусь...
Та й грець із тим! Іванко давно придбав собі різці, долото і пристрій для випалювання по дереву, тож щороку різьбив фігурки тварин, метеликів, квіти та різний дріб’язок, який продавав біля великої дороги влітку. А напередодні Нового року приносив їх до школи і дарував учителям.
– Майстровитий хлопака, – плескав Іванка по плечу директор. – Дасть Бог, не будеш, як твоя...
Далі директор ніколи не договорював, тож Іванко міг лише здогадуватися, кого той мав на увазі. Мабуть, бабу...
Баба Уляна якогось дня напилась і впала звечора, а вранці не встала. І ніколи вже не встала.
Іванко казав людям із сільради, що він сам дасть собі раду, але його силоміць завезли до інтернату. І це зламало хлопчика. Він припинив учитися, перестав цікавитися всім, не обирав собі професію, не хотів нічого. Іванка так само силоміць змусили вступити до ПТУ, звідки він тричі втікав.
Додому. До гір. До місця, де стояла напівспалена бабина хата. Люди та міліція приїжджали й забирали Іванка назад у гуртожиток, попереджаючи, що наступного разу завезуть у колонію для малолітніх злочинців.
Остаточно його забрали звідти, коли хлопцеві виповнилося вісімнадцять, і хотіли, щоб він пішов служити в армію, але комісія знайшла в Іванка якусь болячку. Його комісували й нарешті дали йому спокій.
Хлопець повернувся до того, що було домом, до фундаменту хати і чагарів на обійсті.
– Я зможу! – вирішив для себе.
І він зміг. Позичив у банку двісті доларів і поїхав до Польщі на заробітки.
Іван зміг побудувати хату, завести господарство й зажити так, як люди. Із сім’єю в нього не склалося. Ну то й не склалося. Не в усіх складається, будьмо відвертими.
А потім... війна...
По Івана приїхали, вручили йому повістку. Не лякався, бо що йому втрачати? От хата... Хату шкода. Щодня перед очима стояла бабина хата, яку розвалили й розібрали по цеглині сусіди. Іван знав, що так буде і з його хатою. Кого цікавить, на кого ти маєш залишити будинок? Так само, як і те, що ти звів його сам, власними руками, за свої гроші? Нікого. Приїхали з військкомату і, мовляв, бігом, швиденько! Іван ледве встиг за безцінь продати корову сусідам та попросити, щоб доглянули собаку й котів. А курей так віддав.
Обіцяли, що все припильнують. Сусіди – люди чесні, вони ж не приховували старої польської цегли з бабиної хати в підмурку своєї...
– Так вона ж однаково пропала б, хтось інший би взяв...
Болить. Як же болить! Аж кола червоні перед очима пливуть. Чи то не кола? Півонії. Густі, червоні, кучеряві квіти пливуть перед очима.
Зникли. Знову все біле. Діксі видихає й розплющує очі:
– Де Пронь?
І чує сміх. Радісний такий сміх, такий щасливий. Такий недоречний. І голос знайомий:
– Очунявся герой!
Анька! Аня! Медичка їхня! Невже?!
– А ти кого хотів побачити? – запитує. – Ангелів? Хрін тобі, а не ангели! Спершу з Анькою матимеш справу, прогульнику такмеду!
– Що-о? – кволо запитує Діксі.
– Що-о? – перекривлює його Аня. – Хто тебе вчив так турнікети накладати? Трясця! Три турнікети! Добре, що наклав, як на*рав, бо був би твій Пронь уже ангелом через відмову нирок. От же ж недоумок! Та я тебе!.. Хай-но лиш тебе випишуть! Я тобі влаштую такмед! А налбуфін! Де взяв? Навіщо?
Діксі не розуміє, що Аня від нього хоче. Найбільше його цікавить, де Пронь, що з ним.
– Усе добре, – говорить Аня, – від наркозу твого оговтується.
– Що-о?
– Хоча... Знаєш, може, й добре, що ти наколов Проня. Бо травми там незначні, лише декілька осколків у м’яких тканинах. А ось контузило Проня добряче.
– Але ж кров... І він ворушити ногами й рукою не міг.
– Ти б також не міг, якби тобі так по голові втеребило.
– А як же... Як ми... Як нас витягли?
– Змогли й витягли. Оператор побачив, як ти в погріб поліз. І бачив, як fpv влетів. Добре, що ти сітку встиг поставити. І добре, що вона дрібна була.
Аня небагатослівна. Але видно, що сердита.
– Що я не так зробив?
Дівчина дивиться на нього глибокими синіми очима. Примружилась хижо:
– Ось як одужаєш, поясню. На заняттях такмеду.
І сміється знову. Дивна.
– Діксі, ти там півоніями марив. Ось, я тобі принесла.
– Це не я, це Пронь. Це в його баби ростуть півонії. У моєї ніколи їх не було...
– Самі з’ясовуйте!
Аня йде, залишивши на тумбочці у склянці три білі квітки.
– Не такі, – усміхається він крізь спазми болю.
Медсестра робить йому укол. І Діксі знову зникає. Немає його й ніколи не було. Він – просто згусток енергії, сповиток, який баба Уляна несе з пологового. Іванко хоче маминих обіймів і цицю. А вона в кози Зірки. В баби циці немає. У неї є тільки її потріпана на всіх вітрах, заюшена всіма зливами і слізьми доля. І гори. Гори – єдине, що баба може дати малому. І вона їх дає йому, ці великі розлогі гори, з гострими, наче кардіограма розбитого бабиного серця, піками, з каламутними, як її життя, туманами, з неймовірними, як бабині юні мрії, краєвидами. З косичками на полонинах і без жодної квітки біля хати. Його рятівні гори і його пропащі гори, в яких загубилася Іванова доля.
Він пливе над ними в жовтому – на такий коцик баба надибала в універмазі – сповитку.
Баба сьогодні твереза, але втомлена. Вона сідає на придорожньому камені, притискає малого до себе й шепоче:
– Моє сонечко...
Він чує її слова і припиняє хотіти цицю, засинає.
– Що ж мені робити з тобою, га? – запитує баба.
Але Діксі цього не чує. А якби й чув, то що? Хіба він знає, що з ним робити? Що взагалі робити? Він ніхто ще, він – сповиток, він – згусток енергії, він – тиша. Діксі спить. А в Проня півонії під вікнами...
– Проню, я мав би зірвати тобі ту квітку. Але я не міг, друже! Твоя Інка нас би прибила обох.
– Не прибила б. Нізащо не прибила б!
І сміх. Це не Аня, це хтось інший. В Ані голос наче скальпель, чик – сказала, як відтяла. А тут наче вітерцем прошелестіло, ніби дзвіночок на полонині озвався, мовби квітка пелюстки скидає.
Діксі виринає із забуття, із зусиллям підіймає важкі повіки, розплющує очі. Мружиться від яскравого світла.
– Хто ви?
Це світло не дає розгледіти. Жінка? Квітка? Пахнуть півонії, які принесла Аня. Пахне йодом, дощем, лікарнею, гречаним супом, хлором, квітковими парфумами.
Світла забагато. Білий світ. Білий штатив крапельниці. Білі простирадла. Білий бинт поверх гіпсу на його нозі. Нога на витяжці. Біле простирадло поверх білих бинтів.
Зелене покривало. Зелена сукня. Зелені очі. Червоні пелюстки на губах – усмішка. Фарбоване на червоне волосся.
Чи ні? Це ввижається. Це марення. Просто пахнуть квіти. Перед дощем.
– Дякую вам! Дякую за Іванка!
– За кого? Хто тут Іванко?
І голос Проня:
– Діксі, харе спати! Зустрічай гостей!
Червона кучерява голівка. І ластовиння. Наче насіяно його. Добряче ластівки потрудилися. Тонке стебло. Немовби дівочий стан. Сукня. Це зелена сукня! От же він йолоп! Але хто тут Іванко, за якого дякують?
– Це я Іванко! Ой! Іван я, – шепоче Діксі.
І знову голос Проня:
– А я – Іванко.
І косиці на полонині шелестять:
– Він іще слабкий. Ми пізніше прийдемо, Іванку.
І запах. Полонина після дощу нагріта сонечком. І квіти.
– Півонія...
Сміх, наче дзвіночок:
– Мене звуть Інна...
Читайте нові життєві історії та історії кохання щотижня — ексклюзивні авторські новели українською.
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
