ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ. ГАЗЕТА «ЖИТТЯ»
474Історія з життя
Життєві історії з газети «Життя» — правдиві історії з життя та історії кохання українською.
– Діксі, ти їх бачиш?
– Кого?
Діксі обережно визирає з воронки від КАБа. Нікого. От і добре, що там нікого немає. І добре, що є ця воронка. А ще обгоріла липа. Велика, сторічна, а може, й більше їй років чи століть. Липа, що її так вдало вирвало з коренем і поклало вибуховою хвилею впоперек воронки, а поверх неї нанесло ще купу господарського мізеру з комори та льоху. І земля. Добре, що є земля.
Звісно, вона може стати для них із Пронем могилою, але... Але, може, Бог не видасть, га?
Основне, що нікого немає, це Проневі щось мариться під налбуфіном.
Добре, що є налбуфін. Погано, що він закінчується, еваку немає майже добу.
– Діксі, он там, бачиш, – півонії. Бордові такі, повні, а між пелюсток – жовті тичинки з пилком. Бачиш? І бджоли над ними.
– Бачу, – каже.
Говорить, аби лише Пронь не намагався підводитись. Узагалі, щоб не рухався, аби кровотеча не відкрилась.
Трясця!
– Півонії, – шепоче Пронь. – У баби такі росли під вікнами. Сусіди давно вже повикопували їх, перенесли на цвинтар, собі понасаджували деревовидних, а баба моя все доглядала свої три кущі.
– Старі люди за старе тримаються, – мовив.
– Хто старий? Баба моя? Та їй ще шістдесяти немає. Вона матір мою народила в сімнадцять, і мати мене також. Я ж її бабою називав тільки на людях – сама просила, щоб вони менше язика чухали об її життя. А вдома баба мені була Інкою.
– Овва! А чому так?
– Сам не знаю. Так якось. Може, від діда навчився, може, щоб дідові сподобатися. Я товаришувати з ним хотів, розумієш?
– А він що?
– Пиячив. І з похмілля бив Інку. А потім зник кудись. І мати зникла. Відтоді ми з Інкою удвох жили, нам добре було. Тихо. Вона в бібліотеці працювала, садка в селищі не було, тож я виріс поміж книжками. От віриш, ні машинок не хотілося, ні велосипеда – нічого. Бігав трохи з хлопцями, але швидше для годиться, щоб не насміхалися. Бо все, що мені треба було, – лише моя Інка і книжки. Кайф!
– А мати?
– Мати? Та приїжджала часом. Але знаєш, іноді краще не мати матері, ніж мати таку.
– Пиячила?
– І це також, але здебільшого по наркоті виступала. Крала в людей, із нашого дому речі виносила, скандалила. Жила десь із кимось. З такими, як сама... Інка її вигнала. Прикро, звісно, але... Так краще було.
Діксі зітхнув:
– Життя... жорстоке.
– Вибір, – сказав Пронь. – Вибір є завжди, а в житті мають бути порядок, людяність, добро і любов. Якщо ти обираєш хаос, то живи в ньому сам, не змушуй інших жити у твоєму виборі.
– Але ж – рідня...
– Інка – моя рідня. Якби не вона, яким би я виріс? Отож! Хрін би я виріс нормальним, про навчання й мови не було б, у ПТУ хіба пішов би. Який там історичний? Які експедиції, розкопки? Мене й тут із тобою зараз не було б. Здох би десь від солей і хімки чи прирізали б у підворітті, як материних цих... Ну, ти зрозумів.
Діксі розумів. З висоти своїх п’ятдесяти шести він уже, здається, розумів усе на світі. От тільки чому немає еваку? Хлопець довго не протягне.
– Півонії... – шепоче Пронь. – Інка хотіла таку хустку, щоб у колір квітки. Бордову, із золотим шитвом. Я шукав її всім базаром. На маршрутку запізнився тоді, ночував на вокзалі у Дніпрі. І знаєш що? Прокинувся вночі від якогось руху, а це мій наплічник циганка намагається вкрасти, тягне з-під голови обережно так, а під голову мені клунка якогось підкладає.
Я скипів, підірвався, готовий врізати їй. Зирк! А на голові в циганки така хустка, про яку моя Інка мріє.
– І що?
– Купив. За сто гривень купив. Циганка шокована була. А я побіг до Дніпра посеред ночі, щоб хустку випрати. А потім ніс дорогою до вокзалу, розправивши, тріпав на ранковому вітрі – так сушив її. Першою маршруткою додому примчав. Поки Інка в кухні була, випрасував і подарував. Баба такою щасливою була. Ніби й нічого, просто хустка, а Інка в ній – наче квітка. Півонія. Така ж, як отам. Бачиш?
Діксі не бачив. Але вдавав, що так, он вона, цілий кущ. Чи букет?
Пронь і сам як та півонія: засохла кров на бинтах і пікселі, три турнікети – букет. Крафтове пакування.
І над головами все гуде, свистить, вибухає. Грець із ним, аби не ворожі дрони! Вважають святковим феєрверком.
Ось глухо гупнуло зовсім поряд. Це щось не здетонувало, не розірвалося. Вороги так поспішають клепати для нас смерть, що вбивча матерія дає збій.
Діксі уявляє її темною, непроглядною, із крапкою вогню всередині капсули. Й ось у якийсь момент до створення цієї мертвої матерії додається людська втома і крізь темінь пробивається щось, схоже на насінинку кульбаби, що проростає крізь бетон. Це шанс для нас. Шанс іще пожити, дочекатися еваку.
– Курити хочу, – каже Пронь.
– Не можна.
– Але ж у тебе є.
– Але ж не можна. Дим видасть нас, – пояснює Діксі.
– Холодно, – тремтить Пронь.
– Це нормально, друже. Зараз приїде евак, у них є термоковдри.
Час спливає повільно і тривожно. Пронь то засинає, то прокидається й намагається рухатися, то занурюється у власний ірреальний світ, у якому спогади поєднані з реальністю й очікуваннями. Передостання ампула налбуфіну розливається його напнутими венами.
– Інка зараз борщ варить, – говорить тихо. – З молодих бурячків. І горох молодий кладе в нього. У неї завжди молодий горох до першого молодого борщу. І баба дуже хвилюється, щоб дитині не пошкодило, але однаково варить. А мати не хвилюється. І не варить. Мати нічого не варить. Колись вона вкрала мене в Інки, залишила записку на столі, щоб Інка заплатила їй викуп. Привезла мене в Дніпро, у якусь квартиру, і залишила на Таньку. Я попросив їсти, Танька не знайшла нічого, і ми пішли на вулицю. Там я випросив у перехожих двадцять гривень біля крамниці, за які Танька купила пиво та сухарики. Мене, п’яного, підібрали поліціянти, відвезли до лікарні. Я там отямився і плачу, що хочу до Інки. Добре, що вона мене знайшла. Відтоді я ніколи ні пива, ні сухариків...
Ніч зайшла так швидко, що Діксі не встиг зогледітися.
– Півонії...
Пронь шепоче й тягнеться кудись уцілілою рукою.
– Інка ніколи не зрізала півоній. Завжди були квіти у вазах: тюльпани, нарциси, бузок, троянди, а півонії лише під вікном квітли. До Інки чоловіки сваталися. Багато чоловіків. А вона наче серце на замок:
– У мене онук.
А одного була прийняла. Добрий дядько був, звали його Степаном, мав старі «жигулі», нові керамічні зуби й дуже любив Інку. Поки вона – з роботи, то він уже і вечерю приготує, і мою домашку перевірить.
– І що? Прижився?
– Ні. Випив одного дня з товаришами в гаражах, а щоб підлизатися до Інки, зрізав півонії, зібрав у букет і поставив на столі. На тому й усе, вигнала цього чоловіка Інка.
– За те, що випив?
– І за півонії.
– Пороблено їй з тими півоніями чи що?
– Не знаю. Хочу півонію. Оту, що цвіте на руїнах.
– Ти ж розумієш?..
– Я розумію. Тому дай мені її, чуєш? Дай мені квітку, а сам іди. Йди, поки ніч.
– Не кажи так!
– Діксі, йди! Вали звідси! Принеси мені півонію і звалюй! Скажеш Інці, що я...
– Не піду й нічого не говоритиму!
– Чому, Діксі?!
– Інка казала не зривати квітів.
Діксі дивиться на Проня. Насправді темрява така густа, що Діксі його не бачить, тільки нечіткі обриси тіла видніються під розгалуженим, посіченим корінням старої липи. Але Діксі знає, що Пронь там є. Ще є. І це вкрай важливо для нього.
– Півоніє ти моя! – шепоче Діксі. – Така молода та рання півонія у смертельному квітуванні війни...
– Я незабаром помру, друже.
Діксі зціплює зуби:
– Не помреш!
І Пронь таки не помре. У якийсь момент над ними зависає дрон. Діксі вже зводить рушницю на нього, але раптом зблискує поміж хмар серпик місяця, і в цьому тонкому світлі Діксі бачить шворку, що тягнеться з дрона, а на ній пляшку води.
«Йдіть за пташкою!» – написано на клаптику паперу.
– Нарешті!
Діксі вколює побратимові останню ампулу налбуфіну, звалює його собі на спину й повільно, навпочіпки, притискаючись грудьми до самої землі, повзе за дроном.
Оминаючи зруйнований будинок, петляючи поміж цеглою, шматками шиферу, уламками віконних рам, Діксі раптово впирається обличчям у щось м’яке, шовкове, трепетне, запашне і припиняє вірити своїм відчуттям.
– Півонії! Проню, чуєш? Вони справді є тут, біля будинку. Живі. Хочеш, я зріжу тобі одну?
– Інка нас приб’є, вона не любить зрізаних півоній, – шепоче побратим.
Читайте нові життєві історії та історії кохання щотижня — ексклюзивні авторські новели українською.
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
485
