Напишіть свій мейл, щоб створити акаунт

Використайте вісім малих або великих літер і додайте будь-який один символ

ПАРОЧКА

Історії

30 грудня
106

Юлька і Юрка – парочка!

ПАРОЧКА


У провінційних лікарнях підлога – коричневі кахлі. Я витріщаюся на них, хвилин, мабуть, із сорок. Це доволі довго, аби помічати в однаковісіньких кахлях відмінності. Он та – трохи світліша за інші. Та – покладена криво, ріжок стирчить, за нього легко зашпортатися. Ось кахля тріснута, тріщина вигадлива, нагадує ріку з двома притоками. 

Я сиджу на розхитаному дерев’яному стільці, навіть найменший мій порух змушує стілець жалібно скрипіти, наче волати про повагу до меблів, що давно вже віджили своє, проте змушені й далі важко працювати. Отже, я намагаюся зайвий раз не ворушитися, хоч сидіння добряче мене муляє. Крісло скрипить, і цей дратівливий і доволі гучний звук може її розбудити.
Знічев’я я переводжу погляд і починаю розглядати краєчок її ліжка. Лікарняні ліжка – то доволі сумний об’єкт для розглядання. Я давно вже не бачив такого старого простирадла. Від частого прання воно стало напівпрозорим, а подекуди й цілковито прозорим, бо навіть на тому краєчку, що стирчав з-під ковдри, я налічив дві більші й зо три малі дірочки.
Погляд мій ковзнув далі, і я почав розглядати її руку, що лежала поверх ковдри. Така маленька, більше пасувало б називати її рученям, а не рукою. Кісточки видаються гострими, випинаються з-під тонкої жовтуватої шкіри, звиваються сині вени, товсті, наче набряклі. Десь тут мав бути шрам, на зап’ястку правої руки... Десь тут... Ось, я знайшов її, тонку білу лінію, пам’ятний знак.
Скільки ж нам тоді було? Мені, мабуть, років сім, отже, їй – п’ять. Я взагалі не пам’ятаю себе без неї, видається, що вона була поруч завжди. Тож можу сміливо стверджувати, що ми знайомі все життя. Наші батьки не надто переймалися нашим дозвіллям, – бавляться собі дітлахи, то й добре. 
Якось вічно заклопотані дорослі зачинили нас удома на нескінченні декілька годин. Спершу ми витріщалися у вікно. З другого поверху було гарно видно, як бавляться у дворі інші діти. Ми швидко вигадали собі гру – по черзі вилізати на підвіконня, гукати до дітей і швидко ховатися. Спершу було весело, бо дітлашня внизу справді припинила бавитися і роззиралася, шукаючи поглядами, хто ж їх дражнить. А тоді я послизнувся на підвіконні, впав на долівку і забив коліно. 
– Їсти хочу! – її голосок мав вимогливі інтонації.
Я й собі раптом втямив, що теж не проти чимось посмакувати. Від сніданку – яєчні та шматка хліба, в животі і сліду не залишилося. На столі у хлібниці знайшлася половина батона. Дістали з шухляди ножа, якимось дивом відрізали два великі криві шматки. Та жувати батон – радість невелика.
– Я знаю, де мама ховає варення! – і показує пальчиком на верхню полицю кухонної шафи. 
Пригадую, як приволік важку табуретку, як хвацько на неї виліз, як перебрався з табуретки на кухонний стіл, над яким висіла шафка. Як стояв навшпиньки, як ковзали на гладенькому столі пальці у колготках. Як нарешті дотягся до тієї банки. Зараз я її схоплю, ось-ось... 
А далі – наче в уповільненій зйомці, я спостерігав, як летить додолу літрова банка, прихопивши з собою двійко тарілочок і цілу купу сірникових коробок. Як розліталися шматки скла, як вишневі краплі вкривали підлогу, холодильник, кухонну тумбу. Як тріснула навпіл одна тарілочка, а інша, ціла, покотилася під стіл. 
І як несамовито кричить вона. 
Дурне дівчисько, злякалася. Хоч я й сам, зізнаюся, добряче напудився... Цікаво, ось половина банки, не лежить, а прямісінько стоїть на підлозі. Можна з неї варення з’їсти? Однаково пропало і від дорослих перепаде, то хоч варенням посмакуємо.
– Не реви, – я намагався поводитися як дорослий. – Нумо прибирати.
Та вона все рюмсала, не відповідала, тільки руку тримала дивно. А з руки швидко-швидко збігали на долівку краплі вишневого варення. 
А от від цієї миті я пам’ятаю кепсько. Звідкілясь взялися дорослі, її підхопили на руки і кудись понесли. Хтось збирав уламки банки, витирав варення. Мене поставили в куток, перед тим, звісно, декілька разів ляснувши долонею по сідницях. Від душі ляскали, запекло добряче. 
Потім мама поволокла мене додому.
Наступного разу я побачив її, мабуть, десь через тиждень. Усім на подвір’ї вона охоче показувала шрам і розповідала криваво-вишневу історію.
– Аж п’ять швів наклали! І уколи робили! Боліло – страх. А тепер уже не болить. 
Мені чомусь захотілося, аби то я порізав руку, і терпів біль, і мав такий великий страшний шрам. Щось стиснулося у мене всередині, зсудомило, так солодко і гірко водночас... Тепер я різко відчув бажання підійти до неї, щось зробити, може, притиснути її до себе й забрати той її біль, тоді, може, та судома мене б облишила? Я навіть смикнувся, зробив перший крок, та раптом знітився. Нас і так дражнять, а після такого...
Ми ж не винні, що наші мами товаришують, що водять нас по черзі у дитсадок, залишають одна одній, коли йдуть у справах. Ми звикли одне до одного, моя баба казала, що ми наче братик і сестричка. А от діти у дворі вважали по-іншому.
– Парочка, парочка! Юлька і Юрка – парочка! – тицяла пальцем і репетувала малеча. – Тили-тили-тесто, жених и невеста!
Російська дражнилка лунала неоковирно і мала б, напевне, мене розізлити. Та злість не з’являлася. Я направду не знав, що маю відчувати, чи маю щось казати. Може, нагримати на дурних дітей? Чи вдати, що я їх не розчув? У мене й тепер, у дорослому віці, буває таке – не знаю, що маю сказати чи зробити, чекаю чогось і виглядаю, певне, цілковитим телепнем. 
Я й не помітив, що вона прокинулася і дивиться на мене. Гостренький носик, сухі очі, фіолетові синці під очима. Дивиться і мовчить. Я не знаю, що зараз пасувало б сказати, у голові – цілковита порожнеча. Не знаю, навіщо я сюди примчав, дізнавшись мимохідь у телефонній розмові з мамою, що вона в лікарні. Мені нічого їй сказати. 
Можу тільки дивитися на неї і мовчати. Біляве волосся немічно розсипалося, вкрило пласку лікарняну подушку, спадає на простирадло. Щось мені нагадує оте розпущене волосся та простирадло. Щось невловиме...
Пригадав. Пригадав, як покинув її, мою наречену, і втік перед самісіньким весіллям. 
Мені було тоді, мабуть, років десять, я перейшов до п’ятого класу, а їй, отже, було вісім. Ми вже не бавилися разом. У неї – гамірне строкате дівчаче товариство – пупсики, бантики, стрибалки. У мене – серйозна чоловіча компанія, гаражі, ровер, самостріли. 
Якось зранку я вийшов гуляти, а вона мене перехопила прямісінько коло під’їзду.
– Привіт! Нам дуже потрібна твоя допомога...
Я, звісно, вирішив, що у них стрибалки за гілку зачепилися або м’яч під машину закотився, і пішов слухняно за нею. А вона веде мене до затінку під деревами, до дівчачого царства, де на траві розстелені покривала, а довкола розкладені якісь строкаті шматинки.
– Чого вам?
– Розумієш, ми тут у весілля бавимося... І я – наречена, – вона розповідала й водночас чіпляла собі на голову якусь білу шмату, та не просту, а гаптовану якимись квіточками. – Ну от. А нареченого нема. Ми спершу думали, що нареченим буде Олька, але вона не хоче. І що то за весілля, де наречений – дівчинка?
Довготелеса Олька сиділа, похнюпившись, вочевидь, усе ще переживала, чому саме їй визначили таку ганебну роль. А я слухав уважно, бо поки не тямив, чого ж вони хочуть від мене.
– А я тут до чого?
– Ну ти ж можеш побути нареченим? Це недовго, кілька хвилиночок! А потім весілля закінчиться, у нас народиться дитинка, а ти ніби підеш на роботу... І все. Ти куди?
Я чкурнув світ за очі, подалі від дівчачого товариства. Озирнувся кілька разів – чи не чув хтось із хлопців такої ганебної пропозиції, бо ж кпинів не оберуся. Хлопців наче поруч не було, проте до вечора історію про те, як я втік від одруження, знали у нашому дворі всі – від малюків до бабусь на лавочці. Дражнили, звісно, проте недовго, якось забулося. 
– Звідкіля ти взявся? – вона першою перервала тишу. Говорила тихо, практично пошепки, хоч у палаті ми були лише удвох.
– Я... Мама моя сказала, що з тобою біда, ну я й... – «Навіщо, навіщо я, дурень, примчав? Задля чого? Аби белькотіти тут кволо якусь дурню?»
– Нічого страшного, звичайна анемія. Полежу тут тиждень під крапельницями – і все.
– Мама казала, що ти зомліла на вулиці.
– Так, але то... пусте. То від спеки, мабуть. 
Вона усміхалася так лагідно. Вона вміла отак усміхатися, тільки очима – дрібнесенькі зморщечки на мить розбігалися від очей до скронь, а очі сяяли. Ось так вона дивилася на мене у день мого випускного. Маленька, тендітна дев’ятикласниця зазирала мені в очі, а я дивився на неї згори, бо то дорослий чоловік дивився на школярку. Вона прийшла мене привітати, говорила, мабуть, якісь лагідні слова, та я їх уже не пригадаю. Мене смикали однокласники, підганяли батьки, ми поспішали на бенкет. А тоді мене урочисто випровадили до обласного центру – вступати до університету, та обов’язково з військовою кафедрою. 
Мабуть, саме тоді наші шляхи розійшлися. Я жив строкатим студентським життям, курсі на другому почав зустрічатися з дівчиною. Тоді покинув її, познайомився з іншою. Далі почав шукати підробіток, і на подружку часу вже не вистачало. Закінчив університет, шукав роботу й таке-сяке житло. Додому навідувався нечасто, проте декілька разів ми з нею навіть перетиналися:
– Привіт!
– Привіт!
Ото й усе. Я б хотів її перепинити, почати невимушену балачку, та-от не вмію я цього. Я вмію стояти, роззявляти рота, збирати докупи думки, а тоді йти, так нічого й не сказавши. 
Чи згадував я про неї? Іноді. Часом дізнавався щось у розмовах із мамою. Знаю, що навчалася в якомусь колежі, працювала, а тоді – наче грім серед ясного неба: «Знаєш, вона ото покинула роботу, приїхала до батьків, бо вагітна. Ні чоловіка, ні хлопця, чиє дитя – не каже». 
Я навіть не уточнював, кого вона народила – сина чи донечку. Моя маленька сестричка, моя горе-наречена жила своїм життям, кохала, страждала, розчаровувалася, народжувала дитину. А я – просто колишній сусід, що чемно вислуховує плітки про її життя. Ні більше, ні менше. Ось у такій буденній розмові, десь між розповідями про ювілей маминої керівниці та загострення татової гіпертонії я й дізнався, що вона у лікарні.
– Я прийду завтра. Гаразд?
– Навіщо? Я ж уже майже здорова. От випишуся...
– Я прийду завтра.
Я телефонував керівництву, щось белькотів, виправдовувався, виглядав, мабуть, жалюгідним, проте зумів випросити відгули аж на десять днів. Нічого, погостюю вдома, батьки втішаться.
Дивно, я й не помічав, як змінився наш двір за ці роки. Яким старим та сивим видається наш будинок. Як непомітно зникли дерева, під якими ми ледь не побралися, навіть пеньків не залишилося. Як старі гойдалки замінили новими, типовими жовто-червоними. Он її вікна, а он мої. 
А її маму я спершу не впізнав. Огрядна тітонька вела за руку серйозного малюка і щось тихенько йому пояснювала. 
– Доброго вечора...
– А, це ти... Доброго, – вона, вочевидь, не надто втішена зустріччю. А може, то просто від несподіванки, і мені видалося?
Пауза. Яка незручна пауза.
– Це... Ваш внук?
– А чий же? Бачиш, що викапана Юлька...
– А як тебе звуть? – я намагався розмовляти з малюком невимушеним грайливим тоном. Це ж так пасує розмовляти з маленькими дітьми, хіба ні?
– Хіба ж незрозуміло? Так само, як ото тебе. Їй просто необхідно було кликати когось Юркою.

Автор: Олена ТАРАСЕНКО

Газета "Життєві історії"

Прочитайте усі приховані історії за 1 грн.
Читати Storriss
Ви вже є предплатником?

Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter

Теги:

ЧИТАЙТЕ

Мадонна розповіла шанувальникам про своє нещодавне кохання
07 квітня 96
У РАДОСТІ, ТА НЕ В ГОРІ…
ГАЗЕТА «НАЙКРАЩІ ЖІНОЧІ ІСТОРІЇ»
У РАДОСТІ, ТА НЕ В ГОРІ…
20 березня 33
МАЙЖЕ ЗА ШЕКСПІРОМ
ГАЗЕТА «НАЙКРАЩІ ЖІНОЧІ ІСТОРІЇ»
МАЙЖЕ ЗА ШЕКСПІРОМ
20 березня 30