ОСІННЯ КАВ’ЯРНЯ

ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ

Як же її твори легко читаються – «Привіт, смутку», «Чи любите ви Брамса?», «Трохи сонця в холодній воді»! Так, це Франсуаза Саган. Саме з тієї замусоленої бібліотечної книги під час відпочинку на Чорному морі дві тисячі якогось там року почалося знайомство з її творчістю.

Це було так давно… Але коли вашу письменницю зараз питають, які автори вплинули на її творчість, вона не забуває згадати разом з Агатою Крісті та Норою Робертс її – Франсуазу Саган. Її твори відрізняються вибраним драматичним напрямом – начебто кохання, але це – самотність, незадоволення життям і водночас цілковита бездіяльність, суцільні любовні трикутники… Герої та героїні можуть подобатися, а можуть дратувати. Незважаючи на все те, стиль Франсуази Саган неперевершений і впізнаваний серед тисячі авторів.

І до чого це я? А ось до чого!

Вибір напряму вашої письменниці діаметрально протилежний, і навіть зараз, у такі страшні для нашої країни й нас часи, вона пише сумно і важко, але герої­діалоги­повороти сюжету дарують надію і віру в найкраще й світле.

А як ви думаєте, з чого починається більшість романів? Чи оповідань?

З маленьких, десь випадково почутих діалогів або підслуханих телефонних розмов. Це може бути в потязі, на вулиці, в театрі, магазині і, звичайно, в кав’ярні.

Атмосфера кав’ярні сама собою вже є щасливою та безтурботною, бо там ніхто не з’ясовує стосунків, там дуже рідко відбуваються бізнес­зустрічі, ніколи немає сварок. Люди, які відвідують кав’ярні, приходять по «дозу» позитивних емоцій.

Три круглі столики з м’якими диванчиками та зручними стільцями, вітрина з вишуканими десертами, велика червона кавова машина – все оповите кавовим ароматом, трішки гірким, трішки терпким, але таким бажаним.

– Капучино, будь ласка, маленьке, без цукру, – зробила замовлення письменниця і вмостилася за стіл у самому закутку. Там затишно, на диванчику зручно і з нього можна непомітно спостерігати за відвідувачами.

– Ваша кава, – бариста поставив на стіл паперовий стаканчик, – вибачте, посуд одноразовий, води майже тиждень у місті немає. Ну, ви знаєте.

Письменниця з розумінням кивнула головою, взяла в руку коричневий стаканчик з гофрованими стінками і сьорбнула кави. Не знаю, як це працює. На мить, наче під ендорфіновим наркозом, відчуваєш себе Євою в Раю (не думайте, що письменниця – великий фахівець з гормонів, для цього є гугл, ШІ і багато всякого такого в інтернеті, що дає шанс її «викрутасам»). Тут можна усміхнутися.

У кав’ярні за сусіднім столиком п’є каву та їсть один на двох десерт симпатична пара. Ці люди сюди часто заходять. Письменниця з ними вітається. І не тільки тут, а й у місті, коли бачить. Це наче сусіди, тільки не в під’їзді, а за столиком у кав’ярні.

Навпроти неї за столиком сидить гарна пані з довгим білим волоссям. Сама. В один і той час вона приходить сюди випити каву, інколи їсти десерт. Про щось думає чи просто відпочиває від спілкування з людством. Чому ні?

І тут відчиняються двері і заходить двоє військових. Однакового зросту, камуфляжні костюми, зелені берці. Пара військових – чоловік і жінка. Пара закоханих – хіба тут можна помилитися? Над ними літають блискавки! Рука в руці, плече до плеча, очі в очі, вони нікого не помічають навколо, і молодий бариста їм нагадує, що вони зайшли в кав’ярню, тож треба щось замовити.

– Два флетвайти, будь ласка, – вимовила дівчина­військова оксамитовим голосом. Таким голосом можна загіпнотизувати хоч кого…

У голові вашої письменниці вже полетіли пазли для нової любовно­військової історії, жінка розгорнула планшет – і понеслося…

***

– Ти тримайся, будь ласка, – Олексій прийшов до тями на якусь мить, почувши цей неземний дівочий голос, і знову впав у забуття.

Ольга з останніх сил намагалася підтягнути пораненого до лісопосадки, де їх чекав пікап, щоб потім перемістити в реанімаційний автомобіль і далі перевезти поранених до обласного шпиталю. Її побратим, теж бойовий медик, Остап з позивним Вуж, надавав першу допомогу військовому, якого притягнув з тієї ж локації, де хлопців накрив ворожий FPV­дрон, коли вони виконували завдання.

– Ану розплющ очі, – зашипіла медикиня на пораненого й аж бризнула слиною в обличчя чоловіка, – ще я двохсотих не тягала. Чуєш мене, ти? – вона витерла брудним пальцем його обличчя і залишила на ньому криваво­сіру смужку. І тільки зараз зрозуміла, що її долоні в його крові.

Важко дихаючи, безсила дівчина нахилила голову над його плечем і роздивилася нашивку з позивним: «Лис… йо­о…».

– Ти чого гальмуєш, Лиско? – приповз на допомогу Остап і звернувся до Ольги на позивний. – Тобі тут що? Курорт? – він за лічені хвилини дотяг побратима до авто, перевірив, як Лиска надала першу допомогу, бо вона з ним у парі тільки тиждень, і залишився задоволений. Медичні сестри з досвідом роботи в лікарнях, як Ольга, тут на вагу золота.

Незважаючи на теплу осінь, медикиню лихоманило так, що руки тремтіли, а плечі здригалися, але зараз у пріоритеті не її тимчасовий стан. Треба було якнай­швидше доставити поранених до реанімобіля, а далі вже ті, увімкнувши проблискові маячки, «полетять» до найкращих фахівців світу. Чи їй не знати. В обласній лікарні, де живуть боги, Ольга пропрацювала майже двадцять років.

Пікап підскочив на черговій вибоїні дороги так, що Лиска, яка вмостилася у відкритій частині пікапа, ближче до трьохсотих, ледве не вилетіла за борт.

– Тримайся, кращої дороги немає, – вигукнув Вуж, не дивлячись назад, – головне, що FPV ще нас не застукали.

Ольга перевірила пульс у непритомних військових, з полегшенням видихнула, прив’язала себе ремінцем до якогось металевого гачка авто, обійняла себе руками і почала згадувати той час, коли вирішила змінити фах медичної сестри на бойового медика.

Світловолоса, блакитноока, з тоненьким носиком та гострим підборіддям, вона і справді...

Дякуємо за вашу передплату онлайн!