ОСІННЯ КАВ’ЯРНЯ

– Ти чого гальмуєш, Лиско? – приповз на допомогу Остап і звернувся до Ольги на позивний. – Тобі тут що? Курорт? – він за лічені хвилини дотяг побратима до авто, перевірив, як Лиска надала першу допомогу, бо вона з ним у парі тільки тиждень, і залишився задоволений. Медичні сестри з досвідом роботи в лікарнях, як Ольга, тут на вагу золота.

Незважаючи на теплу осінь, медикиню лихоманило так, що руки тремтіли, а плечі здригалися, але зараз у пріоритеті не її тимчасовий стан. Треба було якнай­швидше доставити поранених до реанімобіля, а далі вже ті, увімкнувши проблискові маячки, «полетять» до найкращих фахівців світу. Чи їй не знати. В обласній лікарні, де живуть боги, Ольга пропрацювала майже двадцять років.

Пікап підскочив на черговій вибоїні дороги так, що Лиска, яка вмостилася у відкритій частині пікапа, ближче до трьохсотих, ледве не вилетіла за борт.

– Тримайся, кращої дороги немає, – вигукнув Вуж, не дивлячись назад, – головне, що FPV ще нас не застукали.

Ольга перевірила пульс у непритомних військових, з полегшенням видихнула, прив’язала себе ремінцем до якогось металевого гачка авто, обійняла себе руками і почала згадувати той час, коли вирішила змінити фах медичної сестри на бойового медика.

Світловолоса, блакитноока, з тоненьким носиком та гострим підборіддям, вона і справді лінкувалася з образом лисиці, але на цьому схожість закінчувалася. Хитрощів чи нещирості в дівчинці не було. Відкрита всім і завжди. Хворі в лікарні, де вона ще місяць тому працювала, обожнювали свою фею. Голки у вену втикала непомітно, настрій завжди гарний, до кожного знаходила теплі слова.

А ось в особистому житті ці риси характеру Ользі заважали. Чоловіки користалися нею якийсь термін і зникали. Так сталося і того року. Оля виходила в лікарні одного пораненого і закохалася, а коли йому потрібно було пройти реабілітацію і протезування руки в столиці, залучила всі свої зв’язки, відправила його за безкоштовною програмою до Києва та дарма сподівалася на кохання у відповідь. В смс­ці, яку отримала від «коханого» зі столиці, так і було написано: «Дякую тобі за все. Ти найкраща медична сестричка, яких я знав. Бажаю тобі щастя»…

Пікап так тряхнуло, що Ольга зачепила поранене плече Лиса, він йойкнув, розплющив очі й щось промимрив самими вустами.

– Дякувати Богові, ти отямився, – зраділа дівчина і нахилилася вухом до обличчя пораненого, щоб краще чути.

– Ти мій янгол? Я в раю? – прошепотів Олексій, чим потішив Ольгу.

– Ти дорогою в рай, дорогенький, – теж тихенько сказала дівчина біля його вуха.

– Одужаю, – одружуся з тобою, – сказав і усміхнувся кутиком вуст.

– Приїхали, – вигукнув Остап, кермуючи пікап з одним спущеним колесом до реанімобіля, який чекав їх на великій дорозі.

Лиска та Вуж разом із медиками з реанімобіля переклали на ноші трьохсотих, пристебнули в автівці, під’єднали до систем і газонули, залишивши за собою стовп пилюки.

– Все буде добре, – сказав Вуж і обійняв за плечі Лиску. – А чому на очах блищать сльози? – здивувався напарник.

Ольга здвигнула плечима у відповідь. Вона і сама не знає, чому плаче.

– А мій трьохсотий обіцяв зі мною одружитися, – подивилася вона на Остапа й зашарілася.

– Моя ж ти Лиска, – Вуж пригладив її скуйовджене довге волосся, – він же був без тями. Завтра тебе і не згадає, якщо залишиться живим, звичайно.

Лиска похмурніла і відповіла:

– Не задля того я його тягнула на собі, щоб він помирав, – дістала із сумки слухавку і натиснула на якусь кнопку.

– Привіт… зі мною все гаразд… там до вас везуть мого трьохсотого з позивним Лис… ні, не родич, – розсміялася Лиска, – це такий збіг позивних… ти за ним, Любо, придивись… та знаю, що ти за всіма наглядаєш… як отямиться, перекажи від мене вітання…

– Ось тепер усе, – глянула Ольга на Остапа, – у моєї подруги не помирають.

– А хто вона?

– Найкращий хірург у світі, – відповіла Лиска і зрозуміла, що вони стоять під дощем.

А чого дивуватися? Осінь. Вона така: тільки сонце, вже дощ, тільки тепло, вже холодінь. Все, як у теперішньому житті.

Рятівники заплигнули в кабіну пікапа і, припадаючи на правий бік, бо там гуму колеса вже «пожувало», поїхали на базу. Їх чекав відпочинок.

Минуло кілька місяців, відколи Ользі зателефонували з невідомого номера:

– Привіт, мій янголе, – почула вона у слухавці чоловічий голос, і серце заколотилося, – це я, Лис.

– Привіт, – тільки й змогла вимовити Ольга, бо в горлі утворився клубок.

– Ти зараз де?

– Я?

– Ну ти, я ж тобі телефоную, – засміявся чоловік.

– Я зараз у відпустці і в гостях у подруги, – нарешті Ольга зібрала себе докупи, – в Шахтарському. А ти чого телефонуєш?

– Хочу запросити тебе на каву, – продовжив Лис. – Ти яку любиш?

– Флетвайт. А ти? – відповіла Ольга.

– Ого! У нас і на каву однаковий смак, – зазначив Лис. – Мене звуть Олексій.

– А мене – Ольга.

– Та я про тебе знаю майже все, – він засміявся, – майже.

– А! Моя Любця! – здогадалася Ольга про джерело інформації.

Тепер вони сміялися обоє.

– Так, Олю, скинь мені свою адресу чи геолокацію. Тож не гаймо часу, я їду до тебе, за декілька годин буду, все, – і від’єднався…

У кав’ярню відчиняються двері, і заходять двоє військових. Однакового зросту, камуфляжні костюми, зелені берці. Пара військових – чоловік і жінка. Пара закоханих – хіба тут можна помилитися? Над ними літають блискавки! Рука в руці, плече до плеча, очі в очі, вони нікого не помічають навколо, і молодий бариста їм нагадує, що вони зайшли в кав’ярню, тож треба щось замовити.

– Два флетвайти, будь ласка, – вимовила дівчина­військова оксамитовим голосом. Таким голосом можна загіпнотизувати будь­кого…