ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ. ГАЗЕТА «ЖИТТЯ»
8Життєві історії
Життєві історії з газети «Життя» — правдиві історії з життя та історії кохання українською.
(Продовження)
Казахстан. 2014 рік
Артур Валігура, кремезний, суворий, із коротко стриженою головою, сидів біля коминка, розпалюючи вогонь. На стіні – портрет президента. Дінар не одразу наважилась на розмову з Артуром. То був офіцер запасу, патріот росії, який розмовляв винятково російською, зневажав казахську. Його сини навчались у військовому коледжі та були впевнені, що Казахстан – частина «русского мира», а все, що національне, родинне, – то слабкість. Дід Іван для них був дідком зі старечим маразмом.
– Дядю, маєш декілька хвилин?
Чоловік схвально хитнув головою.
– Хотіла з тобою поговорити, – ледь не пошепки почала дівчина, яка завжди остерігалася дядька. – Я після смерті дідуся знайшла його листи, які він так і не зміг надіслати сестрі. Писав, але так і не надіслав…. Писав і не надсилав…
Артур відвернувся і зціпив зуби:
– І що? Збудило кров?
– Ні, просто… мені болить. Чому дід мовчав усе життя? Ми маємо рідних в Україні, а ніколи їх не знали. І от зараз…
– Бо не треба нам тієї родини. Ганна, та, що твоя двоюрідна баба, – націоналістка проклята. Вони там усі раптом стали «українцями». А ми… ми самі зробили себе. Ми люди системи, ми один народ. І мені не треба тих «рідних», що ненавидять усе, чим я став.
– Але ж дід не казав про це…
– Бо він слабким був. Хотів обійняти одразу два береги… Та не вдалося.
– Тобто ти зневажаєш діда?
– Ні, я просто кажу правду, що він зрадив себе, а я – ні. І якщо ти, Дінар, хочеш їх підтримати, будь ласка!! – дядько пафосно зааплодував. – Але запам’ятай: там тебе не чекають, там націоналісти, схиблені націоналісти… А ми… ми тільки повертаємо своє.
Дядько глибоко і протяжно видихнув повітря. Помітно було, як його щелепи нервово стиснулися.
– Що це за країна така – Україна? Немає такої країни і ніколи не було. Там більшість населення російськомовне, як ми з тобою.
– Але ж… я казашка… – замовкла на половині слова.
Артур нарешті глянув на племінницю. Його очі були темними, гострими. Дінар мовчала. Лист у її кишені тремтів разом із серцем дівчини. У голові звучали написані слова діда: «Це не через тебе, Ганно». Тепер Дінар розуміла, через кого.
Після 2014 року життя в родині Артура Валігури набуло ще більшої ідеологічної гостроти. Його сини Тимур і Саїд, уже сформовані чоловіки, виховані на пропагандистських підручниках 90-х, на військових фільмах, на російських каналах і розповідях батька про «велич імперії», сприйняли анексію Криму як «історичну справедливість». «Немає окремої України, є велика Русь», «Казахи – наші молодші брати», «Америка – зло», – неодноразово повторювали.
Тимур, старший, гарячий, амбітний, з військовою виправкою, пішов працювати в одну із псевдоструктур, створених на базі російських військових формувань у Криму. Він був переконаний, що росія повертає своє, що українці зрадили слов’янський світ, а всі, хто проти, – бандерівці.
Саїд, молодший, вдачею більше схожий на діда Івана, мав сумніви, але тримав їх у собі, суперечити братові та батькові не наважувався. Іноді нишком заходив у YouTube і дивився відео українських блогерів, слухав інтерв’ю з бійцями добровольчих батальйонів. Щось муляло його всередині, але Саїд не розумів, що саме. Лише через роки Дінар кине йому фразу, яка розірве Саїда зсередини: «А ти знаєш, що твій дідусь Іван мріяв повернутися в Україну? І не зміг… Через страх».
2016 рік. Київ
У березні, після тривалих вагань і непростих розмов у родині, Дінар із чоловіком та маленькою донькою переїхали до Києва. Жінка давно відчувала, що її покликання – в іншому місці. Спочатку це була лише мрія, дитяча, коли ще в університеті вона читала українські книги з інтернет-архівів і слухала старі пісні, розбираючи кожне слово. Пізніше – внутрішній голос, що не давав спокою. А далі – Революція гідності, події в Криму, війна на Донбасі… І Дінар наважилась. Її підтримав тато…
– Я пишаюся тобою, Дінар, за чесність перед собою, – сказав він доньці.
Чоловік Дінар, Руслан, завжди захоплювався поривами дружини, її жагою до правди:
– Якщо ти відчуваєш, що мусиш їхати туди, я підтримаю тебе...
Уже за декілька місяців Руслан записався добровольцем до одного з батальйонів, що тоді формували для захисту України. Чоловікові було тридцять три, і він ніколи не тримав зброї в руках, але відчував, що це і його війна.
Дінар залишилась у Києві з донькою, викладала мову та культуру Центральної Азії в одному з культурних центрів, перекладала документи, публікувала свої матеріали в українських медіа, писала есе про історію репресій, про зв’язки між Україною, Казахстаном, Оренбурзькою областю. Жінку особливо зачепила історія про розкуркулення, про Голодомор в Україні та масовий голод у Казахстані. Дінар бачила, що ці народи мали спільну рану, а найгірше – спільного ворога – імперію, яка калічила, роз’єднувала, забороняла навіть згадку про рід.
А ще жінка вивчала українську мову і пишалася тим, що якась її частинка українська. І почала активно вести свій блог в інстаграмі.
Україна. 2021 рік
Осінь у селі була особлива – золота, з ранковими туманами, що ковтали городи, та із запахом диму із сусідських димарів. Настя дедалі частіше ловила себе на думці, що саме тут, у бабусиній хаті, вона вперше за багато років почала дихати на повні груди.
Баба Ганна не лізла з порадами, готувала сушені яблука на зиму, складала трави і час від часу тихо згадувала про свою молодість, про покійного сина, зрідка телефонувала до доньки. Настя слухала її розповіді, не перебиваючи. Жінці хотілося залишити у спогадах назавжди ці моменти.
Вечорами Настя сідала за ноутбук і шукала рідних по татовій лінії. Вбивала прізвище «Валігура». З’ясувала, що воно не одне з найрідкісніших, але й не дуже поширене. Розуміла, що, цілком імовірно, нащадки вже мають зовсім інше прізвище.
Якось зовсім випадково жінка натрапила на блог дівчини з Казахстану, яка мешкала вже декілька років в Україні. Дінар Муратова – так звали авторку контенту.
Блог був щирий, світлий, сповнений внутрішнього болю та гідності. В одному з дописів Дінар зазначала: «Я – казашка, але в мені тече й українська кров. Мій дідусь, Іван Валігура, народився на Поліссі. Його зламали системою там, у степах, де він садив українську калину, яка проростала не в землі, а в душі. Але він ніколи не зрадив серцем того, звідки вийшов. Мовчав усе життя. Ми тільки тепер починаємо розуміти: мовчання було формою виживання. Може, час згадати де наше коріння?».
Настя перечитувала ці рядки декілька разів. Її пальці почали тремтіти, у горлі стояв клубок болю.
***
«Добрий день, пані Дінар!
Ви не знаєте мене, але я щиро сподіваюся, що ви дочитаєте цей лист до кінця. Мене звати Анастасія Валігура. Я проживаю в Києві, але зараз перебуваю в невеликому селі на Рівненщині, у будинку своєї бабусі – Ганни Григорівни. Історія мого роду тісно пов’язана з Казахстаном: саме там, за тисячі кілометрів від дому, багато років тому опинився брат моєї рідної бабусі. Ваш блог я знайшла зовсім випадково, але прочитане зачепило мене до глибини серця. Адже ви розповідаєте про Івана Валігуру – чоловіка, який міг бути братом моєї бабусі Ганни.
Вона не раз згадувала про брата. Так хочеться, щоб хоч на схилі віку бабуся довідалася про його долю. Адже ми не знаємо про її брата майже нічого.
Нещодавно я знайшла в бабусиній скрині єдину світлину його родини в Казахстані.
Якщо ви не заперечуєте, я залюбки поділюся з вами цим фото і буду дуже вдячна за будь-яку інформацію про вашу родину.
З повагою і надією на спілкування Анастасія Валігура».
Настя надіслала листа і опустила кришку ноутбука. Подумала: «Хоч би вдалося».
Україна. Травень 2022 року
У маленькому селі, загубленому поміж зелених пагорбів і туманних світанків, баба Ганна із самого ранку розпалювала піч. Надворі ще дрімав ранок, а в повітрі пахло сирою ріллею, яблуневим цвітом і… війною.
На столі – миска з тістом, дбайливо накрита полотняним рушником, купка яєць, розтоплене масло. Баба Ганна пекла коржики, печиво, закручені в спіраль булочки – усе, що любила Настя в дитинстві. Але цього разу не для онуки, а для захисників. Настя мала приїхати сьогодні після поїздки на Схід і вже завтра вирушити в чергову. Баба дуже переживала за онуку, але водночас серце її наповнювала гордість.
Старенька жінка не питала зайвого і не скаржилась, лише молилася – щоранку, щоночі, щоразу за онучку, за її побратимів, за всіх, хто тримав небо, за Україну.
Скрипнула хвіртка. Баба Ганна, витерши руки об фартух, підійшла до вікна, очікуючи побачити там знайомий силует Насті. Але побачила тендітну незнайомку.
– Добридень. – промовила молода жінка, підійшовши до ґанку. Голос м’який, трохи схвильований. – Ви Ганна Григорівна?
– Я... Так, – відповіла баба, виходячи на поріг. – А хто питає?
Молода жінка розстібнула блискавку сумки, що звисала з плеча, й дістала звідти пакунок – загорнуті в тканину листи, стару світлину.
– Я – Дінар Муратова, – сказала тихо, – онука Івана Валігури, вашого брата. Я привезла вам листи, які дідусь так і не наважився надіслати...
Баба Ганна охнула і сіла на лаву. В грудях і защеміло, і запекло, очі її наповнилися слізьми… Скільки десятиліть! Скільки тиші між ними, страху, недомовок! Старенька подивилася на Дінар, намагаючись розгледіти бодай щось знайоме і рідне від брата. В очах жінки світилися і рішучість, і тривога, і щось неймовірно близьке…
Епілог
Україна. Травень. 2022 рік
Баба Ганна сиділа за кухонним столом і читала… Старечі пальці торкалися зім’ятих пожовклих аркушів, очі бігли рядками, наче боялися зупинитися, щоб не розхлюпати слів, що чекали десятиліттями.
Листи від брата Івана… Їх було декілька, вони були написані нерівним почерком. У цих листах не було гучних слів, не було пояснень, була лишень спроба сказати, що він живий і все пам’ятає.
Ганна гірко плакала, сльози падали на листи тихо, одна за одною… Роки розлуки, страху, мовчання, через спогади, як в одну ніч батько пішов у нікуди і більше не повернувся. І навіть коли можна вже було говорити, зустрітися, вони боялися.
На ґанку тихо розмовляли Настя і Дінар, сестри в третьому поколінні, яких з’єднала одна історія, а тепер і війна. На столі стояли чашки з теплим чаєм, який дбайливо приготувала баба Ганна. Вогник ліхтаря вирізав їхні силуети з темряви.
– А ще бабу Марію треба знайти, – сказала Настя. – Якщо вона жива, ми мусимо знати, чого її слід загубився, чому вона не підтримувала зв’язок.
– Про Григорія Валігуру як довідатися? Зрозуміло одне, що його десь замордували, хоч би могилу знайти, – додала Дінар. – А ще рідних у Польщі, з якими він підтримував зв’язок…
– Уяви, як це – боятися написати рідним зі страху бути занесеним до списку «ворогів народу».
Дінар мовчала, дивлячись на зорі.
– Це дуже символічно, що ми зустрілися саме зараз, – сказала вона згодом. – Війна знову розвертає долі, та, здається, тепер ми знаємо, ким є.
***
Вони ще довго розмовлятимуть тієї ночі, а потім разом шукатимуть бабу Марію, архіви, родовід. Будуть писати історії, відновлювати ниточки, яких не стер навіть терор.
А поки в будинку старої бабусі Ганни палала піч, пеклись нові коржики, а на кухонному столі лежали листи, які нарешті дійшли до адресата.
І в тому було щось глибоке та вічне. Сильніше за зло, яке хоче правити світом.
Це був початок нового життя, у пам’ять про тих, хто боявся, кого ламали, кого знищив терор. Початок нової віри у краще майбутнє, яке зростає на правді… Бо тільки в ній сила.
P.S. Син Артура Валігури, Тимур, долучився до військових лав країни-агресора. Загинув 2024 року на чужій землі, яку хотів забрати.
Дінар припинила спілкування з дядьком.
Баба Ганна відсвяткувала своє 90-річчя. Загадала бажання – щоб Україна перемогла.
Читайте нові життєві історії та історії кохання щотижня — ексклюзивні авторські новели українською.
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
