ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»
4Життєві історії
ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ
Моя невеличка хатинка стоїть он там, у кінці тихої вулички. Аби дійти туди, треба перетнути місточок через річку, гайочок і пустирище. Багато хто запитував мене, чому не переїду в людне місце. А мені там добре. В тій хатинці народився мій дідусь, туди колись привів свою дружину, у ній виховали мого тата і тітку, а потім там з’явилась я. Поруч стоїть ще одна така сама хатинка, у якій мешкає самотня бабця Ліна. У третій хаті вже кілька років ніхто не живе.
Так, я молода й дипломована спеціалістка. Працюю в містечку, а на роботу щодня ходжу пішки. Іноді їжджу велосипедом. Зрештою, пів години дороги в один бік – чудова нагода перейтися, розім’яти ноги, зустріти когось і поспостерігати за природою.
А ще я маю вам сказати, що незважаючи на свою молодість та здобуті в університеті знання, не боюся багато чого. Містечко в нас невеличке, маніяків нема, чужих дуже мало. Туристи до нас не доїжджають, лише поодинокі добровольці. Хоч наше містечко старовинне й мальовниче, але навіть туристичних листівок не купиш – найновіші були надруковані понад тридцять років тому.
Зрештою, я би точно не змогла мешкати у великому й чужому місті. Бо мені краще, коли затишно. Людей люблю, але дуже вибірково. Спілкуюсь із небагатьма. Серед друзів – лише кілька, з дитинства. Нових друзів не «заводжу», але знайомств не відкидаю.
На роботі запитують, чи не сумно мені самій, лише з батьками. Чи не хочу я вечорами кудись у кіно, у каварню на морозиво, у клуб на дискотеку? Ні, не хочу. Я чудово переношу самотність і не потребую зайвого шуму. До того ж, як і сказала вже раніше, не боюся.
Моя робота цілковито відповідає тому, на кого я навчалась. Заробітна платня закриває всі мої базові потреби. (На жаль, не можу казати, де саме я працюю і ким.) Буває, що й сусідці, самотній бабці Ліні, іноді купую власним коштом то хліб, то майонез, то цукерки «Дюшес», її улюблені. Тому таке життя мене аж ніяк не засмучує. Навпаки – додає спокою та внутрішньої рівноваги. Цієї осені я часто слухаю тишу, спів пташок, шарудіння маленьких істот в опалому листі. А вчора – так гарно – побачила, як журавлиний ключ відлітає у вирій. Зачувши їхнє курликання, помахала їм рукою і побажала щасливої дороги й повернення додому.
Тепер додому мені й самій доводиться повертатись, як отим журавлям, знаючи дорогу і затемна. Скоро вечоріє. Та ще й годинники «пересунули» – так колись говорив мій дідусь. Тобто переставили на годину назад. Але в мене є ліхтарик, перцевий балончик і віра в те, що хтось таки мене оберігає. Балончиком, до речі, жодного разу не скористалась.
Отже, про когось, хто мене, ймовірно, оберігає. Протягом кількох останніх тижнів я таки відчула ту присутність. Йшла собі звичним маршрутом, вітру не було, тихо довкола й темно. Почав накрапати дощик. Вийняла парасолю, йду собі далі. Аж раптом чую поруч із собою цокіт собачих пазурів по асфальту. Ну, ви ж напевно знаєте, що собаки, на відміну від котів, не вміють ховати свої кігті, тому неодмінно цокають по твердих поверхнях, навіть удома – по паркету чи дощаній підлозі.
Що ж, я зупинилась і озирнулась. Може, справді чийсь собачка вирішив піти зі мною?! Але поруч не було нікого, та й цокіт припинився, все стихло. «Гм, може, причулося…» – подумалось тоді мені. Пішла далі – і знову той цокіт, ледь чутний. Але слух у мене чудовий, бо ж я колись на скрипочці грала, то добре чую різні нюанси довкола себе. Так, я знову спинилась, озирнулась, однак нікого не побачила.
Панікувати було безглуздо, але тепер я навіть відчула теплий подих на своїй литці, а потім – на коліні. Отже, хтось чи щось таки дихало біля моєї ноги, але звуків не подавало.
І знову ж таки, мені зовсім не було страшно. Нікого не побачила, але промовила в темряву: «Хай хто б ти був, якщо уже йдеш, то проведи мене додому».
Кроки рушили знову. І так усю дорогу – через річку, гайочок і пустирище аж до порога. Біля хвіртки зупинились. Я знов у темряву сказала: «Дякую», – і почула важке собаче дихання біля ноги. І потім – нічого, наче розчинилось.
Так було двічі. Подумала, може, перевтома чи нерви – цього тепер не бракує. Та й уява моя вміє домальовувати таке, що хоч фільми знімай!
Через кілька днів зустріла оту старшу сусідку, бабцю Ліну. Вона бачила й чула моє «Дякую». І сусідка так спокійно запитує:
– А де твій чорний пес?
– Та не було ніякого собаки, тітко Ліно, – я відповідаю, – немає в нас собаки.
– Та був же ж, такий великий і чорний! У твого діда такий самісінький був і завше супроводжував його з роботи додому. А дідо твій був залізничником. Теж отак пішки любив ходити, як оно ти ходиш…
– Так, мій дідусь був залізничником, але помер за кілька років до мого народження. І я такого не можу знати, – сказала сусідці.
– Кажу ж тобі, це той самий пес…
Я не сперечалась із сусідкою, але нічний супровідник був поруч і згодом. Я вже не боялася таємничого цокання по бруківці, не лякалася й не говорила багато, просто шепотіла: «Ходімо!».
Отже, навіть із таємничими супровідниками можна домовитись, якщо ставитись до них доброзичливо. Подумки подякувала дідові за такого охоронця, хоч ми й розминулись у цьому житті.
Одного вечора я вийшла на ґанок під осінні зорі, а до мене на поріг прибіг великий чорний пес, такий гарний і доглянутий. Цілком реальний – мабуть, чийсь. Не може ж бездомний пес бути таким гарним і вишколеним, правда ж?! Дозволив себе погладити, покрутився, влігся на килимку й теж дивився кудись у темні осінні небеса. Кожен із нас думав про своє, але ми обоє знали, що зв’язок із предками не щезає навіть через багато років. Особливо восени, коли темна пора року навіює багато містичних думок.
Дякуємо за вашу передплату на ексклюзивні історії онлайн!
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
