НАЙДОРОЖЧА ІГРАШКА

Життєві історії з газети «Життя» — правдиві історії з життя та історії кохання українською.

Мені було майже дванадцять, коли тато спакував свої речі й пішов із дому. Того вечора мама плакала, протирала порожні полиці в шафі після батькових речей, пила чай у кухні, а потім дивилась якийсь нудний серіал.

Хоч я відчував, що вона сиділа перед телевізором, але думками була ще там, у своєму спільному минулому, із чоловіком, тобто з моїм татом. До речі, коли батько йшов від нас, то не обійняв мене і навіть не попрощався зі мною. Наче раптово помер чи потрапив у якусь чорну діру. Того вечора я підійшов до мами, обійняв її за плечі й сказав як дорослий: «Не плач, проживемо й без нього».

Що було потім? Мама взяла додаткову роботу, аби ми мали що їсти і не сиділи в холодному помешканні. Я навчався і намагався не засмучувати маму. В школі також до мене чіпалися: хтось пронюхав, що в моїй родині отака проблема, що батько пішов… а я вмикав «морожену креветку» і нічого не відповідав на ці закиди. Зрештою, наприкінці одного уроку вчителька насварила тих двох «буйних телят» і сказала, щоб дали мені спокій, бо інакше вона викличе їхніх батьків до школи… Гм, їхніх батьків. А до мене у школу тепер могла прийти лише мама. Але то таке…

Спочатку дуже бракувало мені батька, хоч мама в мене суперова. Пішов я на гурток юного техніка, бо там можна було попрацювати в суто хлоп’ячому товаристві. Та й керівник у нас був класний дядько. Казав, що сам колись залишився без батька, тож чудово знає, як це. Тому й зібрав гурток для таких хлопцурів, як я, навчає і підтримує їх. Ех, якби не отой керівник, я би став вуличним хуліганиськом. Досі його поважаю. Хоч тепер чоловік уже на пенсії, та однаково іноді заходжу до нього в гості, а на Новий рік надсилаю йому подарунок, виготовлений власноруч. Шкода, що в того мого керівника не було ні дружини, ні дітей. Хоча ні. Здається, дружина в нього була! Точно була, але якась така прик­ра. То дітей у них не було. І та дружина звинувачувала його. А він бавив чужих хлопців і завжди тримав вуса догори! Файно було з керівником, цікаво і якось так безпечно! Шкода, що він не мій тато. Я би хотів мати саме такого батька!

Потім я виріс, одружився і розлучився. Тоді я їхав за кермом забирати свого сина, щоб побути з ним у вихідні. Син тільки-но пішов до школи, але вже повторив мою долю, мій життєвий сценарій. Словом, із його мамою, тобто з моєю колишньою дружиною, нам довелося розлучитися. Спочатку я ще сяк-так терпів ті її емоційні вибухи, різкі зміни настрою, постійні вляпування в якісь випадкові історії, те море друзів, яких я не міг запам’ятати, ті каруселі вдома, коли в одній кімнаті спить немовля, а в іншій гоцають по ламінаті здорові кобилиці. Щось її конкретно попаяло після пологів. Не думав і навіть у страшному сні не міг собі уявити, що дружина так зміниться. Дівчиною була скромна, порядна, навіть трішки нерішуча і боязка, а після народження малого як із ланцюга зірвалась.

Ну так, обіцяв же її любити і в горі, і в радості. Та побачив, що й сам перетворююся на такого ж вольтанутого кабана, що зриваюсь на синові, що хочу чимось прибити дружину. Ледве стримувався. А одного разу до нас прийшла мама, стала між мною і дружиною, вхопила мене за руку і не дала її вдарити. Того ж дня забрала мене до себе, тобто туди, де я й виріс, – і все… Відтоді ми мешкаємо окремо.

Синові я давав гроші на все. Тобто якісь там аліменти виплачував, але все потрібне привозив речами і харчами. Колишня дорікає, що я «жлоб» – це її улюблене словечко. А я кажу, що українською взагалі-то буде «скнара», але я не такий. Я люблю свого сина. І не хочу, аби було так, як тоді, коли батько від нас пішов…

Так, тато мій не мав рації. Тоді він знайшов собі якусь «тьотю Дусю», а мене брав на вихідні, аби «довиховувати». Та я вже тоді був цілком добре вихований. Найімовірніше, то треба було або тата перевиховувати, або не намагатися випрямляти покручене дерево.

У присутності тьоті Дусі батько ходив, як півень, показував свою «життєву педагогіку», а поміж тим не забував нагадати, що то мама винна в тім, що він од нас пішов. Що то мама не хотіла, аби він «вирощував сина». Так і казав, наче я вазон чи дерево, яке треба вирощувати. Його Дуся щоразу дивилась на мене, як на забрьохане і блохасте дворове щеня, яке батько з якогось дива приволік до неї додому. Так, вона частувала мене печивом, булочками, зефіром, але щоразу трималась від мене на віддалі: а раптом вкушу її чи бліх напущу на неї?!

Читайте нові життєві історії та історії кохання щотижня — ексклюзивні авторські новели українською.