ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ. ГАЗЕТА «ЖИТТЯ»
6Життєві історії
Життєві історії з газети «Життя» — правдиві історії з життя та історії кохання українською.
Віка сиділа біля озера і дивилась, як її семирічна донька разом з іншими дітьми годує лебедів. Дівчинка усміхалась, підстрибувала, оберталась і махала мамі рукою. Віка усміхалась у відповідь і також намагалась видавити із себе усмішку, хоч це було зробити ой як непросто.
Вони опинились у Львові тоді, коли залишатись під бомбами та вибухами вже було несила. До останнього сподівались, що минеться, що та дика орда не залізе в місто, але ні... Раніше перевезли найцінніше до родичів у Вінницю, а тоді повернулись, спакували тривожну валізу і вдосвіта вирушили на захід.
Віка була за кермом, донька сиділа позаду, обіпершись на сумки і валізи. Обоє були ще сонні, бо від постійних сирен і вибухів дрімали, як сполохані зайці. Заграви на околиці великого промислового міста вже нагадували про те, що фронт близько і завтра чи навіть увечері цього дня вже й не можна буде виїхати. Тому Віка не вагалась: вона переживала не так за себе, як за свою доньку, яка так була схожа на свого тата-військового.
Віка часто дивилась на доньку і бачила в її рисах свого чоловіка: мідне волосся, карі очі, веснянки... – точнісінько Руслан, який оселився у своєму продовженні, у єдиній доньці.
Вікторія мріяла мати з Русланом більше дітей. Але, коли малій виповнилось три рочки, надійшла звістка, що Руслан загинув у Криму. Це було за декілька років до повномасштабної війни. Всі тоді сподівались, що й війни не буде. А потім, коли Віка поховала свого коханого Руслана, їх спіткала ще одна біда: навала касапів у місто її дитинства. Та прийшла ця біда не відразу, а за декілька років.
Якби колись хтось сказав, що людей ховатимуть у дворах, що не буде ні світла, ні води, що цивільні сидітимуть у підвалах, не повірила б нізащо. Їхнє місто, хоч і велике, процвітало й тішило своїх мешканців. Вулиці та парки розцвітали трояндами, а набережна притягувала всіх, запрошуючи на прогулянку. Тепер усе це в руїнах, і на відновлення треба десятки років та сотні тисяч доларів.
Перші місяці у Львові здались Вікторії якимись безладними, складними, непевними. Дитину вона влаштувала у школу, зібрала всі потрібні документи. Сама знайшла собі роботу, адже й навіть за той куточок, який виділили їй та іншим ВПО, треба платити, купувати їсти, заправляти машину, а це все видатки.
Віка нікого спочатку не знала тут. Почувалась ніяково, але поруч із нею опинились такі ж, як і вона, – ті, які втекли від навали, прихопивши зі собою найцінніше. Інші жінки погодились, що допомагатимуть одна одній і дітей глядіти, і їсти готувати. Всі вони стали однією родиною. Всіх об’єднали спільна біда і обставини. У когось чоловік був на фронті, ще в когось – на реабілітації.
– А твій чоловік як? – делікатно спитала Світлана, миловидна білявка з Маріуполя.
– Я – вдова, – коротко відповіла Віка, бо й за декілька років все ще жила спогадами про свого Руслана. Він для неї залишався живим у світлинах, у коротких відео, у зовнішності їхньої спільної доньки.
– Вибач, я не знала, – перепросила Світлана.
– Нічого страшного. Ніхто не знав тут, що так сталось. Мій чоловік був військовим і загинув іще перед війною на одному важливому завданні. Оленці було лише три рочки. Донька майже не пам’ятає тата, але ми завжди говоримо про нього як про живого. Так, наче Руслан поїхав далеко і колись повернеться...
– А оцей хлопчина, якого ти обіймаєш на фото? – на столику Віки стояло декілька світлин у простих рамках. На одній – вона, Руслан і маленька Оленка, на іншій – її батьки, ще на одній – Оленка з якимось юнаком.
– Це – мій син. Зараз йому майже шістнадцять. Він живе з батьками у Вінниці, – Віка не хотіла говорити про нього.
– Гарний хлопець, на тебе схожий, – сусідка відчула, що Віка не хоче говорити про сина, тому вирішила далі не розпитувати.
Хлопець на фотографії на вигляд здавався меншим братом Вікторії. Не дивно, адже Віка народила його в неповні сімнадцять. Була така історія: закохалась у сина багатих батьків, трохи старшого за неї. Зустрічались, мріяли про довге і щасливе життя, а коли той багатий син довідався, що Віка вагітна, то щез, наче його й не було ніколи. То вже потім, за багато років, Вікторія довідалась, що все тоді вирішили його батьки. Не хотіли, щоб син одружувався з бідною дівчиною, щоб зав’язував собі світ дитиною. Дали їй грошей на аборт, а Вікторія гроші взяла, але витратила їх на пологи.
Батьки дівчини погодились виховати внука, а Віка тоді пішла навчатись. Непросто було, але любов і розуміння її батьків стали для неї доброю опорою. Часто приїжджаючи до батьків і до сина, Вікторія ставилась до малого і справді як до меншого брата. Син відповідав їй такою ж братньою любов’ю. Лише за багато років бабуся з дідусем усе йому розповіли. Син взявся шукати свого справжнього батька і таки знайшов його. Той уже досягнув чималих соціальних висот, керував невеличкою фірмою, мав родину, але – як стало зрозуміло – не був щасливий у шлюбі.
Син Вікторії домігся зустрічі з рідним батьком – записався до нього на прийом. Привітався і мовчки поклав на стіл світлину, де двоє закоханих – Вікторія і теперішній начальник.
– Хто ти і звідки це в тебе? – спантеличився той.
– Впізнаєте? Це ви і моя мама Вікторія.
– Так, впізнаю. Маю вдома таку ж фотографію. То й що? – не зрозумів чоловік, для чого цей юнак говорить це. – Твоя мама, то й що?! – не збагнув він.
– Мої батьки... Ви – мій батько, – майже спокійно промовив юнак, хоч ледве себе стримував, аби не розплакатись.
– Не може бути! Я би знав! Віка сказала б мені! – не повірив чоловік.
– Може бути. Ваші батьки дали Вікторії грошей, аби мене не було, але я народився...
– То що ж ти хочеш? Грошей? Чи справу якусь владнати? – одразу по-діловому запропонував чоловік. Йому було вкрай складно повірити, що перед ним стоїть «готовий» син, про якого той нічого не знав! Так, наче народився і відразу став майже дорослим!
– Не хочу ні грошей, ні справ. Просто хотів на вас подивитися, тату! – син квапливо забрав зі стола фото та й буквально вибіг із кабінету... Чоловік його так і не наздогнав. А потім подумав, що це якийсь жарт із минулого. Вдома нічого не сказав, а про несподівану зустріч із сином вирішив забути якнайшвидше.
Віку він іще довго згадував, адже вона була його справжнім коханням, а він – її першим великим почуттям. Стільки тоді мріялось, говорилось і вірилось, а як усе обернулось?! Та після цього стільки всього вже відбулося і забулося. Вікторія тоді поїхала кудись... Казали їхні спільні знайомі, що вона, як і колись, гарненька і спортивна.
Навіть тепер Віка має такий вигляд, ніби й не народжувала дітей: струнка, приваблива, моложава. Доньку веде до школи, то й ніхто не вірить, що десь там, у Вінниці, живе її майже дорослий син.
Був такий період у житті Вікторії, коли вона довго жила сама, шукала собі надійного партнера і не мала нікого. Хвиля кохання із сином багатих батьків так швидко проминула, так гірко закінчилась. Були й інші хвилі непростого життя, але такі нетривалі, такі непевні. І от коли Вікторія нарешті зустріла Руслана, їй здалося, що ота справжня хвиля взаємних почуттів винесе її на висоту, подарує їй родинне щастя. Та тривало воно недовго: біла сукня, спільні мандри медового місяця, народження Оленки, смерть коханого і тепер знову життя на колесах, у чужому домі, з такими ж,
як і вона, переміщеними особами.
Життя навчило жінку все вирішувати самотужки. Вікторія впевнено сідає за кермо, їде на роботу, залагоджує сто-п’ятсот проблем і вечорами завше повертається на ту свою хвилю спогадів, де вони з Русланом були щасливі. Чи пощастить Вікторії ще колись так у житті? І де вона буде за рік? Куди ще доведеться їхати? Про це не знає ніхто.
Читайте нові життєві історії та історії кохання щотижня — ексклюзивні авторські новели українською.
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
