У кожного своя історія

І що було за тими дверима? Медсестра так нажахано кинулася до мене, наче я відчинила не двері, а скриньку Пандорри. Голову стискають залізні обручі – я торкаюся долонями скронь і з жахом думаю, що мої проблеми лише розпочинаються. В боксі тісно й бракує повітря, а може, це страх охоплює мене у свої обійми й не відпускає ні на мить. Лише би ліки подіяли, бо кажуть, недуга серйозна й не кожен антибіотик під силу її здолати. Щоправда, лікарі налаштовані оптимістично. Однак… що було за тими дверима? Хто мене смикнув туди йти – знала ж, що не на курорт прийшла, а у відділення інфекційної лікарні. Тут навіть пацієнти не вітаються одне з одним – бояться підхопити якусь інфекцію, сидять, наче миші, кожен у своїй нірці, зі своїми страхами та недугами. Тільки з вікна тісного бокса видно, як час від часу приїжджають «швидкі» й заносять на ношах недужих. Мене вперше в житті вкусив кліщ – за якийсь час піднялася висока температура, турбував озноб, на тілі з’явилася характерна еритема. Сумнівів бути не було – в мене хвороба Лайма… Але чи на тому все закінчиться? Я ж відчинила ті двері, за якими могло бути все, що завгодно…
Несподівано мої роздуми перериває дзвінок мобільного, який для мене – наче ковток свіжого повітря:
- Чому ви мені не телефонуєте? Вже далі, ніж сімнадцята година… - я не одразу розумію, хто на тому кінці дроту. Зрештою, впізнаю знайомий голос: це – отець Самуїл, з яким спілкувалася напередодні. Прийшла до нього зі своїми сумнівами, а він мені почав розповідати про мене. Звідки він міг знати про сокровенне – невтямки… Але ж недарма про нього кажуть: Божа людина. Після розмови з ним на серці трохи розпогодилось, але ж я така помислива…
- Отче, я тут трохи закрутилася зі справами… Не встигла вас набрати… - кажу так, наче перебуваю не в інфекційній лікарні, а в офісі якоїсь корпорації, в розпал важливого засідання. Вже згодом, коли усвідомлюю, що мимоволі брешу – нехай це і маленька брехня, стає за себе соромно. 
Отець запитує, як почуваюся, чи всі обстеження пройшла, а потім ми починаємо молитися. Я хапаюся за слова, наче за рятівну соломину, адже недарма отець казав, що кожна людина хоче жити – навіть якщо їй залишився день чи два… Здається, мій страх відповзає кудись далеко, за межі людського буття, залишаюся лише я і голос по той бік слухавки. Отець Самуїл – екзорцист, кажуть, уміє читати людські серця. У цьому переконалася, коли уперше поспілкувалася з ним. Високий, статний, завжди усміхнений. Вміє підбадьорити й допомогти тоді, коли, здавалося б, увесь світ проти тебе. От і сьогодні мій страх зникає, а молитва розганяє всі сумніви й вагання, і вже не думаю про ті страшні двері, які мимохідь відчинила, про свою недугу й те, що ще недавно здригалася від однієї думки про своє майбутнє. І навіть розпачливий стогін жінки в сусідньому боксі, поруч якої повсякчас метушаться медики, не діє так гнітюче.
Кожен день минає звично, щоразу дізнаюся історії хворих, яких сюди завезли. У кожного – свій життєвий сюжет і свої події, які волею випадку зібрали нас усіх в цій лікарні. Окрім підтримки лікарів кожен мій день завершується молитвою отця Самуїла.  Ловлю себе на думці, що він молиться так, наче я – єдина людина на землі, він допомагає словами так, наче кожне його слово має дар зцілення. І воно таки справді зцілює. І тіло, і душу, адже недарма про отця розповідають, що витяг з того світу не одну людину. 
За два тижні я виходжу з лікарні – лікування минуло успішно. Щоправда, ще маю отримати результати аналізів, але я впевнена, що все буде гаразд. Надворі - погідній осінній день. Дерева стоять, одягнуті в золото, сонце просвічує крізь гілля і зблискує в  павутинках бабиного літа. Я виходжу на вулицю й на повні груди вдихаю напоєне осінню повітря – наче вперше зауважую, яке синє небо і які чудові дерева ростуть біля лікарні, як буяють довкола пурпурові жоржини, тішачи людське око своєю красою. Усміхаюсь зустрічним перехожим. Забуваю про всі страхи, які ще недавно роїлися в голові. Смакую це життя, - кожну мить, кожну хвилину. Які ми інколи буваємо невдячні за дари, які дарує нам Господь, і як насправді не цінуємо того, що маємо у своєму житті.  
Я кілька разів хотіла навідатись до отця Самуїла, аби подякувати йому за молитву, та щоденні справи закрутили мене у своїй круговерті. Відтак коли телефонувала, отець відповідав, що перебуває в лікарні – я  гадала, нічого серйозного, все мине й от тоді навідаюся до отця Самуїла. Не встигла – одного дня знайома монахиня зателефонувала й повідомила про те, що отця з нами більше немає – він помер від тяжкої затяжної недуги. Розпач, біль та лють охопили мене – лють на себе, адже навіть не провідала отця в лікарні, не поцікавилася, що з ним – гадала, він самодостатній, упорається з усім. А він саможертовно, навіть на смертному ложі  продовжував дарувати себе людям – молитися за них, боротися за кожного й кожному дарувати надію, хоча самому було несолодко, писати вірші, в яких – частина його серця. У сам день похорон отця на небі простяглася велетенська веселка – наче стежина в безкінечність, ніби молитви, якими він торував собі шлях у небо й відкривав людські серця. І досі вірю, що отець молиться за нас, перебуваючи по той берег буття, а його життя, жертовність і любов до Бога та людей є прикладом для кожного з нас.