Історії з життя
ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ
Брунатний мед повільно стікав стінками дзбанка, наповнюючи його все більше і більше. Завитками розтопленої карамелі укладався і розтікався солодкий цілющий нектар, перемінюючись золотавими переливами у світлі вранішнього сонця. У повітрі витав незрівнянний аромат свіжого меду – вітковий, насичений, літній. Поміж легкими подувами вітерцю, шелестом дерев і далеким ґелґотанням гусей добре вчувався рівномірний бджолиний гул.
Олена заправила за вухо неслухняне пасмо золотавого волосся, обхопила обома руками дзбанок, іще раз окинула оком охайні вулики, що тут і там біліли посеред розмаїття квітів та трав, і неквапливо покрокувала до хати. Сьогодні знову йшла босоніж. Відчувала цілющу прохолоду роси, м’якість обважнілої за ніч трави, напивалася життєдайною енергією від землі. У кінці вузької звивистої стежки блакитними віконцями лагідно дивився на неї невеличкий будиночок. Потемнілі за роки дерев’яні стіни ніби дихали теплом, випромінювали спокій і затишок.
Високий розлогий горіх, що ріс неподалік, захищав свої володіння від палючих променів сонця і додавав особливої атмосфери цьому вже й так особливому місцю. Олена піднялася двома сходинками на ґаночок, відчинила з ледь чутним скрипом блакитні, мов ясне липневе небо, двері й увійшла до сіней. Поставила дзбанок з медом на вкритий чистою лляною скатертиною столик, зачерпнула з відра улюбленим горнятком у соняхи принесеної раніше криничної води і зробила декілька ковтків – холодна, кришталево прозора, смачна-а-а... Увійшла до кімнати, сіла на стілець і поклала досі вкриті росою ноги на сусідній. Крізь мереживну фіранку на вікні сонячні промені вимальовували на столі різнобарвні візерунки, мов у дитячому калейдоскопі. Олена задивилася у вікно – зелень трав, кущі малини біля плоту, а далі дерева, дерева, дерева в закинутому сусідському саду. Щебетання пташок долинало всередину й через зачинене вікно, але Олені захотілося впустити ці ранкові трелі до хати, простягла руку і вмілим рухом відчинила кватирку. Пахощі погожого ранку раптово увірвалися досередини. Олена глибоко вдихнула, заплющила очі, руками ніжно огорнула вже надзвичайно помітний округлий животик і відчула, як її серце переповнюється почуттями. Під долонями відчула легенькі поштовхи, й на обличчі розквітла усмішка. Ох, як же вона чекає цієї зустрічі! Як прагне пригорнути до грудей м’яке рожеве тільце, вперше вдихнути солодкий рідний аромат, уперше поцілувати крихітні п’яточки, вперше побачити оченята-ґудзички...
«На все свій час, Олено», – подумки наказувала собі. А тоді знову і знову уявляла, мріяла, чекала.
***
Олена зустріла Ігоря, випадково зіткнувшись із ним на виході з лікарні. Випустила з рук папку з документами, він допоміг Олені позбирати неслухняно розсипані на сходах папірці. Високий, широкоплечий, вродливий, з оксамитово-заворожувальним голосом, він одразу їй сподобався. У стосунки поринула стрімко та з головою. Здавалося, Ігор був тією частинкою пазлика, якої бракувало до справді щасливого життя. Олена любила цього чоловіка й біля нього любила себе. Молодий і перспективний хірург завжди був у центрі уваги персоналу лікарні, та й пацієнтки не оминали нагоди зайвий раз усміхнутися до красеня-лікаря. Він був сповнений планів і амбіцій, готовий на будь-що, щоб тільки стати відомим хірургом. Олена ж щойно почала свій перший рік інтернатури, та, незважаючи на бажання стати лікаркою, все ж мріяла про сімейне щастя.
Дві смужки ледь рожевіли на тесті на вагітність, а серце Олени шалено стукотіло. Її переповнювали хвилювання, трохи страх, але найбільше любов і щастя. Не могла дочекатися, щоб повідомити коханому. Обдумувала, як би це зробити, щоб їм двом назавжди запам’ятався цей момент, цей день, ці почуття. Зрештою вибрала у крамниці крихітний білосніжний костюмчик-«чоловічок» з написом
«Я ❤ свого татка». Загорнула в невеличкий пакуночок, зав’язала на ньому сріблястий бантик і вирушила до Ігоря додому.
Під час вечері не могла перестати усміхатися, хоча всередині здавалося, хтось усе зібрав у тугий вузол і не відпускає. Все-таки не стрималася, дістала із сумочки пакунок і вручила коханому.
Його очі засяяли у приємному передчутті. Вправно розв’язав стрічку, розкрив пакуночок і на мить завмер... Повільно дістав одежинку, гидливо якось, двома пальцями, ніби боявся забруднитися об неї. Глянув на Олену й вибухнув криком. До цього моменту вона навіть не підозрювала, що її ніжний, лагідний Ігорчик здатен на такий крик...
– Це ще що за жарти такі??? Ти знущаєшся з мене? Що ти собі взагалі надумала? – болісні слова ніби батогами шмагали Олену, і вона відчула, як її очі переповнюються сльозами. Спробувала вимовити щось, але слова застрягли в горлі.
– Чого мовчиш??? Нагуляла десь байстря і вирішила тепер мене ним шантажувати? Чого ти хочеш? Скільки тобі треба грошей?
Ігор іще щось кричав, але вона його вже не чула. Її тіло ніби зажило окремим від свідомості життям – підвелося і вивело її з квартири. Уже вдома помітила, що забула плащ.
Зателефонувала матері:
– Мамо, привіт, це я. У мене тут дві новини – добра і погана. Я вагітна, але Ігор нічого не хоче про це чути.
– То яка з цих новин добра? – почулося у відповідь, а далі ще гірше: – На коли записалася щось із цим робити?
Телефоном жбурнула у стіну й мовчки з’їхала нею на підлогу. Наступних днів та ночей і не пригадає. Пам’ятала тільки, що весь час тримала долоні на животі, погладжувала щось іще зовсім непомітне, але дуже-дуже важливе і, що найважливіше, живе.
А тоді, напевно, Бог чи то доля зглянулися на неї і відправили в потрібне місце в потрібний час. Проходила попри ординаторську і почула, як медсестра Валя розповідала про неймовірний будиночок у селі. Зупинилася, прислухалася і відразу зрозуміла, що це її порятунок.
Валя доглядала будиночок із садком і невеликою пасікою. Належав він колись її бабусі, а тепер нікому не потрібний, сад потроху заростає, бджоли здичавіли. А Валя вже й сил не має щовихідних їздити: сім’я, робота, вічні клопоти. Віддала б комусь задарма в користування. Серце б не боліло, що пропадає.
З Оленою швидко знайшли спільну мову. А вже за місяць дівчина переїхала. За весь той час Ігор жодного разу не зателефонував. Мама намагалася декілька разів. Спочатку Олена подумала, може, попросити вибачення хоче, підтримати єдину доньку, та ні. Хотіла впевнитися, що їй там, у великому місті, «розуму не відібрало», «не понадумувала собі казна-чого», бо вже ж майже лікарка, поважною пані буде. Не могла того слухати, то й не відповідала більше.
***
Помаранчево-багряними барвами засвітило небо призахідне сонце, а потім граційно і поволі покотилося за верхівки дерев, а там і за обрій. Олена сиділа у плетеному кріслі-гойдалці на ґанку. Довга, пудрового кольору сукня м’якими фалдами спадала аж до землі. Ледь-ледь похитуючись, Олена тихо наспівувала улюблену:
«Там у вишневому садку,
Там соловейко щебетав,
Додому я просилася,
А ти мене все не пускав».
На руках у неї солодко посопувала кирпатим носиком рожевощока лялечка-донечка. Десь далеко чулося ґелґотання гусей, поодиноке дзижчання бджіл, заспокійливо шелестіли розлогими вітами дерева, а вона дивилася довкола, вбирала в себе цей світ і відчувала, що саме так медово-солодко смакує її щастя.
Дякуємо за вашу передплату онлайн!
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter

