ЛИСТ ВІД СИНА

ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ. ГАЗЕТА «ЖИТТЯ»

06 березня 19:12

551

Джерело: Газета «ЖИТТЯ»

Життєва історія

Коли вранці Галина, як зазвичай, зайшла до сусідки, неабияк здивувалась: тітка Марія була ще в ліжку. Поклавши на стіл сніданок, який принесла, кинулася до старенької, торкнулась її руки і цієї ж миті зрозуміла: Марія мертва.

Лежала тиха, умиротворена, одягнена у святошне. Відчувала, мабуть, що ось-ось закінчиться її життєва мандрівка… А в руках, міцно затиснувши, бабуся тримала лист. Папірець пожовк від часу, а букви витерлись… Чи не щодня Марія витягувала зі скрині, де тримала сережки – єдину прикрасу, яку мала за життя, – і декілька сотень гривень, що наскладала собі на похорон, списаний дрібними буквами лист. Лист від сина. Єдиного… Хоча не свого, рідного, але того, якого, без перебільшення, обожнювала все своє життя…

Галині аж у грудях замлоїло, коли вона торкнулась того папірця. Знала ж
бо сусідка все, що там було написано, як і Марія, чи не напам’ять. І стало жінці якось трохи ніяково, бо це ж вона обманула стареньку колись, давно, написавши листа нібито від імені її сина… Марія правди так і не дізналась, а Галина заспокоювала себе тим, що той обман нічого, крім втіхи і радості для самої Марії, не приніс.

Марія з Василем побралися молодими і з великого кохання. Їхню пару завжди ставили за приклад іншим. Бо панували в їхній сім’ї завжди злагода, любов і взаєморозуміння. Та минали роки, а лелека чогось оминав оселю Марії та Василя. Стосунки між молодими від цього не погіршувались, але так хотілося малюка! І вже коли обом було за сорок і надія народити своє дитятко згасла остаточно, Марія з Василем вирішили взяти собі дитинку з дитячого будинку.

Сергійкові не було й рочку, коли в нього з’явилась родина. А для Марії з Василем хлопчик став, як то кажуть, цілим світом! Ще донедавна спокійна й виважена Марія ніби глузд утратила: усі її балачки зводились до одного – який чудовий їхній Сергійко і які неслухняні сусідські діти. Жінка пересварилася чи не з усіма, і причиною цього було одне – люди сприймали її дитя так, як і всіх інших, а для Марії Сергійко був богом!..

Чи то гени кровних батьків далися взнаки, чи надмірне возвеличення прийомних, але ріс Сергій розбишакою, задавакою. Любив пакостити, побалікували сусіди, що й украсти. У школі до науки теж не був охочий, до роботи не надто беручкий. Уже коли підріс і почав вимагати в батьків гроші, Василь якось обмовився перед Марією, що зле виховали вони сина. Не опору матимуть вони на старості, а клопіт… Марія так висповідала тоді чоловіка, що більше нарікань на Сергія він не висловлював.

Закінчивши школу, став Сергій студентом економічного вишу. Дивувались із того люди в селі. Та Марія всім доводила, мовляв, бачите, недооцінювали Сергійка у школі й оцінки занижували йому, а він, розумник, у виші навчається. Навчався Сергій на платному, жодного іспиту не склав своїми силами. Виганяли його з вишу за неуспішність і прогулювання занять, потім знову поновлювали… Усі знали це, але Марії дозволяли, як то кажуть, видавати бажане за дійсне... Закінчив якось з бідою Сергій той виш. Улаштувався на роботу. Не пропрацював і місяць – кому ж потрібен нетямкий працівник? Згодом привів у помешкання наречену. «Недостойна. Не варта тебе вона, сину…» – винесла свій вердикт Марія. Потім була інша, теж не така… Третя вже була при надії – так і розписались. І жили молоді непогано, бо все-таки не був Сергій ні гультяєм, ні пияком, але Марія поїдом з’їдала невістку. Довго молодиця не витерпіла, тож за деякий час, спакувавши манатки та забравши дитину, пішла геть…

Невдовзі знайшов Сергій собі нову дружину. Та була бойова і сварлива. Тепер Марія більше мовчала, але тихцем ненавиділа невістку…

А згодом молоді вирушили за кордон…

Минули роки. Відійшов у вічність Василь. Залишилась Марія сама. Не раз стояла біля брами і визирала сина. Вісточки від нього відтоді, як поїхав на чужину, не мала жодної. Знала лиш від свахи, що все ніби добре в молодих, ото й усе. А сусідам то казала, що пише Сергійко їй листи. І посилки передає. Працює там, у чужій країні, за фахом. Там його розум і здібності оцінили. Люди на те лиш кивали головами. «Так, так, то й Богу дякувати…» – казали.

Галина жила з тіткою Марією через пліт. І коли старенька занедужувала, то і їсти їй носила, і купала її, і в будинку прибирала. Щоразу, коли не мала Марія сили навіть встати з ліжка, просила Галину заглянути в її поштову скриньку – чи немає, бува, вісточки від Сергійка… Так тривало багато років. І одного разу Галина надумала сама написати сусідці листа нібито від сина…

Цей лист, ця оманлива вісточка зробила диво – підняла Марію з ліжка! Хоча й у листі не йшлося, що син планує навідатись додому, стареньку тішило вже те, що згадав про неї Сергійко… Того листа Марія перечитувала чи не щодня і чи не кожному, хто заходив у її оселю. Знала бабця той лист напам’ять…

Галина напередодні, як мала статися біда, як і завжди, навідалась до тітки Марії. Принесла їй вечерю. Бабуня знову говорила лиш про сина. У такі моменти була піднесена й радісна. А вже вранці Галина застала сусідку мертвою…

Та радість і умиротворення застигли навічно на її обличчі. А в руках старенької – той самий лист. Єдиний лист від сина… Галина тихо втерла сльозу. Не картала себе. Знала: той її обман приніс бабусі лиш утіху й радість… І покинула вона цей світ із думкою, що син пам’ятає та любить її…