«ЛІКАР – ЦЕ, МОЖНА СКАЗАТИ, НАЙВАЖЛИВІША ПРОФЕСІЯ»

Наталка обрала свій шлях. Того квітневого ранку вона вже знала, що більше не може сидіти склавши руки. Вона знайшла в шафі свої водійські права, згадала, як колись керувала стареньким «Москвичем», який давно вже стояв нерухомо в гаражі поряд з її будинком. Наталчин досвід керування автівкою був не надто вдалим, тому права вже декілька років лежали без жодної користі. Дівчина поїхала спочатку до найближчого волонтерського штабу по ліки. Посвідчення лікарки тоді їй дуже знадобилося, бо вона отримала ще й бинти, шприци, засоби для дезінфекції та багато іншого. Потім попрямувала в сусіднє село на Київщину, яке було окуповане майже два місяці. Тут колись жила її бабуся, Наталка навіть пам’ятала, де стояла її старенька хата. Тепер там височіла багатоповерхівка. Точніше, раніше там височіла багатоповерхівка, а тепер навіть складно уявити, що там і що вціліло. Щойно дівчина в’їхала в село, її тілом пішли мурашки. Якісь моторошні картини, ніби з іншого світу. Спалені автівки, потрощені будинки, вир­ви просто на дорозі, хрести на узбіччі. Наталці стало страшно, на мить вона спинилася, щоб оцінити всю складність ситуації. Чи справді це село вже звільнили, чи безпечно туди їхати? На дорозі з’явилися люди, мов примари. Змучені, сумні, просто снують вулицями, навіть не звертають уваги на ті хрести і на купи сміття замість будинків. Видно, що в селі потроху відновилося життя, але чи можна назвати те, що залишилося, селом? Перша перехожа, худорлява пані, жваво почала відповідати на запитання. Розповіла, що більшості мешканців вдалося виїхати із села в перші дні окупації, залишилися ті, хто не встиг. Потім уже виїхати було складно: ворожі військові вбивали всіх, хто здавався їм пі­дозрілим. Ті, що зосталися в селі, найбільше потребували допомоги. І Наталка знала: до них та допомога не надійде ніяк, тому що аптеки, амбулаторії та лікарні зруйновані повністю і їх поки немає змоги відбудувати. Дівчина пішла до людей, гукала, шукала, запитувала, слухала, давала поради, плакала. І хоч на запитання «Що вас турбує, що болить?» люди частіше відповідали: «Те, що в мене тепер немає домівки, є тільки гора цегли та глини», Наталка розуміла, що це не єдина їхня проблема, тому вимірювала їм тиск, прописувала ліки, які отримувала у волонтерському центрі, ділилася смаколиками, які брала із собою, знаючи, що захочеться пригостити. Були такі, яким би треба було потрапити до лікарні, але до якої і як? Тож Наталка на свій ризик робила все, щоб урятувати цих людей, щоб дати їм надію, сили, щоб підтримати їх. І так щодня. Лікарка шукала місцевості, де все ще жили люди, хай і небагато, нехай і в декількох хатах, але вони потребували допомоги, поради, ліків, спілкування. І дівчина ладна була зробити для цих людей усе, аби тільки вони не зневірилися, не захлинулися власним болем. Їм же ще відбудовувати свої домівки, їм десь потрібно буде зимувати. Якщо ці люди досі не виїхали, то вони тут точно зустрічатимуть морози. Чоловіків мало, тільки похилого віку, всі інші якщо не вбиті, поранені, то десь воюють. Часто жінки не могли точно і сказати, де їхні чоловіки, бо ті не надавали такої інформації, щоб не накликати лиха. Ці жінки просто чекали, просто вірили, що їхні рідні там живі, здорові, що вони захищають свою країну, що в них усе добре.

За час своїх таких мандрівок селами, селищами та містечками Київщини Наталка наслухалася різних історій. Чула і про танки на подвір’ї чи в під’їзді, і про військових зі зброєю в хаті, про вилучені мобільні та сім-картки, про втечі вночі поміж будинками, полями і болотами, долаючи кілометри, і про холодні погреби з консервацією, яка рятувала від голоду, і про обшуки та погрози, про місяці без зв’язку й елект­рики. Найважче було чути про втрати, про смерть, про те, що на очах у рідних могли ґвалтувати, розстрілювати, знущатися. Ці люди потребували психологічної допомоги. І не просто розмови та слів підтримки. Вони не спали ночами, вони заливалися слізьми вже після першого слова, вони молилися, проклинали ворогів, кричали, махали руками. Цих людей потрібно було рятувати з кола зневіри, в яке вони потрапили. Наталка робила все, що було їй до снаги. Дівчина тримала людей за тремтливі руки, гладила їхнє немите тижнями волосся (а де помитися?), розповідала їм новини, показувала світлини.

Хворі були різні, і недуги у всіх теж різні. Хтось страждає на астму і потребує спеціальних препаратів, а після холодного підвалу ця хвороба тільки загос­трилася. Для діабетиків Наталка замовляла гормони, дехто з цих людей уже тижнями не приймав ліків і просто очікував смерті. Знайшла тут дівчина і роботу, що безпосередньо стосувалася її професії. Як виявилося, не виїхали з окупованих сіл не лише люди похилого віку, там були і вагітні, і породіллі, які боялися, що їх розстріляють дорогою, боялися мандрівки в невідомість, хотіли бути між рідними стінами. Хоч ті стіни давно зруйновані і вони тепер мешкають там, де ще можна жити і де є умови. У більшості породілей, яких зустрічала Наталка, зникло молоко. Як могло бути інакше, коли жінки долали страх не лише за себе, а й за новонароджену дитину? Для них Наталка дістала у волонтерів штучні суміші, вітамін Д. Добре, що 23 лютого лікарка взяла додому з клініки портативний апарат УЗД, тепер він був як знахідка. Могла обстежити і вагітних, і їхніх малюків. Знала, що часто порушує якісь медичні правила, не завжди робить так, як навчали в університеті упродовж шести років, але робила все, що могла за тих обставин.

Суцільні руїни, купи будівельного сміття, скло, глина, арматура. Люди звели собі якісь тимчасові халабуди, щоб за той час відбудовувати зруйновані помешкання. Їхати бідолахам нікуди, залишати рідні села чи містечка вони не мають наміру. Та і зрозуміло: якщо ці люди витримали окупацію, то тепер їм уже точно нічого не страшно. Під завалами видніються груби, печі, залишки меблів – усе, що було дорогим, цінним для людей, тепер уже не відновити, не дістати. З поля чутно ревіння худоби. Як вона вижила під час окупації? Діти, ніби війна зараз не нищить нашу країну, катаються на велосипедах та самокатах, бігають вулицями. На те вони і діти. Життя триває, і саме їм відбудовувати свої села та селища. На дорогах багато скла, добре, що ті діти взуті хоч у якісь черевики. Поряд з воронками, що утворилися від ворожих ракет, проростають квіти. Якось символічно. Діти, попелища, квіти.

Наталка має завдання на кожен день. Вона тепер щаслива, що стала у пригоді на цій війні. А ще дівчина вдячна батькові, який колись сказав: «Лікар – це, можна сказати, найважливіша професія». І Наталка, сама ще не розуміючи, чого хоче від цього життя, вступила до медичного університету. Дівчина ж не знала тоді, що в її рідній країні буде війна, що її місто потопатиме у вогні й потребуватиме лікарів. Тоді б вона точно не сумнівалася у виборі професії. В одному Наталка була безсила – не могла загоїти глибокі рани матерів, які втратили в цій жахливій війні синів. Тут не допоможуть ні знання, отримані в медичному університеті, ні гіркий життєвий досвід.