Напишіть свій мейл, щоб створити акаунт

Використайте вісім малих або великих літер і додайте будь-який один символ

Передплатити

ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ. ГАЗЕТА «ЖИТТЯ»

08 березня
163

Історія про кохання

ЛЕТИМО

Іван повернувся з війни додому без ніг. Заледве пришкандибав на протезах. Мама, побачивши його, гірко заплакала. Тато притиснув до грудей і тихо промовив: «Якось буде, синку… Не здавайся! Житимемо! Всяке в житті трапляється, але Бог дає життя. Ти молодий. Усе ще у твоєму житті попереду».

 

До війни Іван був хлопцем хоч куди! І з дерева різні вироби майстрував, і на скрипці грав, і бджільництво любив. Як вийде у сад, а там пасіка! Квіти цвітуть, бджоли гудуть. Парубок міг годинами поратись біля бджіл – так любив цю справу. Як вилітали ті бджілки навесні, то йому аж дух перехоплювало: «Весна!». І Іван весну любив, і кохана в нього була, Надійка-сусідка. Гарна дівчина – чорнява, брівки дугою, вертка, як дзиґа. Чоловік заглянув у сусідський двір. Дивився, чи не бігає подвір’ям його Надійка. Не міг наважитись до неї підійти. Як він тепер прийде до неї? Що їй скаже? Подивився мовчки на свої протези і важко зітхнув. Та й навіщо їй такий хлопець? Дівка хоче вийти за гарного, здорового парубка. Жінка хоче мати роботящого чоловіка, аби міг заробити та прогодувати сім’ю. Що тепер заробить він? Руки є, голова є, а ніг немає. 
Надійка таки прибігла до них. Уже знала, що сусід повернувся без ніг. Прийшла подивитись чи переконатись у тому – невідомо, але забігла до тітки Маринки – а так звали Іванову маму – нібито позичити солі, бо якраз удома закінчилась:
– Слава Ісусу Христу, тітко Марино! Я – до вас. 
– Слава навіки! А до Івана не зайдеш?
– Та й до нього!
Іван дивився на дівчину. Якою була, такою й залишилась. Вродлива! Ой, яка вродлива! Її красу хотілось пити великими ковтками. 
– Ну що, Іваночко, як ти? – Надійка сіла біля нього. Чоловік думав, що розмова піде якось інакше, а вона була такою, мовби просто між знайомими. А ще Іван вловлював нишком її погляд, але він уже не був таким, як колись, а якийсь жалісливий. Видно, шкодувала його, нещасного каліку. 
Іван спробував пожартувати. Запитав, чи вони зустрінуться сьогодні в саду на їхньому старому місці, але у відповідь Надійка якось заметушилась, очі опустила, швидко відповіла, що сьогодні, певне, не вдасться, бо вона має багато вдома роботи, та й побігла через городи до хати. Не вдалося ні наступного дня, ні в четвер. Хлопець зрозумів, що Надійка відмовилась від нього і від його кохання. Надійка, його Надійка! Надія померла в ньому. 
А за декілька місяців до Надії вже ходив хлопець із сусіднього села. Іван важко переживав. Спочатку все таїв у собі. Гірко йому було навіть промовляти її ім’я. А коли на Надійчиному подвір’ї заграли музики, то напився з горя. Отак тримався, тримався, а того дня напився. І відтоді почав пиячити. Нашкребе на пляшку, сяде самотньо під яблунею в саду і п’є. Мама спочатку намагалася зупиняти, потім плакала. Від тата приховувала, щоб часом скандалу не було на всю вулицю. Потім почала просити:
– Сину, схаменись! Усяке в житті трапляється. Різні люди живуть. У кожного своє горе. І кохання багатьох обминає. І хвороби різні є, і смерть є. Та що я тобі говоритиму про смерть? Не мені тобі розповідати! Ти війну пройшов. 
– Мамо, мамо! Кому я тепер потрібний такий? Отак буду вам у житті тягарем! Бо хто я тепер? Нещасний каліка!
Мамі було гірко це слухати, і вона нишком втирала сльозу. 
Перед самими Зеленими святами Марина прикрашала липою вікна та двері. До свят готувалась. Зелені свята минали в них завжди велично. Та й любила їх з дитинства. Ще дітьми колись бігали під липи, щоб наламати галуззя. Ті липи здавались Марині такими старими та мудрими, що перед ними вона мало не кланялась. А пахли як! Медом! На все пасовище! Як то було тоді гарно! Щойно прилаштовувала останню гіллячку біля вікна, як почула: «Тітко Марино, слава Ісусу Христу!». Повернулась і побачила Устю, дівчину із сусіднього села. Устя жила у сусідстві з Марининою сестрою. І часто бувала в гостях у сестри. 
– Тут сестра вам щось передала, – Устя показала на торбу, – візьміть. Я до родичів своїх іду, то й подумала: занесу вам. 
Марина пригадала гарні часи. Колись вони з чоловіком та сином Іванком-підлітком ходили в сусіднє село на празник. Як то файно було йти полями! Вони йшли, сонце гріло. А поле хвилювалося житами. У тих житах цвіли квіти: маки, волошки, ромашки. Іванко усміхався до сонця і промовляв: «Мамо, тату, як гарно на білому світі!». А в сестри стіл уже накритий. Розмаїття наїдків-напоїв на ньому, бо сестра готувалась завжди ретельно до гостей. А ще в гості завжди кликала сусідів. З мамою і татом приходила маленька Устя – гарнесенька чорнява дівчинка. І як вони з Іванком починали бавитись, то бавились до вечора. Він був старшим, отож любив Устю підняти високо і запитати: «Ну що, Устю, летимо?».
Тепер усе було не так. Вони зістарілись. Син повернувся з війни калікою. Клята війна відібрала в них щастя! Марина поглянула на Устю: «Ти дивись, яка гарна дівчина виросла! І як той час так швидко минає!».
З хати вийшов Іван. Придивився до дівчини – та це ж Устя, Устя –чорнявенька дівчинка із сусіднього села. 
– Іваночко, добридень тобі! Слава Богу, ти з війни повернувся!
– Добридень! Якою ж ти дорослою стала, Устю! Дівка на виданні! І що тут скажеш? Так, Устю, повернувся. Усе віддав би, аби не було тієї клятої війни. Мир і спокій – то найкраще, що може бути.
Іван з Устею ще трохи порозмовляли, поусміхались одне до одного. Згадали трохи дитинство, як ганяли весь день: то в хованки бавились, то в лапанки. Устя попрощалась та й пішла.
Зранку Марина помітила, що син прокинувся, вмився, поголився, сорочку нову вдягнув. Глянула на нього – який гарний хлопець! Після Устиного приходу хлопця ніби підмінили. Марина, звісно, й не знала, що тут думати. Зрозуміла, що дівчина сподобалась Іванові, але що з того? Чи не будуть його надії знову марними? Чи захоче Устя пов’язати свою долю з таким?
Відтоді Устя зачастила до своїх родичів, навідувалась чи не через день. І все попри Іванову хату. Отак постають обоє та й усміхаються одне до одного та до сонця. І не дивиться Устя на Іванові ноги. А дивиться в очі. І такі ті очі їй гарні, що, здається, купалась би в них цілу вічність, отак до самісінької смерті та й після неї. 
Не минуло і трьох місяців, як Іван сповістив мамі та батькові новину: «Одружуватимусь! Ми кохаємо з Устею одне одного». Батьки усміхнулись тихо, аби не сполохати щастя. Щастя… Воно таке – любить тишу. Але втішились дуже.
На весіллі Устя вся аж сяяла. Відчувала себе найщасливішою нареченою у всенькому світі. Іван дивився на неї очима, сповненими великого кохання. А наприкінці, коли вже музики задавали бубна, підняв на руки й усміхнувся: 
– Летимо?
Устя, як у дитинстві, вигукнула на весь світ: 
– Летимо!

Автор: Галина ЯРЕМА

Газета "Життя"

Читайте усі приховані історії за 1 грн.
Читати Storriss
Ви вже є предплатником?

Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter

ЧИТАЙТЕ

ЛАВАНДОВЕ ПОЛЕ
ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»
ЛАВАНДОВЕ ПОЛЕ
31 серпня 133