КОЛЯДНИКИ

Життєві історії з газети «Життя» — правдиві історії з життя та історії кохання українською.

Сніг пішов із самого ранку. Він був таким дрібненьким, немов хтось просіював його через густе сито. Непомітними, але наполегливими мазками замальовував усе, що, не соромлячись, позалишали люди. Спочатку приховав купи торішнього неприбраного листя, святковою покровою припорошив чорні неметені вулиці.

Ганна сиділа біля вікна вже годину і не мог­ла відірватися. Їй подобалося спостерігати, як непомітно змінюється світ. Разом із ним і в душі ставало якось святково.

– Парадне буде Різдво, – усміхнулася Ганна. – До вечора геть сніжком замете.

– Що парадне, то парадне, – погодився Іван.

Вони в усьому погоджувалися одне з одним. Склалося так, що залишилися обоє самотою. Допоки виходили в місто, кожен із них мав свою доріжку. А коли не змогли вже спускатися зі свого другого поверху, немов два русла злилися в одне, щоб так, разом, допливати рікою життя. Усе в Ганни та Івана тепер стало спільним: і ніч, і день. Добре, що спогади були спільними, удвох було цікавіше занурюватися в минуле.

Востаннє Ганна зійшла сходами у травні. Їй треба було купити молока. І хоча крамниця розташована в сусідньому під’їзді, зрозуміла, що не дійде. Стало гірко. Сіла на лавицю, ледь стримуючи сльози. Вирішила, що трохи відпочине й піде. Спробувала підвестися. Ноги по-зрадницьки тремтіли і… не йшли. Це було вже не вперше. Тому Ганна знала: треба лишень трохи відпочити. Посиділа ще – ноги не слухали. Отоді жінці стало страшно. Мов крізь туман чула, як відповідала схвильованій сусідці, коли та викликала швидку, як дужі санітари внесли її до квартири. Запам’ятала з усього лише закляклий погляд Івана. Він усе зрозумів без пояснень. Чи ж йому, прикутому до ліжка вже два роки, було не зрозуміти?

Ганну охопив відчай. Як можна було змиритися з тим, що вона більше ніколи не вийде у двір?! Потай від Івана жінка за декілька днів спробувала ще раз спуститися. Вийшла з квартири, підійшла до сходів і не змогла ступити. Ні, ноги, може, й послухалися б, але страх скував серце. Постояла і почовгом повернулася додому.

Іван лише усміхнувся, коли зайшла до кімнати:

– Слава Богу, що можеш квартирою ходити…

А й справді, що вона вередує? Он Іван припнутий до ліжка, і нічого, не скаргується.

І тоді Ганна якось на диво легко прийняла думку, що більше не виходитиме. Спокійно почали радитися, як облаштувати тепер свій побут.

Дні потяглися довгі-довгі, майже не відрізняючись один від одного. Не можна було їм дозволити втягнути й себе в цей монотонний плин. І старі почали маркувати свої будні. Наприклад, у понеділок має прийти листоноша з пенсією, у вівторок – племінниця по список для покупок. Середа – свято, принесе куплене. Щочетверга телефонує донька з Америки. У п’ятницю приходить сусідка прибирати і вони з Ганною завжди ліплять вареники. У суботу приносять їхню газету, а в неділю – день музики. Із самого ранку Іван вмикав старий бобінний магнітофон. Записів вистачало на весь день.

Окрім цього, Ганна сама готувала їсти, прала, сидячи на стільчику, дрібні речі. Але то було рядове, цього до списку не додавали. Найважливішим було те, що віднедавна старі почали записувати свої спогади. Ганна тоді ще виходила надвір. Вона й купила товстий зошит у клітинку. Одразу підписала на першій сторінці, мовляв, у разі чого просить надіслати цей зошит доньці в Америку на таку-то адресу. Приклеїла там же конверт, до якого вклала сто гривень. Тих грошей не торкнулася навіть тоді, коли на декілька днів затримали пенсію і вони сиділи без копійки.

Це писання наповнювало змістом кожну їхню вільну хвилину. Вони пригадували різні моменти. Часом окремо одне від одного, а бувало, що й разом. Записувала Ганна – лише вона ще бачила букви. Іван жартував: «Бережи наші спільні очі». Жінка любила сидіти біля вікна. Добре, що воно виходило на вулицю. Усе, що бачила, тут же переповідала Іванові. Поступово в неї вже сформувалася така звичка – все коментувати вголос. І навіть коли прокидалася зранку, а Іван ще спав, однаково шепотіла. «Добре, що вуха нам іще служать і розмовляти можемо», – казала чоловікові. А він, як завжди, віджартовувався: «Та ми б і тоді щось вигадали».

Сьогодні Ганна описувала чоловікові сніг. Людей на вулиці було мало: Різдво ж. Машин і того менше. А сніг заслуговував, щоб про нього говорити. Чистий-чистий, якийсь первозданний…

Раптом Ганна помітила в кінці вулиці щось схоже на велику волохату тварину. Мабуть, то був гурт людей – десь із вісім осіб. Рухалися ці люди поволі. Ось зупинили зустрічного перехожого. Постояли хвилину, другу, рушили далі. Так само перепинили пару, що прогулювалася. Тоді перейшли на інший бік вулиці й піднялися східцями в невеличке кафе. Ганна спіймала себе на думці, що вичікує цих людей. Не могла сказати, чим вони її зацікавили, але від вікна не відходила.

– Ну що, не вийшли ще твої колядники? – раптом спитав Іван, який, здавалося, задрімав.

– А чому ти думаєш, що то колядники?

Читайте нові життєві історії та історії кохання щотижня — ексклюзивні авторські новели українською.