КОЛИ ДУПЛАВА ДУША

ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ

– Михасю, не займай їх. Лиха й так багато, а ти ще хочеш його збільшити. Темні вони люди, з темними, як ніч, думками та справами. Нехай уже наїдяться тією куркою, – вмовляла мене мати. – Не збідніємо ми. Хай уже…

І я мусив слухатися її, хоч (правду кажу вам) так кортіло піти і натовкти пику сусідові Льончикові. Знаєте, аж, як то кажуть, руки свербіли. Навіть не так – кожен пальчик свербів на моїх руках. Я ледве-ледве стримував себе й матері нічого не обіцяв, тільки закушував нижню губу та йшов шукати своєму натягнутому струною парубочому тілу важку роботу. Так. Я не прихильник фізичного залагодження справ, але коли людині ні з першого, ні з другого, ні з якось там енного разу не доходить, тоді що? Мовчки дивитися на єхидні глузування притрушеного* сусіда, який мало не щодня створює прикрощі? Хоч як говорив колись дід Йосип про людей такої породи, «таким, хлопче, людям, хоч кілка на голові теши, вони ніколи не змі­няться». Ну ні! 

Наша курка лише раз греб­лася на їхньому городі. Вона не корова чи кінь, шкоди великої не завдала, а той загнав курку в куток городу й забив. І ще демонстративно повісив її, мертву, на сітці за ногу, мовляв, ди­віться, отак буде з кожним. А то ж була зовсім спокійна пташина. Навіть не розумію, як Чорнуха потрапила через загорожу на їхнє обійстя. Ніде й дірки не було. Дивина. Курки ми не стали їсти, я закопав її за садком. І, пам’ятаючи материні слова, згадав діда Йосипа, в хаті якого ось уже другий рік жили так звані «сусіди»…

* * *

«Під цією грушею, мабуть, сам іще Хмельницький зі своїми козаками не раз сидів», – любив жартувати дід Йосип, ветеран-фронтовик, орденоносець. 

Він зручно вмощувався на широченній дерев’яній лаві під грушею, поруч клав свою незмінну подружку палицю-ціпок і усміхався. Потім укотре починав розповідати нам, сільським хлопчакам, про свої далекі геройські бої. А ми, чи не всоте, слухали з роззявленими ротами і про бої за Прагу, і про переправу на плотах через Віс­лу, і про поранення поблизу Берліна… Як цікаво й емоційно розповідав дід! Йому б промовцем бути. Великі стомлені очі вісімдесятирічного діда світилися запалом та надією. Надією ще хоч одну зиму пережити. Любив він життя. Любив…

У дідовому дворі росла кремезна груша бера. Такої великої та розмашисто-гіллястої не було більше ні в кого в селі. Та що там у селі, мабуть, і в районі такої не знайдеш. А що вже за груші вона родила! Мед. І що не рік плоди дедалі більше всотува­лися непов­торним смаком у наші душі. Пахли літом, любов’ю та… дідовим світлом. Бо й він наче світився від того дива та багатства, особливо коли деревина цвіла й родила. Гладив її по корі, мов малу дитину, в спекотні дні надвечір поливав водою з бочки. Любив готувати грушевий квас, консервував груші сам у трилітрові банки за рецептом дру­жини. 

Ганна його померла років шість тому…

Собі залишав дві банки, а реш­ту роздавав людям. Просто так. Ми ніколи не крали дідових груш. Він ділився ними з усіма. Під деревом стояли ночви, в які дід збирав плоди. Кожен міг зайти у двір і поласувати ними, посидіти на лаві й послухати старенького. Йосип завжди був радий і односельцям, і незнайомим подорожнім.

«Частуйтеся, діточки, їжте, – казав нам. – Мені стільки не подужати. Якби ще хоч діти чи внуки навідували, а так… – у дідових очах з’являлися вицвілі сльози, і він витирав їх шорсткою тремтливою долонею. – Цураються мене внуки. Цураються старості моєї…»

Дякуємо за вашу передплату на ексклюзивні історії онлайн!