ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ. ГАЗЕТА «ЖИТТЯ»
495Життєві історії
Мій вуйко Микола у Другу світову воював на боці радянської армії. Не з патріотизму, а за загальною мобілізацією. Воював справно, як звик і все робити у своєму житті. Зі своєю дивізією дійшов до Берліна і повернувся з війни без ноги. «Віддав ногу Сталіну», – з притаманним йому сарказмом любив говорити вуйко.
Ампутацію мав високу, за коліно. А протез… Які протези були в той час?.. То не сучасні штучні біологічні протезовані кінцівки, якими залюбки керує людський мозок. Протез вуйка був примітивним, грубим, важким металевим стержнем, який закінчувався банальним кінським копитом. Навіть прив’язувати той витвір тодішньої медицини не було до чого, бо культю залишили коротку, тож довелось вуйкові кріпити свою штучну ногу широкими ременями аж до плечей. Грубі, з бичачої шкіри паски натирали вуйкові плечі до крові. І Микола, крутячись на ліжку від болю, важко стогнав до самого ранку.
Його малолітній синок Грицько всім своїм маленьким серцем ненавидів батькову штучну ногу, яка завдавала тому стільки страждань. І одного разу, коли вуйко без ноги лежав у ліжку біля самого вікна, то побачив, як Грицько витягнув той протез на подвір’я і, плачучи, люто копав його ногами, а потім шмагав хворостиною, вигукуючи: «Ось тобі! Ось тобі, заразо!».
«Зараза», «хвороба», «дурень» – то були єдині допустимі слова лайки в дядьковому помешканні. На все інше було накладено сувору заборону. Табу… Грицько це добре затямив і у слово «зараза» вкладав усю свою дитячу ненависть та злість...
Від побаченого дядькові очі затуманилися скупими чоловічими сльозами, які він нетерпляче змахнув рукою. Так, то була мука для вуйка – той неоковирний протез, і треба було не лише ходити на ньому, а й працювати з ним. А робота в селі вимагає чималих зусиль та вправності. Вправності було, хоч відбавляй, а ось сили не вистачало. І вуйка, як інваліда, призначили фірманом. Голова колгоспу виділив йому для роботи списану стару колгоспну кобилу, всю в ковтунах та виразках, драбинчастий віз, а також дозволив використовувати той транспорт і для власних потреб.
Вуйко любив кобилу, назвав її Райкою, шкодував її. Він терпляче годинами розчісував сплутану, вже трохи поріділу гриву тварини, чистив її гніду шерсть від ковтунів, гоїв виразки настояним на самогонці попелом. З роками Райка старіла разом із вуйком, зуби її стиралися, випадали, і вуйко подрібнював та перетирав для своєї улюблениці тверду їжу, щоб їй було легше жувати. Інколи балував Райку окрайцем хліба, густо посипаним цукром. Коняка брала частування обережно, делікатно, заледве дотикаючись до шкарубкої вуйкової долоні м’якими, ніжними, як у дівчини, губами. На знак вдячності клала голову вуйкові на плече і притискалась до його шиї, завмираючи від щастя. А ще любила по-собачому запхати голову своєму господареві під пахву і шумно дихати, зігріваючи йому бік. Ні з ким Райка таке не чинила, тільки з вуйком, навіть малого Грицька не удостоювала такої честі.
Якось я запитала вуйка, чому назвав кобилу Райкою, звідки таке нехарактерне для українського села ім’я. Той якось зніяковіло глипнув на мене і пояснив, що так називалася медсестра в їхньому польовому госпіталі, де вуйкові ампутували ногу. Не знаю, чи були якісь стосунки між вуйком і тією медсестрою, чи ні... Я його про це не розпитувала, а він ніколи не розповідав. Була війна, жорстока, немилосердна, яка розвела, розкидала в різні місця чимало людей, поламала багато доль... Розлучила і вуйка з медсестрою. Але, гладячи кобилу, перебираючи її колись густу гриву, він, мабуть, згадував, які на дотик були чорні чи біляві коси в тієї далекої загадкової Райки. Погляд чоловіка тоді ставав ніжним та замріяним…
Коли Гриць трохи підріс, він спритно видряпувався на кобилу, гнав її до річки напувати та купати. Не відставали від Грицька і його приятелі. Не раз можна було побачити, як пів десятка малих замурзаних шибеників гарцює на зручній широкій спині Райки, почуваючись, мабуть, гусарами чи мушкетерами, і з войовничими вигуками разом із Грицьком женуть її до води. Райка любила дітей, чекала на них і сумувала за ними, коли вони довго не приходили. Але більше за всіх Райка любила вуйка. На його прихід вона завжди відкликалася тихим радісним іржанням, а її блискучі довгасті очі просто світилися від щастя в темних сутінках стайні. Райка була на диво кмітливою твариною, розуміла вуйка з пів слова. Він з нею розмовляв, як з людиною, рішуче відкинувши всілякі там загальноприйняті команди для коней, на кшталт «Тпру», «Но-о-о», «Вйо». Просто розповідав, наче людині, куди вони повинні сьогодні їхати і яку їм належить виконати роботу. Райка слухала, пряла вухами, мотала головою і йшла туди, куди треба. І не було жодного випадку, щоб коняка щось переплутала й поїхала не туди.
У вуйка були добрі стосунки з головою колгоспу. Петро Павлович поважав вуйка за мужність, за світлий розум, завжди радився з ним у всіх важливих питаннях, ввів його у склад правління. Голова шкодував вуйка як людину, яку скалічила жорстока війна. Розумів, як важко інвалідові на своєму неоковирному, незручному протезі фірманити. Тому вирішив створити в селі кооперативну крамницю, а вуйка посадити за прилавок. Про крамницю давно точилися розмови, не раз порушували це питання на правлінні, бо їздити по продукти, по все потрібне, по найменшу річ у район було невигідно. Крім того, ніхто не погоджувався бути продавцем. А тут… Микола-інвалід! Сам Бог його послав!
Вуйко Микола вагався і роздумував недовго. Робота була неважка для грамотної і чесної людини. У приміщенні, в теплі, в зручностях... Це не полями їздити в будь-яку погоду – чи то спека, чи то негода. Тільки турбувала чоловіка розлука з Райкою. Але голова колгоспу легко владнав і це питання.
– Кобилу з возом, так званий гужовий транспорт, залишаю за тобою, Миколо, – розвіяв вуйкові страхи та сумніви.
– Як то «за мною»? – не повірив той своєму щастю.
– Тобі ж треба буде на чомусь привозити крам. Їздитимеш сам у район на склади, продовольчий та промтоварний. Із завантаженням домовишся на складах сам, а розвантажити тут допоможуть тобі наші люди, колгоспники. Вони на радощах, що матимуть крамницю, ледь мене не задушили, тож з помічниками проблем не буде. Тому можеш перевести кобилу до своєї садиби, а хочеш – залишай у колгоспній конюшні. Роби, як тобі зручніше, – голова хитро усміхнувся у свої розкішні козацькі вуса. Він добре знав про зворушливу дружбу людини з конем. Усе село знало…
Відтоді Микола став сільським крамарем, як кажуть, був на коні, в переносному значенні, звісно. Бо в прямому – з дядька наїзник був кепський. Одного разу він спробував сісти на Райку верхи, але з того нічого не вийшло. Вуйко надумав, щоб Райка лягла на живіт, підібгавши під себе ноги. У такому положенні Микола сів би на неї, а кобила тоді мала разом із вершником підвестись на ноги. Дядько забув, що кобила не корова і на живіт лягти не може. Коні навіть сплять стоячи, а якщо й лягають, то тільки на бік. Тому довелось вуйкові покинути думку про гарцювання на коні. І добре, що покинув, бо, як пояснив йому колгоспний зоотехнік, такими трюками можна було легко зламати тварині хребет.
Отже, щасливі колгоспники отримали свою крамницю. Відпала потреба пертися в район за кожної найменшої потреби. У ній тепер можна було придбати все: від цвяхів до мішків із борошном і цукром, від цукерки до лопати та граблів, від фуфайок до вишуканої мереживної жіночої білизни, від дьогтю до горілки, олії та газованої солодкої води. Дядько намагався задовольнити потребу кожного, і в глибині крамниці горою здіймалися численні мішки, коробки та ящики.
Селяни заспокоїлись, але вуйко, всівшись за прилавок, назавжди втратив сон та спокій. Хоч він і прикріпив на двері власноруч написаний графік роботи, на вуйкову писанину ніхто не звертав уваги. Односельці йшли до крамниці винятково по потребу, коли самі собі надумали, в будь-який час дня і навіть ночі. Часто вуйко прокидався вночі від вимогливого стуку у двері та змушений був відпускати покупцеві, якому зовсім не був радий, усе, що той хотів. Вуйко Микола чортихався, лаяв нахабу, але все-таки обслуговував.
Відмовити, заперечити, рішуче сказати «ні» мій родич просто не вмів. І всі спритно з того користалися. Найбільше використовували цю чудернацьку вуйкову особливість сільські дітлахи. Прийде до крамниці таке мале, зашмаркане, нещасне, стане навшпиньки, бо зазвичай і до прилавка не дістає, втупиться у вуйка благальним поглядом великих синіх чи карих очей і мовчить, тільки сопе. Гіпнотизує продавця, аж поки той, важко зітхнувши, не пошкандибає на своїй штучній нозі до ящиків і не тицьне замурзаному покупцеві декілька цукерок або вафлів, приймаючи від них замість грошей двійко яєць, крадькома поцуплених удома з курячих гнізд…
А в грудні, на святого Миколая, вуйко влаштовував сільській дітворі справжнє свято. Він запрягав кобилу в сани, якщо вже погода тішила сніжком, і пізно ввечері, майже вночі об’їжджав усі обійстя односельців, здебільшого ті, де були малі діти, розвішував на воротах торбинки із солодощами. Подарунків було точно за кількістю дітей. Вуйко дбайливо замотував кожен подарунок у провощений папір, а тоді вкладав у сумки, які він пошив із цупкої водонепроникної тканини. Сумки були з ручками, мали різну величину, бо ж дітей у різних сім’ях була неоднакова кількість: у когось – п’ятеро чи семеро, в когось – лише двійко, а в голови колгоспу, як і у вуйка, ріс тільки один-єдиний синок.
Було декілька садиб бездітних. У Саранчуків єдина донечка втопилася у швидкій сільській річці під час повені, Вовчуки поховали троє дітей, яких забрала епідемія віспи, а Палайчучка не могла народити, бо слабувала. Потім вони з чоловіком взяла собі сироту на виховання, але то вже було після вуйкової смерті.
Кмітлива сільська дітвора, звісно, здогадувалась, який то святий Миколай розвозить саньми подарунки, бо вранці добре бачили в снігу біля воріт глибокі сліди і вуйкового протеза, і Райчиних стоптаних копит, але молодші вірили, що то саме святий Миколай обдаровує їх ласощами. Старші зневажливо чмихали, підсміювались з наївності молодших братів та сестер, але й самі глибоко в душі сподівались, що наступного року дитячий благодійник на них не ображатиметься за невіру, не забуде їх, пробачить їм великодушно й обдарує їх теж. І святий Миколай в особі мого вуйка ще ніколи не обманув їхніх дитячих надій та сподівань.
Райка, розвозячи подарунки, ніколи не чекала від свого господаря на команду і зупинялася точно біля тих воріт, де були діти. Бувало, вуйко забував, переплутував пакунки, то кобила докірливо фиркала і нетерпляче мотала головою.
– Добре вже, добре, – зняковіло виправдовувався «святий Миколай». – Трохи наплутав. Старим я став, Райко! Розумієш?
Кобила все розуміла, вона була особливою, мудрою твариною. Все розуміла і все знала, до найменших дрібниць. Якогось року переплутала двори вже сама Райка. Зупинилася перед садибою бездітного коваля Василя, який нещодавно поховав дружину. З горя той чоловік потрохи випивав, а потім, прийшовши ввечері в осиротілу хату, люто бив посуд. Тарілки, горнятка, глечики, горщики – все летіло на долівку і всівало її численними черепками. А вранці той дебошир ішов до вуйка в крамницю, щоб купити все те, що ввечері потовк.
– Тут немає дітей, Райко, – мовив вуйко і смикнув за віжки. Але кобила з місця не зрушила, тільки покосувала на Миколу своїм блискучим чорним оком.
– Правда твоя, – погодився вуйко, відразу зрозумівши, чого хоче тварина. – Треба й бездітних потішити. Вони і так обділені, бо Бог дітей їм не дав. А щоб тобі добро було! – лайнувся спересердя. – Не могла відразу підказати? Тепер повертайся знову до крамниці! А то – неблизький світ!
Коняка запряла вухами, ніби виправдовуючись, просячи вибачення за своє невміння розмовляти людською мовою.
Відтоді вуйко підкладав подарунки й бездітним. Коваль Василь отримував цвяхи, підкови, якісь інструменти. Саранчуки: він, як столяр, – рубанок, молоток, ручну пилку та інше спорядження, вона, як кравчиня, – наперстки, нитки, ножиці, голки до швейної машинки, лекала.
– Миколо! – ніяковіли збентежені односельці, отримавши несподівані дарунки на Миколая. – Ти хоч і Микола, але ж не святий. І ми ж не діти!
– Чим покриєш розтрату в крамниці наприкінці року? – вболівала сердобольна Палайчучка, вчителька початкових класів, яка регулярно отримувала від святого Миколая нову методичну літературу. (І де він її тільки діставав за тодішнього дефіциту на все буквально?)
– Та то не я, – відмахувався від наполегливих сусідів вуйко. – То Райка мене надоумила.
– Як то «Райка»? – дивувались зацікавлені селяни. – Ану розповідай негайно!
Довелось вуйкові розказати про чудернацький випадок із кобилою, як вона одного разу зупинилася біля двору коваля Василя і що з того всього вийшло. Приголомшені люди, перемовляючись, тільки здивовано похитували головами…
А одного разу трапився взагалі дивовижний випадок. Вуйко їхав на возі з району. Біля лісу зупинився і розпріг кобилу, щоб вона трохи поскубла молоду весняну траву. Якось не втримався чоловік на ногах, важко впав і не зміг встати на своєму примітивному протезі. Раптом небо насупилося грозовими хмарами і з них полився рясний дощ, як це зазвичай буває навесні. Микола мокнув, ковзався на слизькій траві, силкуючись підвестись, але йому не вдавалося. Райка підняла голову, подивилася на вуйкові муки, а тоді підійшла до нього й, акуратно переступаючи тонкими зграбними ногами, стала точно над ним, створивши такий собі імпровізований навіс. Тепер Райчин господар опинився під надійним захистом і дощ йому не дошкуляв.
Згодом люди, які проїжджали повз, допомогли вуйкові підвестися та вмоститися спереду воза. Вони дуже дивувалися з винахідливості такої незвичайної коняки… І таких випадків було безліч. Про кмітливість та розум Райки складали легенди, які переказували з уст в уста і які поширювались далеко за межі села.
с – мудрував малий Грицько, начитавшись у сільській бібліотеці книжок про реінкарнацію та переселення душ. Він дуже хизувався цим перед своїми приятелями, ба, навіть перед дорослими. Сам складав неймовірні історії з Райчиного життя, одну кращу від іншої. А потім навіть почав заплутуватися у власній брехні…
Із Грицька добродушно підсміювалися…
Коли вуйко помер, то впродовж двох днів, поки тіло небіжчика перебувало на катафалку, зі стайні долинало жалібне іржання. А в день похорону Райка ніби знавісніла: зчинила шалений стукіт копитами, рвалася з припону, згодом обірвала вуздечку і з тихим, ніби розуміючи ситуацію, іржанням вибігла у двір. Там кобила щосили пхалася до труни, розштовхуючи людей, загрозливо клацала стертими зубами, виборюючи, просто вигризаючи собі право бути поряд із господарем. Її відпихали, били, гнали, шмагали батогом, але Райка не вступалася. Нарешті їй дали спокій...
Сумна процесія вишикувалася довгою колоною. Попрощатися з вуйком прийшли не лише всі мешканці їхнього села, а й навіть багато хто із сусіднього. Поприїжджали і з районного центру. Похорон перетворився майже на першотравневу демонстрацію. Бракувало тільки надувних кульок, червоних прапорів і транспарантів. Замість них осінній вітер люто шарпав корогви і сиротливий червоний прапор із жалобними стрічками. Прапор усе-таки був... Один... Його принесли від сільради. Мусили вшанувати героя великої вітчизняної війни, учасника бойових дій, інваліда, який втратив ногу, захищаючи радянську батьківщину (щоб вона провалилася!). Сільське та районне керівництво невдоволено косувало на панотця, який з молитвами, за церковним обрядом відспівував покійника, проводжав його в останню дорогу, але мовчало… Спереду йшли церковний служка з хрестом, панотець, далі пливла труна з тілом покійного, яку високо підняли дужі руки односельців. За нею йшов єдиний вуйків синок Грицько, витираючи рясні сльози і шморгаючи побуряковілим і від осіннього холоду, і від горя носом. Грицька підтримували під руки родичі. Його хитало…
Позаду всіх, спотикаючись на кожному кроці, пленталася кобила Райка, розпачливим іржанням підспівуючи оркестру, який прибув на похорон теж за велінням сільського керівництва і райкому партії. Під копитами Райки хлюпала вода… Плакало осіннє небо... Плакали люди... Ридали скрипки і валторни... Сумно, наче пугач у лісі, ухкав бубон…
На кобилі здригалася шкіра, дрібно тремтіла, але не від холоду, а від жалю. З кутиків очей сумною мордою Райки простягалися темні криві смужки. То котилися гіркі сльози, змішані з краплями дощу…
Наступного дня після похорону кобили в сараї не знайшли. Вирушили в колгоспну конюшню… Немає… Хтось здогадався побігти на цвинтар. Тварина лежала на могилі свого покійного господаря, приминаючи собою вінки і букети. Її відкинена набік голова щільно тулилася до хреста, як колись за життя вуйка тулилася до його шиї або до плеча. Мертву Райку ледве стягнули за задерев’янілі ноги з тієї могили…
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
