КАНІКУЛИ В СЕЛІ

Цуцик радісно гавкнув і лизнув Тимкові руку.

– О, тобі подобається ім’я! Я дуже радий! Ти мій перший друг у селі. Покажи, що цікавого є в селі. Веди, Кузю! Вперед!

Собака глянув на хлопчика, повернувся і швидко перебіг на протилежний бік вулиці. Побачивши, що Тимко поспішає за ним, Кузя побіг уздовж парканів і за декілька хвилин зник за рогом.

– Кузю! Почекай! – крикнув Тимко й кинувся бігти навздогін за новим другом.

Із розгону, проскочивши через густі кущі верболозу, Тимко вискочив на берег річки і, не втримавшись, полетів сторч у воду. Від несподіванки ковтнув води, а потім, оговтавшись, став на ноги. Вода сягала йому під пахви.

– Ледь не втопився, – пробурмотів Тимко і побрів до берега. З кущів вискочив Кузя і, побачивши Тимка, радісно гавкаючи, підбіг до води.

– Це хто ж мені всю риболовлю зіпсував? – десь збоку почувся грізний хлоп’ячий голос.

Тимко повернув на голос голову і побачив хлопчика в синій футболці та сірих шортах, у крислатому брилі на голові. Малий дивився грізно на мокрого, зніяковілого Тимка, потім доброзичливо всміхнувся і подав йому засмаглу долоню.

– Тримайся, я допоможу, бо дно нашої річечки слизьке, доведеться довго навкарачки вибиратися.

Тимко вибрався на сушу і почав роздягатися, щоб викрутити одяг (не йти ж через усю вулицю в одязі, з якого капотить?!). Тим часом рятівник мовив:

– Я – Сашко. Живу неподалік і щоранку приходжу повудити рибу. Ось там є місточок, з нього зручно вудити. Зранку тут тихо й ніхто не заважає. Це зовсім поряд, ходімо зі мною. До речі, а тебе як звуть? Ти, мабуть, нетутешній? Певно, що так, бо я тут усіх знаю, а тебе бачу вперше.

– Я – Тимко. Ми з мамою приїхали до бабусі з міста. Її звуть Коваль Оксана.

– Але ж вона самотня, родичів у пані Оксани немає…

– Це так. Але виявилося, що вона наша далека родичка. Ми нещодавно знайшли її.

– Он воно що. Я її добре знаю пані Оксану. Вона добра, лагідна. Дуже любить дітей і завжди всіх частує смачними пиріжками. А я їй допомагаю, по-сусідськи. Корову пасти, сіно гребти, на городі сапати. А знаєш, яка розумна корова в пані Оксани?! Ось увечері прийде з паші, побачиш.

Біля місточка Сашко зібрав вудочки, відерце з кількома карасями і звернувся до Тимка:

– Ходімо додому. Однаково риба не клюватиме.

– А де ж Кузя? – захвилювався Тимко.

– Та он він, за бабками ганяється.

– Кузю, додому! – гукнули песика в один голос і засміялися.

Тимко із Сашком і Кузею почимчикували додому.

Дійшовши до обійстя бабусі Оксани, хлопці міцно потиснули руки й розійшлися.

«Гарний хлопець, цей Сашко. Добрий, щирий, завжди допоможе в скруті. Справжній друг», – міркував Сашко, крокуючи до ґанку.

ЛИСКА

Так звали корову бабусі Оксани. Корови паслися на лузі за селом. А ввечері поверталися додому. Тимко ще не познайомився з Лискою, але вже скуштував дуже смачного її молока.

«Якщо в Лиски таке смачне молоко, то вона, певно, лагідна і добра», – міркував хлопчик, сидячи під грушею.

Його думки розігнав дзвінкий голос Сашка:

– Тимку, я вже вільний. Ходімо за село, познайомлю тебе з одним цікавим… як це тобі сказати… загалом, це не людина, але тобі сподобається. Наздоганяй!

Тимко вибіг із двору й кинувся навздогін за Сашком. Захекавшись, вони вискочили на вигін. Удалині повільно рухалося стадо. Видно було тільки спини, а час від часу над ними злітали, відганяючи мух та ґедзів, довгі хвости. Чорні, рябі, коричневі… Їх так багато…

– Ходімо, – скомандував Сашко. І друзі побігли до корів. Підійшовши ближче, Тимко побачив серед корів і телят. Ось одне зауважило поблизу хлопців і повільно, бочком, наблизилось до них, зупинилось і витягнуло шию, сторожко блимаючи великими очима, бо Тимко обережно простягнув руку й торкнувся його мордочки. Вона була теплою і приємною на дотик. Волого блищав чорний ніс, із цікавістю, трохи лякливо дивилися чорні очі. Телятко готове було, щойно виникне найменша небезпека, втікати до мами. Мама-корова насторожено дивилася на хлопців. Раптом позаду хлопців почулося грізне «Му-у-у!». З несподіванки хлопці підскочили на місці, а злякане телятко кинулося до мами. Повернувшись назад, хлопці побачили молодого бичка. Нахиливши голову до землі, він лупав своїми очиськами на хлопців.

– Тимку! Оце той, з ким я тебе хотів познайомити. Потихеньку, без різких рухів, відступаємо… – прошепотів Сашко й позадкував від бичка.

– Та це ж телятко! Воно гарне! Поглянь, на чолі в нього зірочка! – вигукнув Тимко і зробив крок до бичка. Той іще нижче опустив голову, видав чергове голосне «Му-у-у!» і гребнув ногою по землі.

– Ти чого? – знічено звернувся Тимко до бичка. – Я ж тебе не чіпаю…

– Тимку! Тікай! – гукнув Сашко і щодуху помчав до гаю. Тимко розгублено озирнувся на Сашка, бичок скористався розгубленістю хлопчика і буцнув його в спину. Тимко сторч полетів у густу траву. З-під нього вискочив сірий клубок і помчав за Сашком. Тимко сів у траві й озирнувся навкруги. Корови мирно паслися, телята бавилися. А де ж бичок з білою зірочкою на чолі?

А бичок, задерши хвоста, мчав за Сашком. Сашко добіг до гаю і майже впав у кущі вовчих ягід. Бичок різко зупинився, загальмував ратицями, аж траву видер із землі. Подивився на кущі, за якими зник Сашко, підняв догори голову й переможно проголосив своє «Му-у-у!». Гордий з перемоги, задоволений бичок повернувся до стада.

Тимко підвівся і побіг до Сашка.

– Ти як? – запитав Тимко, допомагаючи другові вибратись із кущів.

– Як-як… Та ніяк… Прокляті дзигушки, всі руки пожалив… Тепер чухатимуться і пухирів купа буде… – буркотів Сашко, вибираючись із кущів. – А ти чого не тікав? – звернувся він до Тимка. Цей бичок немарно має кличку Буцало, бо завжди буцається, ще й боляче.

– Та він мене і буцнув, але зовсім не боляче. І, знаєш, Сашку, бичок навіть не глянув на мене, бо гнався за тобою. Певно, йому було цікавіше ганятися, а не буцатися.

– Тимку, пробач, що я тебе покинув, а сам утік. Злякався трішки… Та ти ж нікому не скажеш?.. Бо в селі засміють, що не ти, а я втікав від Буцала.

– Що ти, друже?! Звісно, нікому не скажу. Якби я не впав, то також утікав би, і хтозна, чи не дістав би ще від Буцала на горіхи.

– Дякую! Ти справжній друг. Ходімо додому, зустрічатимемо наших молочниць там.

Обійнявшись, друзі рушили до села. Біля подвір’я бабусі Оксани Тимко запропонував погратися самоскидом, якого він привіз із міста. Він побіг до хати по самоскид, а тим часом вулицею поверталися до своїх господарів корови. Вони поважно підходили до воріт і протяжно мукали, ніби просили дозволу зайти на подвір’я. До воріт баби Оксани підійшла ряба корова з червоною стрічкою на правому розі. А з хати вибіг Тимко із самоскидом у руках. Корова та Тимко зустрілися на хвіртці й обоє зупинилися мов укопані. Тимко із цікавістю, але й з острахом, дивився на корову, а корова – на Тимка.

– Лисенько! Моя люба! Ти вже прийшла. Ходи до мене, – почувся голос баби Оксани. Лиска підняла голову, мукнула у відповідь, кліпнула довгими віями, махнула хвостом, відганяючи надо­кучливих мух, і… не зрушила з місця. Потім витягнула шию, висолопила язика і… лизнула в ніс Тимка. Той з несподіванки відсахнувся, а потім спробував протиснутись повз Лиску на вулицю. Корова зробила крок уперед, і Тимко мусив відступити.

– Тимку, а ти Лисці сподобався і вона хоче тебе поцілувати… – почув Тимко бабусин голос.

– Що ви вигадуєте? Як корова може цілуватися? – розгубився хлопчина.

– Лиско, покажи, як ти цілуєшся, – звернулася до корови господиня.

Корова потяглася до Тимка й торкнулася своїми мокрими губами до чола хлопчика. Отетерівши з несподіванки, Тимко навіть не поворухнувся.

– А тепер, Тимку, тобі доведеться поцілувати Лиску. Інакше вона не випустить із двору, – сміялася бабуся, а корова ствердно хитала головою.

– Бр-р! Цілувати корову… Що ви вигадали?! Це жарт такий? І зовсім не смішно…

– Тимку! Це не жарт, точно. Мені теж довелося її цілувати! – гукнув з вулиці Сашко. – Цілуй швидше й ходімо бавитися.

Тимко заплющив очі і цмокнув Лиску в чорний блискучий ніс. Корова задоволено мукнула і ступила вбік від хвіртки, пропускаючи Тимка.

«От дива! Кому сказати – не повірять. І хто її такого навчив? Хоч у цирк віддавай», – подумав Тимко й разом із другом, подався на вигін. Там їхні друзі вже ганяли м’яча.

НЕЗВИЧАЙНЕ ЗАПРОШЕННЯ

Ще ніколи Тимкові не було так доб­ре. У селі весело. Майже щодня відбувалося щось цікаве. Не те що в місті. Він потоваришував із друзями Сашка. Разом вони гралися у квача, ганяли у футбол на сільському стадіоні, каталися на велосипедах, рибалили, допомагали дорослим гребти сіно, возили в поле воду на бричці, запряженій кіньми. Вистачало і роботи, і розваг.

Одного дня до Тимка прибіг схвильований Сашко.

– Тимку! – ще з вулиці почувся його голос. Хвіртка мало з петель не зірвалася, коли він влетів на подвір’я.

– Чуєш, Тимку! Наступного тижня ми йдемо в похід! Уявляєш? Аж на три дні! – радісно повідомив Сашко. – Ми житимемо в наметах, готуватимемо їжу на вогнищі, досліджуватимемо ліс, – розповідав Сашко захоплено. У Тимка радісно зблиснули очі, губи розтяглися в усмішці, а потім згасли вогники й усмішка, а натомість на обличчі з’явився сумний вираз.

– Сашку, це ж я залишуся сам… Добре тобі… прошепотів сумно він.

– Та почекай, Тимку! Я ж іще не договорив. Наш керівник Віктор Володимирович і вчителька біології Олександра Павлівна дозволили й тебе взяти в нашу команду. Треба лише дозвіл від твоєї мами.

– Це правда?! Ой, Сашку, а раптом мама не дозволить?

– Дозволить. Ми ж не самі йдемо, а під наглядом двох дорослих. Гайда до твоєї мами питати дозволу... Де вона?

– Та на городі, поливає городину. Ходімо хутчій!

– Мамо, мамо! – покликав Тимко.

– Тітко Валю! – вторив Сашко.

– Чого ви репетуєте, хлопці? Я вас добре чую.

– Мамо! Тітко Валю! Відпустіть у похід! – дуетом в один голос вигукнули хлопці. І наперебій почали пояснювати, чого вони хочуть. І що з того можна було зрозуміти? Аж нічогісінько, крім того, що йдеться про якийсь похід.

– Тихо! – сказала мама. Не говоріть разом. Я так нічого не зрозумію.

– Тимку, я розкажу. – І Сашко розповів докладно про похід. А наприкінці своєї розповіді додав: – Відпустіть з нами Тимка, будь ласка. Це ж лише на три дні.

– Я подумаю, – відповіла мама. На це ще є час, – додала вона й, пильно подивившись у благальні очі хлопців, знову взялася до перерваної роботи.

– Якщо мама сказала, що подумає, і замислено подивилася вбік, можна бути впевненим, що вона відпустить мене. Але не треба їй набридати. Потерпимо до завтра.

 – Добре, – погодився Сашко. Завтра я принесу список, що треба із собою взяти. Я побіг, бо ще маю завдання від бабусі.

Наступного дня Сашко приніс список необхідних речей.

– Усі речі найкраще скласти в наплічник. Так зручніше й легше нести вантаж і руки будуть вільні. А ще потрібно взути зручне взуття і взяти із собою палицю, – радив Сашко другові.

– А навіщо палиця? Від кого відбиватися?

– У нашій місцевості водяться не розбійники, а плазуни, цебто змії. Серед них є і отруйні. Вони ж ховаються від спеки в холодку серед кущів і трави. Можна ненароком наступити. А коли змія вкусить, буде лихо.

Коли до хати зайшла мама, хлопці складали в наплічник речі.

– Куди це ви зібралися? – здивовано запитала вона.

– Мамо, ти ж дозволиш мені із Сашком у похід? – із благанням у голосі запитав Тимко. – Я дуже хочу! Там буде цікаво! Мамо, будь ласочка.

Мама уважно подивилася на хлопців, на її чолі з’явилася зморшка… Мала помовчала, а потім тихо сказала:

– Тимку! Ти став дорослішим і розумнішим, гарною, доброю людиною. Тато пишався б тобою. Гадаю, що він погодився б відпустити тебе в похід, де ти навчишся самостійно вирішувати, думати про товаришів, дбати про слабших, допомагати одне одному, навчишся робити добро. Даю тобі свій дозвіл, хоч і сумуватиму за тобою. Невдовзі моя відпустка закінчиться, і ми будемо змушені повернутися в місто.

– Ура! – радісно вигукнув Тимко й кинувся обіймати маму. – Ти в мене найкраща у світі. Дякую тобі, матусю.

– Друже, – звернувся він до Сашка. Ходімо готуватися.

І хлопці гайнули з хати.

(Далі  буде)