ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»
7Життєві історії
ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ
Чорний морок небуття зник. Але разом зі свідомістю до неї повернувся неймовірний головний біль. Голова ніби кипіла в окропі. Гірким клубком до горла підкочувалась нудота. Спробувала поворухнути рукою, розплющити очі, не змогла.
«Що зі мною?» – розпачлива думка ножем різонула запалений мозок і враз розтанула в неймовірному болеві. Не хотілося думати, не хотілося жити, хотілося поринути в спасівний морок. Якісь незнайомі голоси не дозволяли пірнути в небуття, повертаючи до життя, у якому наразі не було нічого, крім нестерпного болю.
«Яка красуня, – у приємному чоловічому голосі відчувалось захоплення, – помирає. Як жаль».
Тепер у голосі відчувався і той жаль. «Хто красуня? Хто помирає? Де я?» У хворому мозкові ледь зародились ці запитання й одразу щезли. Знову насунулись біль і байдужість до зовнішнього світу.
«Якби не була красунею, то не жаль було б? – докоряв жіночий голос. – У неї троє діток. Найменшій півтора рочку. Ото жаль!» В уяві хворої жінки враз постали трійко її діточок. Синочок, дві донечки, – найменшій півтора рочку.
«То це я помираю? Але ж я не красуня! Діточки! Діточки мої! Не хочу помирати! Ні!» Страшна думка про те, що її діти можуть залишитись сиротами, пробудила бажання жити. Бодай з цим моторошним болем, але жити. Хвора враз розплющила очі. Біля ліжка стояли чоловік і жінка в білих халатах.
«То я в лікарні!» – здогадалась і здивувалась, бо останніми чіткими спогадами була рідна домівка. Вона стояла під сливою, за воротами свого будинку. Обома руками міцно стискала голову, що мало не розривалась від болю. У світанковій імлі квітневого ранку ледь вбачала постать своєї мами. Незбагненим почуттям матінка зрозуміла, що її дитині дуже зле. В самій льолі мчала вона з іншого кінця вулиці на допомогу доні.
– Лікарю, вона отямилась! – скрикнула радо жінка в білому халаті.
– Нарешті, – полегшенно зітхнув лікар. – Налякали ви нас, голубонько. Але тепер справи підуть на лад. Головне, не хвилюйтесь. У вас запалення головного і спинного мозку. Менінгіт. Його спричинила черепно-мозкова травма. Скажіть, вас бито? Це потрібно для поліції.
Чи її бито!? На згадку виринуло перекошене злістю обличчя рідного чоловіка, пляшка в його правиці. «Потворо, не втікай. До мене!» Вона мчить до вхідних дверей. Уже відчинила їх. Спасіння так близько! Удар у потилицю, кидає її на долівку.
– Я впала з горища, – шепоче ледь чутно пересохлими від температури вустами. Лікар довго дивиться на неї, докірливо, проте з розумінням.
– Вас вчасно доставили до нас. Ще кілька годин, і ми не могли б вам допомогти. Я тричі брав у вас спинно-мозкову рідину на аналізи. Ви три тижні лежали без тями. На межі між цим і тим світом. То ви запевняєте, що впали? – лікар очікувально, з докором поглянув їй в очі.
– Так, – прошепотіла хвора.
– Ну так, то й так. Найстрашніше позаду. Ви житимете, за умови цілковитого спокою. Не хвилюватися, не плакати. Тільки радіти, і то не занадто. Сильні емоції можуть нашкодити. Головний біль і нудота минуть тижнів за два. А коли почнете володіти руками й ногами, коли зможете сидіти й ходити, сказати не можу. Це залежить від вас, від потужності вашого організму. Напевне знаю те, що наші з вами спільні зусилля приведуть до цілковитого одужання. Відпочивайте, красунечко.
Лікар поплескав її по руці, тепло всміхнувся і вийшов. Він знову назвав її красунею. Жінка не могла зрозуміти чому. Вона справді колись була найгарнішою дівчиною в селі. Але за роки подружнього життя чула від чоловіка лише: «Потвора, дебілка, зачуханка, дурепа». Згодом сама повірила в те, що є такою. Сумирна й покірлива за вдачею, вона не могла протистояти його знущанням. Мов віл, впряглась у ярмо домашніх клопотів, котрі всеціло лягли на її плечі, тягла на собі господарство, город, турботу про дітей, про чоловіка, який відгородився від усього цього.
Він жив задля свого задоволення. Всі зароблені гроші витрачав лише на себе. Купував собі гарну одіж, дружину та дітей одягали її батьки. Вечори просиджував у компанії друзів та чужих жінок, дружина ж не мала права вийти за ворота. Вони ніколи не проводили свята в колі сім’ї. Він мав для цього іншу компанію. Вона, крім як до батьків, нікуди не ходила. Дійшло до того, що приводив серед ночі додому коханок. Дружину виганяв надвір. Вона сиділа десь у кущах, заливаючись слізьми приниження й образи. До батьків не йшла. І соромно було, і чоловіка прикривала. Її батьки були проти їхнього шлюбу. Але дівчині ніби наслано. Чи то було кохання, чи потороча?
З усіх парубків, котрі були закохані в неї, вибрала саме його, з сумнівною репутацією. Вже за два місяці після весілля була битою. Від батьків приховувала свою біду довго. Соромно було. Та хіба синці на обличчі сховаєш? Вони намагались довести їй, що шлюб невдалий. Треба розлучитися. Але жінка сподівалася, що чоловік порозумнішає, що діти повернуть його до тями. Вона покірно тягла родинного воза, ставши в колію, з якої не бачила виходу. Постійні знущання та приниження зробили її похмурою та замкненою. Вона змирилася зі своєю долею, як і з тим, що потворна нікчема. Надія на інше, краще життя поступово розтанула. І ось тепер лікар назвав її красунею. Мабуть, звичка в нього така. Чи просто підбадьорити хоче.
Ще кілька тижнів хвора періодично впадала в небуття. Та з плином часу це ставалося все рідше. Поволі стишився головний біль, минула нудота. Жінка була дуже слабкою. Не могла навіть голови підвести, але знала: житиме. Бо дуже хотіла того. Хотіла повернутись до своїх дітей. Хотіла виростити їх гарними людьми. Туга за дітьми додавала їй сили. Що швидше вилікується, то швидше буде поряд з ними.
Батькам дозволили провідувати її. Мама не плакала, трималась, аби не хвилювати дочки. Розповідала, що з дітками все гаразд, вони живуть з бабусею та дідусем. Про чоловіка не промовила й слова. Хвора й не питала. Сама знала, що той не переймається хворою дружиною. Не навідав її жодного разу, то все зрозуміло. Мабуть, розкошує з друзями та коханками і почувається вільним птахом. Якось враз жінка зрозуміла, що їй теж зовсім байдуже до тої людини, котра була її подружжям. Вона ще нічого для себе не вирішила. Знала одне: жити так, як раніше, більше не хоче.
Сили потроху повертались до неї. Вона, мов мале дитя, вчилася сидіти, стояти, ходити. Коли вперше за кілька місяців, тримаючись за стіни, вийшла в лікарняний коридор, їй аплодували. «Молодець, красуне, – промовив лікар, – ти сильна жінка». Вона знову здивувалась. «Хіба я сильна, – думала собі, – я ж безхребетна. Мною чоловік потурає, як йому заманеться. Яка ж я молодець?» Якось запитала про це у свого лікаря:
– Чому ви називаєте мене красунею, та ще й сильною людиною? Я зовсім не така.
– Не така? – здивувався той. – А поглянь лишень у дзеркало, – він силоміць підвів її до трюмо, що стояло в лікарняному коридорі. – Поглянь, хіба ти не гарна? Схудла, бліда ще, але ти, серденько, красуня. Запам’ятай це. І ніколи не дозволяй собі думати інакше. Ти не сильна? Але ж поборола хворобу, з якою не всі можуть упоратися. Звісно, ми тобі допомогли в цьому. Проте здебільшого боровся твій організм. Скажу тобі більше. Хочеш жити, бути здоровою, діждати внуків, нікому не дозволяй топтати твою гідність. Вір у себе!
Жінка зрозуміла, про що йдеться. Лікар знав, як складається її подружнє життя. Мабуть, від мами й татка. І ось зараз так делікатно намагається повернути їй впевненість у собі. Вона дивилася на себе в дзеркало й бачила русоволосу струнку жінку, з великими синіми очима, у яких, на самому денці, зароджувалась надія. Уперше за десять років їй сподобалось власне відбиття.
Вона одужувала поволі. Вже пів року була в лікарні. За цей час її навідували батьки, діти, сусіди. Але не чоловік. Особливого смутку через це не відчувала. Разом зі здоров’ям до неї повернулись краса і впевненість у собі. Наразі не розуміла, як могла довгі роки терпіти таку наругу над собою. Заради чого дозволяла топтати себе ногами? Заради кохання? Воно давно минуло. Та чи й було? Ніби пороблено було їй, а тепер полуда спала з очей. Могла ж померти, залишити дітей сиротами. Заради чого й кого? Заради чоловіка, який нігтя її не вартий? Навіть якби кохала його, та чи варте таке кохання її життя й сирітських сліз її діток? Де був її розум, коли приносила в жертву свою гідність людині, котру потворою назвати і то за честь.
Оновлена і фізично, і морально, сиділа в лікарняному сквері. Клени сипали жовтий лист на ще зелену траву. Прощально галасували шпаки, збираючись у далеку путь. Свіже повітря наповнювало груди. В природі все готувалось до зимового сну, а в її душі буяла весна. Хотілося співати, обіймати всенький світ. Хотілося жити. Жити не так, як минулі десять років, а по-новому. Повним життям, мов дихати на повні груди. Заплющила очі, підставила гарне личко осінньому сонечкові й усміхалась своїм думкам.
– Що либишся сама до себе? Вже геть поїхала? – несподівано почула поряд знайомий голос. Аж сахнулась. Розплющила очі. Її чоловік стояв поруч. Дивився зневажливо, з кривою посмішкою. На мить усе її єство стислося від страху. Кров злякано застукала в скронях, перехопило подих. Але наступної миті вона опанувала себе. Поглянула на нього спокійно.
– Ти ба! Сидить собі тут, мов пані, а я там мучуся сам з дітьми та господарством. Роздули твої старі по всім селі, що їхня доня хвора дуже. А вона курорт собі тут влаштувала. Паскуда ти дурнувата. Пів року мене за ніс водила? Ну постривай лишень, я тобі мізки вправлю, лише повернись додому!
Він знову намагався залякати її, принизити, продемонструвати свою владу над нею. Але тепер зась!
– Здоров був, чоловіче. І пів року не минуло, як ти згадав про дружину. Мабуть, занадто клопотався дітьми, яких доглядають мої батьки? Чи занадто багато часу зайняв продаж худобини, яку лінувався годувати без мене? А чи за пиятикою та любощами з коханками забув і про дружину, і про дітей? То що, зараз згадав? Диво та й годі! – вона говорила спокійно, з усмішкою на вустах. Сиділа на лавці, закинувши ногу на ногу, ледь погойдуючи стопою. У всій її позі відчувалась байдужість, у словах – зневага. Він навіть розгубився від такої різкої зміни в поведінці завжди покірної дружини.
– Зуб мене болів, то приїхав вирвати. Вирішив зайти до тебе, – белькотів, не зводячи з неї враженого погляду.
– Дякую і на тому, – всміхнулась жінка. – Ти пам’ятаєш, хто купував нам хату? Мій тато. Дарча оформлена на мене. Мене випишуть з лікарні до кінця тижня. Щоб до цього часу й ноги твоєї в моєму будинку не було. Якщо будеш хвоста підіймати, то повідомлю в поліцію, що я не впала, а ти мене вдарив пляшкою в потилицю. Відправлю тебе за ґрати, навіть оком не моргнувши. Не подивлюся, що ти батько моїм дітям. Я вже подала на розлучення. Незабаром отримаєш повідомлення із суду. У мене все.
Він дивися на неї, роззявивши рота від здивування. Не міг втямити, його це дружина говорить чи хто інший. Вигляд мав такий розгублений, що вона навіть усміхнулась. Потім підвелася з лавки і мовчки вирушила до дверей відділення.
– Ах ти ж суко! – нарешті оговтався її чоловік. – Ти ба, як заговорила! Сміливою зробилась, потворо!
Він кричав їй услід, ледь не закипаючи від люті. Але тепер вона не боялася його. Розуміла: настав час йому боятися. Вже біля дверей, злегка обернувшись до нього, проказала:
– Будеш горланити, потрапиш до буцегарні, це по-перше, по-друге, потвора не я, а ти. А по-третє, я – красуня.
Гордо звівши голову, вона зайшла в приміщення. Чоловік якийсь час здивовано дивився на зачинені двері. Наразі чітко зрозумів: це все серйозно. Жінка назавжди викреслили його зі свого життя.
Дивилась на нього з вікна, і смуток огортав душу. Не за чоловіком сумувала. Сумувала за витраченими на нього роками життя, сумувала за тим, що діти ростимуть без батька, сумувала за втраченим здоров’ям. І водночас їй ніби гора з пліч зсунулась, почувалася сильною, оновленою, красунею. Що було, те вже сплило. Жінка була впевненою: на неї та її діток чекає життя, наповнене щастям.
Дякуємо за вашу передплату на ексклюзивні історії онлайн!
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
