IВАН ЛIДОВИЧ, або ЩИРI МОЛИТВИ

– Най буде. Ходімо вечеряти і спати. Івана довго нема. Дійсно після роботи завертає в то кафе. Будемо казати синові, аби не ходив до тої дівки? – Настя з надією, може, що чоловік вигадає.

– Нащо? Якщо покладаєшся на Бога, чого лізти в Його справи!

– Добре кажеш, Михасю. Ходімо, бо за декілька годин вставати.

– Ніч коротка. Я навіть не подивився в телевізорі новин, кажуть, якась перебудова в нас. Що воно таке, не знаєш?

– Знаю! Кажуть, що в нас відкриють церкву, нова влада вже дозволила. Горбачов здибався з Папою Римським, і той сказав не боронити людям ходити до церкви. От тобі й перебудова – перебудовуємо все на новий лад.

– Або на старий, ще до совітів, – позіхнув Михайло.

В неділю одяглися у вишиванки та й пішли до церкви. Моляться з радісними односельцями. Дивиться Михайло на свою дружину, як вона під час слів священника «Подай, Господи» мало до землі не кланяється, ніби дійсно щось щиренько просить. Запитує вдома Настю:

– Що ти просила в Бога, мало не на коліна падала?

– А ніби ти не знаєш…

– То саме, що і я? Доброї і мудрої дружини для Івана?

– І гарної, – додала Настя.

Після обіду, поки чоловіки трохи дрімали, Настя взяла молоко, сир, сметану й пішла тихцем на край села, до баби Домки.

– Слава Ісусу Христу, – увійшла до хати.

– Навіки слава. Сідай, Настуню, давно тебе не виділа. Розказуй, що тебе привело до мене, – стара заледве стримує сміх.

– Та була’м нині в церкві, слухала казання, і ксьондз говорив не забувати про старих і немічних, допомагати їм. То я принесла вам трохи молочного, – Настя кидає очима навсібіч.

– А без ксьондза ти того не знала? Насте, не вмієш брехати, то й не берись. І очима не шукай дівки, нема її, поїхала до себе додому. Скажи чесно, прийшла подивитися на Ліду? От що я тобі скажу: я би хотіла мати таку невістку, як ота моя квартирантка. Та син має дружину, а внук ще замалий до женячки. Чекай, віддам тобі подорожні слоїки, дякую, що принесла, скажу Ліді, що то свекруха їй передала. Йди, Насте, з Богом і не втручайся там, де керує Бог.

Настя взяла торбинку й вийшла з хати як водою облита, навіть попрощатись забула.

А якогось дня таки викроїла часинку і знов пішла до баби Домки, але не зайшла у двір, стала собі поодалік за кущами верболозу й не спускала очей з бабиного двору, поки не дочекалась, як звідти виходила Ліда. Побачила: висока дівчина, худенька, не клишонога, але йшла справді як качечка, перевалювалась з ноги на ногу, гойдалась, ніби танцювала.

Настя похнюплено пішла додому з однією думкою: «Вона має маму, для якої найкраща у світі, може, і мій син для когось не такий, як усі. Але вони таки не пара!».

Літо в розпалі, молодь збирається як не на річці, то в лісі, лиш Іванко Настин сидить удома. Вже й Михайло випитував, чому нікуди не ходить з хлопцями, син відповідав одним словом – не хочу.

– Михасю, Бог почув наші молитви! Лідка, ота з кафе, закінчила практику, поїхала собі додому, жінки в колгоспі казали! – похвалилася якось Настя.

– От у чому причина, що Іван сидить удома і світові не радий! – Михайло зняв кашкета й почухав буйну чуприну.

– Мине, – Настя радісно.

– Не знаю, бо йому листи приходять, читає, тішиться, – Михайло далі тре голову.

– Ти що, воші маєш? – Настя перевела мову, бо згадка про листи їй не сподобалась.

Осінь видалася дощовою і холодною, картоплі ще ніхто не вибирав, бо на город ні ногою ступити. Хіба що виломали кукурудзу й вечорами луплять її в стодолі. Михайло розповідає юнацькі спогади, Настя плете коси з великих качанів, на насіння, Іван лиш прийшов з роботи, повечеряв і допомагає батькам. Працює в місті від години до години, ремонтує в районній сільгосптехніці трактори, комбайни, машини – знається в тому добре. Коли це з вулиці хтось свиснув, раз і вдруге, а потім хлопці кличуть Івана. Вийшов, нема та й нема.

– Певно, пішов до клубу, – Михайло.

– Що, в старому? Та й нині не субота і не неділя, який клуб? – Настя здивовано.

Коли це двері в стодолу рип – заходить Іван, якийсь дивний, мнеться.

– Що сталося? – мама є мама.

– Така справа: Ліда приїхала, має скерування на роботу до нас…

Настя випустила з рук важку кукурудзяну косу, Михайло закашлявся.

– І що?

– Приїхала до баби Домки, а в неї хата замкнена, нікого нема, чекала до ночі, баба не прийшла, аж сусідка сказала, що стара поїхала в місто до сина. Ліда не має де ночувати, може, би в нас? – Іван почервонів до кінчиків вух.

– А вона що, не має тут товаришок? – Настя зблідла.

– Подорожнього треба приймити, ходімо до хати, не тут же її покладемо спати, – Михайло встав з мішка, обібрав із себе шумилиння, щипавок, кукурудзяне волосся. Всі троє мовчки пішли до хати, Іван звернув до хвіртки. За хвилину зайшов з Лідою. Дівчина зніяковіло привіталася, зашарілася.

– Чи можна у вас перебути ніч? – запитала несміливо.

– Хіба ми не люди? Заходи! – Михайло показав на стілець.

– Дякую! – усміхнулась, і на щічках показалися дві милі ямочки, від чого личко стало по-дитячому красивим.

«А вона таки гарна!» – подумала Настя.

– Ось, це вам, везла бабі Домці, але раз її нема, а ви мене не прогнали, то беріть! – поклала на стіл коробку цукерок, нечувану на ті часи розкіш, торбинку вафель і печиво.

– Дякуємо, залиш трохи бабі. Де взяла такі дефіцитні наїдки? – Михайло аж носом потягнув запах ваніліну.

– Я після вашого села ще місяць була на практиці в обласному гастрономі, там з-під прилавка можна купити все, – аж злякалася, ніби виказала державну таємницю.

– Ото вже влада! Весь саюз працює, а купити нема чого! – сплюнув Михайло.

– Все добре, лиш на вечерю ми нічого не зготували – село, робота, яка там вечеря? Яйця посмажили, помідори і хліб є, молоком запили – і все, – Настя перевела тему.

– Хіба я не із села? І в нас так само! – Ліда знову прикрасила личко ямочками.

Повечеряли, Настя пішла доїти корову, Ліда за той час помила тарілки.

 – Михайле, ходи принесеш корові сіна, – Настя з порога, лиш поставила дійничку з молоком. Вийшли.

– Чуєш, Михасю, а як будемо їм стелити? Разом чи як? Та й ми ніколи не зачиняли дверей до тої кімнати, де спить Іван, аби йому було тепло від нас, а тепер як? – шепотіла Настя.

– Або я знаю як? А ти виділа, що вона таки файна! І коли скинула ті черевики на високих обцасах, то рівна з Іваном, – Михайло теж пошепки.

– Біднятко і так дивно ходить, а хоче бути модна в тих черевиках на каблуках.

– Бо молоде. Молоді всі стараються вбиратись якнайкраще. То як будеш їм стелити?

– Або я знаю, Михасю? Ходімо до хати, бо холодно.

Зайшли, Ліди не було.

– Мамо, Ліда лягла на мій диван, я ляжу на ліжко, лиш де поскладати гору вишиваних подушок? – Іван з іншої кімнати.

– На крісла, – полегшено зітхнула Настя.

– Добре, киньте ще в грубу декілька полін і не зачиняйте дверей, тут холодно, – син розкладав великі подушки.

– Зараз ще принесу дров, – Михайло і собі повеселів.

Полягали спати, а сон не йде. Нікому. Ліда почувається незручно, хоч вдає, що спить, навіть боїться обернутись на інший бік. Іван не вірить, що все трапилось так несподівано, знав, що мама не хоче Ліду за невістку. Настя не знає, як їй бути далі, тільки Михайло вдає, що спить мертвим сном, навіть спробував захропіти – лиш видав такий фальшивий звук, ніби пес загарчав. Ліда з Іваном мовчки розсміялись. Настя штурхнула Михайла під бік ліктем. Аж тоді всі заснули. Прокинулись, як зазвичай, о шостій ранку, коли по радіо заграв гімн, який був селянам замість будильника. Настя тихо встала, хотіла зачинити двері в іншу кімнату, щоб не заважало світло, коли це навпомацки зауважила, що двері зачинені. Зітхнула. Засвітила світло й зауважила через вікно, що в літній кухні, тобто в дощатій прибудові, світиться.

«Чи я забула звечора вимкнути, чи Михайло? Ото за ніч нагоріло! Але звечора я не виділа, щоб світилося».

Взула шкарбуни і вийшла надвір. У ніс вдарив запах смачної їжі.

«І хто б ото зранку вже щось смажив?» – наблизилась до прибудови і не повірила власним очам – Ліда смажила деруни, а Іван закручував налисники із сиром.

– А ви що, не спали? – Настя здивовано.

– Доброго ранку, спали, а тепер готуємо сніданок. Щось Іванко візьме собі на роботу, решту ви будете мати готове, – Лідині ямочки аж на пів личка світились.

Увечері знову всі четверо зійшлись до хати, Іван чекав, поки Ліда замкне крамничку, аж тоді прийшов з нею додому. Насті стало ніяково. Кивнула Михайлові, вийшли надвір.

– То це вона в нас на правах невістки? Якось не по-людськи.

– Жінко, або я знаю, як то має бути? – Михайло зняв кашкета, почухав потилицю.

– Кажи йому щось! – Настя притишено.

– Чому я? – Михайло ще більше зашкріб голову – це була його очевидна ознака розгубленості.

– Мамо, тату, ходіть вечеряти! – Іван гукнув з дверей.

Зайшли. На столі парувала щойно зварена картопля, а поруч така дефіцитна й давно забута івасі.

– Ого, звідки така риба? – здивувався Михайло.

– Я нині їздила в район, оформляла в райспоживспілці документи на роботу, проходила медичний огляд, заодно зайшла в гастроном, а там продавчинею знайома дівчина, з якою разом навчались у технікумі, то вона мені й продала декілька рибин, – Лідині ямочки заворожили більше за рибу.

– Знову з-під прилавка? – Михайло щиро.

– А як же інакше?!

– Іване, бери Ліду за дружину, з голоду точно не помреш! – Михайло підморгнув до Насті.

– Ми вже про це думали. Цієї неділі їдемо до її батьків знайомитись, а там і свататись прийдемо, – Іван щасливо.

В Насті серце вискакувало з грудей, лиш жінка так і не второпала, зі злості чи з радості. Але полегшено зітхнула: люди й так бачили Ліду в неї на подвір’ї.

На свято Михайла, перед самим постом, справили весілля. Олена Сільчакова лихословила, що весілля влаштували поспіхом, бо Ліда вагітна: «Тиха вода береги рве, тихонький Йванко і слова зайвого не скаже, а дитину змайструвати ще до весілля вмів!».

Настя про це дізналася і Олени на весілля не запросила. Добре зробила, бо дитинка в Ліди знайшлась аж за два роки по весіллю. Настали часи вільної України, тоді мацква з люті перекрила Києву кисень. Роботи нема, грошей нема, жити нема за що. Якось Ліда подала ризиковану ідею:

– Мамо, тату, дозвольте нам на бабиному дворі зробити зі старої хати крамничку, а зі стайні – ремонтну майстерню. Бабина хата попри трасу, машини їздять, комусь колесо підкачати, комусь булочку купити.

Настя з Михайлом лиш стенули плечима – діло ризиковане. Іван кивнув головою, він все одно залишився без роботи.

Все пройшли Ліда з Іваном: і шахраїв, і рекет, і заздрощі, але зуміли витягнути сімейний бізнес на чималий прибуток. Попереду старої хати збудували новий мінімаркет і сучасну СТО, де ціни були досить помірні, що аж з міста до них їхали по послуги.

– Я не плачу за оренду землі й приміщення, бо це моє, дружина веде бухгалтерію, не наймаємо сторонньої людини, тому й ціни в нас нормальні, – вкотре пояснював Іван, директор станції, якого в селі називали Іван Лідович, бо направду всім негласно керувала дружина, яка мала комерційну жилку й організаційні здібності. Вже син підростав, крутився біля батька і його працівників у майстерні, позаду якої розібрали старі споруди й зводили великий будинок його батьки. Настя з Михайлом не можуть натішитися невісткою.

– Знаєш, Михайле, Бог таки почув наші молитви!

– А я тобі що казав?

Коли син Івана поїхав здобувати освіту до міста, в новій хаті запанувала пустка.

– Лідо, а купімо собі донечку!

– Я теж про це думала. Чи не запізно?

– Таке ніколи не пізно.

І ось Ліда вже з круглим животиком. Аж ось новина – на Ліду подали до суду. І хто б подумав?! Олена Сільчакова! Ще й свідків мала, які підтвердять, що Ліда била стару бабу. Подія надто дивна, щоб про неї не говорити. А за нею ще одна подія – на Олену до суду вже подала Ліда, за образу честі, навіть свідки є.

Відбувся товариський суд, який зобов’язав бабу виплатити Ліді тисячу гривень компенсації за моральну шкоду! Бо стара прийшла до крамниці й почала у присутності людей пащекувати дурної, буцімто Ліда нагуляла на старості дитину, а годувати буде Іван. Ліда й кинула в бабу з-за прилавка ящиком з-під продуктів, а потім ще витурила її з крамниці й дала їй доброго стусана в спину. Ото село мало з чого реготати! З баби дурної, яка все життя лиш розпускала плітки. Тисячу таки сплатила – ті гроші Ліда обернула на добре діло – віддала на ремонт дороги біля школи. Баба хотіла щось там пригрозити Ліді, та люди їй заткнули рота.

Народилася в Ліди донечка – мініатюрна зростом, татові гени, але ямочки на щічках мамині. На хрестинах розчулена баба Настя делікатно розповіла, як вона з Михайлом щиро молилася, аби їхньому синові трапилася красива й розумна жінка, і Бог їх почув.

– Справді таке було? – не повірили Ліда з Іваном.

– Було! – ствердно кивнув Михайло.

Відтоді до храму зачастив Іван, Ліда працювала навіть у неділю. Іван молився в церкві за здоров’я мудрих батьків, а Ліда вдома – за добрих свекрів. Бог почув їхню молитву: Михайло і Настя в здоров’ї та здоровому глузді зустріли своє 90-річчя.

– Михайле, знаєш, що я прошу, крім доброї долі внукам? – Настя голосно, бо Михайло дещо недочуває.

– Або я знаю? – так само голосно.

– Аби ми не стали тягарем своїм рідним, отак звечора б походити собі двором, а в сні би тихо відійшли.

– І я про те молю Бога. Надіюсь, він почує нас, як ото колись, у молодості, коли нам було рівно вдвічі менше і ми просили за Івана, аби йому дав добру, мудру і файну дружину.

– Бог нас вчув тоді, маємо надію, що вчує і тепер.

– Амінь! – побожно склали натруджені руки.