ГОНИТВА ЗА ЖОВТИМ ЗАЙЦЕМ

– Я прийшла! – Настя поспішала, щоб не спізнитися, навіть трохи захекалася.

– О, я вже певний час тут, – спокійно промовила старша. – Прийшла надто рано і зайшла в магазин іграшок. Він на другому поверсі, від ескалатора праворуч.

Марина за правом старшої сестри звично давала вказівки, Настя так само звично виконувала їх: в іграшковий – то в іграшковий. «Може, купить малому якусь забавку...» – промайнуло в Настиній голові, втім, особливих надій не плекала: Марина до племінника була ввічливо­ байдужою. Вона й стояла біля полиць із м’якими іграшками, пістолети і роботи в іншому кінці залу. Настина квола надія згасла.

– У нас у дитинстві був схожий зайчик, жовтий, із рожевим носиком і жорсткими вусами, пам’ятаєш?

Настя заперечливо похитала головою.

– Власне, то був МІЙ зайчик...

За спогади про батька Марина все життя хапалася як за незмінно ідилічні, теплі уривки «кращого життя», що навіки згинуло. Батько асоціювався з радістю, із захопленням – ось він хапає малу Марину та підкидає аж до хмар, їй перехоплює дух, дівчина щасливо верещить. Ось батько катає її на гойдалці, і Марина знову злітає аж до хмар, на подив і заздрість усіх довкола, десь у животі щось лоскоче. Тато ніколи не купував одне морозиво, Маринка завжди наїдалася ласощами, як то кажуть, від пуза. І тато читав їй справжні книжки, не дурнуваті дитячі «Ріпку» й «Козу­Дерезу» вдесяте, а довгі історії з товстих книжок – про хлопчика Нільса, що літав верхи на гусакові, і ще про того, який дражнив стару відьму, а вона його зачарувала! А улюбленою казкою Маринки стала історія про дівчинку Марі, принца, перетвореного на дерев’яну іграшку, про злу мишачу королеву. Чарівна оповідь, яку тато читав декілька вечорів поспіль, надовго розбурхала Маринчину уяву.

Якось улітку дівчинка саме гуляла на подвір’ї, тато йшов з роботи і покликав її із собою пройтися проспектом до гастроному. Звісно, Маринка миттю сказала подружкам «Па­па!» і підстрибом побігла слідом за татом. Гастроном був справжньою печерою скарбів, і Маринка могла точно розраховувати на велике тістечко з кремом «на зараз» та на двісті грамів карамельок «Гусячі лапки» «на потім». Або ж
можна було вмовити тата на великий молочний коктейль з пінкою! Ох і смачнющий – з холодного молока, морозива і варення! Та Маринка, тільки­но переступила поріг гастроному, миттю забула про коктейль: навпроти входу, між кулінарією і хлібним відділом стояла дивовижа – великий автомат із прозорими стінками, на третину заповнений іграшками. Дівчинка стояла й, немов зачарована, дивилася, як незнайомий хлопчик кидає в автомат монетки, а тоді за допомогою джойстика і кнопки керує кумедною металевою хапалкою, намагаючись схопити іграшку і донести її до отвору. Та от халепа – щоразу останньої миті фіолетовий слоник вислизав з «пальців» металевої хапалки й падав на купу іграшок. Зрештою мамі хлопчика це набридло, і вони пішли геть.

– Можна? – Марина з такою надією дивилася на тата, що той, звісно, пішов міняти карбованці на монетки по двадцять копійок. Маринка заходилася азартно полювати на гарненького жовтого зайчика, та підлий автомат, звісно, так легко з іграшкою розлучатися не хотів. Монеток у татовій долоні залишалося дедалі менше, відчай у Маринчиних очах збільшувався і хлюпав через край злими пекучими слізками. Тато відчував, що мусить негайно рятувати становище, тому останню монетку вкинув сам, хвацько підхопив зайчика металевою хапачкою, швидко роззирнувся й раптом схопив автомат за боки та нахилив. Зайчик вилетів з хапачки, зник в отворі й випав до Маринчиних ніг. І тато дивився, як слізки миттю зникли, як засвітилися щастям оченята, з яким захватом дивиться на нього донечка.

– ...Знаєш, я завжди ненавиділа, коли дорослі ставили мені ідіотське запитання про те, кого я більше люблю. Малою починала плакати, бо мене роздирало від неможливості визначитися. Я ж справді думала, що треба обирати когось одного. Старшою – навчилася ввічливо відповідати, що люблю однаково. А насправді завжди більше любила тата. Він загинув того ж таки літа: просто одного ранку мамі зателефонували і сказали, що його збила машина. Мертвим я тата не бачила, на похорон мене не взяли. Мама... не приймала мене у своє горювання. Якось так вийшло, що вона окремо і я окремо. Найгірше було у школі: там усі знали, що помер мій тато, і дивно поводилися. Замовкали, коли я заходила в клас, розмовляли зі мною, стишуючи голос, зважуючи слова. Так, наче я стала скляною і могла розбитися. А тоді нічого, минулося. Мама почала пізніше повертатися з роботи, тоді привела в нашу квартиру вітчима, ну, твого тата. Він нормальним був, одразу сказав мамі, що даремно вона вимагає в мене називати його батьком.

– А заєць?

– Жив на моєму ліжку під подушкою, я з ним спала. А тоді народилася ти... Одного дня я прийшла зі школи і не знайшла зайця під подушкою, шукала, тоді мама сказала, що соромно п’ятнадцятирічній дівчині іграшками бавитися, зібрала всі й віддала тобі. Зайця ти винесла на подвір’я і закопала в пісочниці. Я ходила шукати, розгрібала пісок, коли малюки порозходилися, та марно...

Марина все ще стояла посеред магазину іграшок, тримала в руках гарного жовтого зайчика, дивилася кудись удалечінь, занурена в солодко­болісний власний спогад. Настя захотіла розповісти про те, як усе дитинство просила батьків купити їй Барбі­наречену, однак так і не наважилася. Недоречно, мабуть.