Напишіть свій мейл, щоб створити акаунт

Використайте вісім малих або великих літер і додайте будь-який один символ

Передплатити

ДВІ ЖІНКИ

СЕРІАЛИ

08 квітня
455

Життєва історія, яку варто прочитати

ДВІ ЖІНКИ

 

У кімнаті розмірено цокав годинник, тиша обривала душу своєю присутністю, гнітила й тиснула у груди. На столі перед образами, в банці з пшеницею, дотлівала свічка, чоловік встав із рипкого стільця й задув її. Першим порушив мовчанку.

 

– Я все сказав, Марино, завтра тітка Аліна переїздить до нас. Можеш ображатися скільки завгодно, але я так вирішив.
–  Але ж, тату… Навіщо вона нам потрібна? Ми й самі впораємося, – голос дівчинки помітно тремтів.
–  Годі, Марино! Я не планую обговорювати це всоте. Вадикові потрібна опіка, – випалив батько.
–  Тату, за мамою сьогодні тільки дев'ять днів. Як ти можеш? Як можеш бути таким черствим? Невже ти ніколи її не любив? – донька плакала.
–  Що ти знаєш про любов, шмаркля зелена? – розлютився батько.
–  Знаю, що коли люблять, то не зраджують. Як ти це зробив з цією Аліною. Мама через тебе з цією хвойдою і померла… – голос дівчинки здригався від страху, але мовчати вона більше не могла.
Чоловік спересердя дав гучний ляпас доньці.
–  Ненавиджу! Тебе ненавиджу і її ненавиджу. Вбивці, – випалила Марина. – І не пробачу ніколи! Смерть мами на вашій совісті, – щока дитини взялася багрянцем, але їй не боліло. Вона була рада, що сказала правду, яку батько старанно маскував.
 Очі чоловіка налилися гнівом, хотілося бігти світ за очі від проблем, від слів старшої доньки, які лезом різали по тілу. Але ж у нього діти, які потребують турботи, уваги, любові. А що він може дати їм? Нічого. Про них завжди дбала Ніна, тиха, скромна, любляча. Який з нього батько, коли він навіть Вадика і зовсім не хотів. Дружина наполягла, вважала, що це дасть шанс на порятунок їхнього шлюбу, який тріщав по швах. Шви ці підрізала Аліна, коханка Юрія, яка була з ним мало не від перших років його одруження. Завжди розкута, енергійна, безпроблемна, тільки їй він міг розповідати про свої труднощі на роботі, нерозуміння в родині, постійне бажання залишити набридливу дружину. А вона слухала, не вимагала, терпіла й чекала. Чоловік же не міг ось так легко піти. За всі роки шлюбу жінка не те що істерики не влаштувала, навіть голосу не підвищила. Вони навіть посваритися не могли як слід. Ніна безапеляційно визнавала свою провину. Але щось не ладналося в їхніх стосунках, не було отієї іскри, що могла запалити, нехай миттєво й ненадовго, але щоб заради тієї хвилини хотілося жити. І ось Ніни немає, згоріла за чотири місяці від саркоми. Руки розв'язані… та відчуття не свободи, а болю полонить Юрія.
–  Склади речі матері у валізи, я відвезу їх у село. Щоб шафа була порожня до приходу Аліни, – мовив крижаним, відстороненим голосом батько і вийшов з квартири.
 Марині хотілося кричати, битися об стіну, кусати руки до крові, вити, щоб тато її почув. Щоб пригорнув, обійняв, сказав, що любить, як це робила її добра мама. Ніколи більше й ніхто так не любитиме її, як найдорожчий скарб, найбільша радість – матуся. Але її більше немає. Залишилася невимовна туга, що руйнує. Дівчинці хотілося заплющити очі, заснути, а на ранок зрозуміти, що це просто дурний, безглуздий сон. І мама на кухні смажить млинці, грає її улюблена платівка, на столі – свіжі квіти… вона так любила затишок. Але в кімнаті всюди пил, музика давно не лунає, а на столі панахидна свічка. Марина підірвалася зі стільця, забігла в кімнату матері, почала викидати одяг із шафи, недбало пакувати його у валізу.
–  Треба вам шафу – нате, беріть. Місця вам мало? Беріть, не соромтеся. Речі вам мамині заважають? – сльози душили дівчинку.
 Одяг не вкладався у валізи, відчай переповнив вінця, й Марина, розчавлена, впала на підлогу. Вдихала аромат мами, нюхала одяг, цілувала речі й хотіла втримати невидимий, хиткий світ, де вона була з ними.
–  Мамочко, мамусю, рідненька моя, навіщо ти нас залишила? Хіба ж ми потрібні комусь на цьому світі? Посунься, я ляжу поруч у сиру землю. Не хочу без тебе… – дівчинка вила, як зранений звір.
 За цим її застала сусідка, тітка Ірина. Хоч сльози і видавали смуток жінки, та вона шукала слова підтримки маленькій дитині, що надто рано ставала дорослою.
–  Маринко, квіточко, ягідко моя, не можна казати таких слів. Бог почує. Хіба ж мама хотіла, щоб ти так побивалася? Тобі ще жити, дівчинко, сім'ю свою створювати, дітей народжувати. Усе мине, усе загоїться. Буде боляче, але ти терпи. Чуєш? – сусідка пригортала худеньку постать дівчинки, що здригалася від голосного ридання. – Поплач, моя люба, поплач, а потім зберися і вчися жити далі. Заради мами. На тебе Вадик дивитиметься, почне хвилюватися, плакати, – продовжувала гладити скуйовджене волосся дитини.
–  Тітко Ірино, тато хоче, щоб Аліна завтра переїхала до нас. А я не хочу. Бачити її не можу. Ненавиджу її, вбила мою маму. Хіба ж мама мало від неї настраждалася? – дівчинка зазирала в очі сусідки, в пошуках підтримки.
–  Немало, дитино. Маринко, ти маєш зрозуміти… Вадикові немає навіть рочку, йому потрібен хтось, хто дбатиме про нього, любитиме, навчатиме? – шукала аргументи сусідка.
–  Я, я все це можу дати братикові!!! Але не вона.
–  Серденько, ти ще надто юна, щоб брати на себе таку ношу, ти сама ще дитина… Заспокойся. Зараз ми з тобою все це складемо, приберемо у квартирі, доки Вадик у мене спить. А завтра буде новий день. І ти по-іншому подивишся на ситуацію.
 По-іншому не вийшло – кожен крок у житті їхньої родини ненависної Аліни був черговим зашморгом на шиї дівчинки. Переступивши поріг квартири, де все ще належало Ніні, коханка батька почала відвойовувати територію сантиметр за сантиметром, крок за кроком. Порозумітися не вдалося. Марина демонстративно поставила кордони, відгородилася від батька і його пасії та плекала надію, що остання першою здасть позиції. Вечорами дівчинка замикалася у своїй кімнаті, брала малого Вадика й показувала йому фото мами. Часом плакала, від болю та щоб не лякати малого, намагалася не робити цього. Довго і щоденно розповідала про маму, яка вона була турботлива, як любила їх, співала колискові, вигадувала казки на ніч, готувала вишневий пиріг. Згадувала кумедні випадки, ніби й собі повторюючи: "Щоб не забути й завжди пам'ятати". З сумом розуміла, що Вадик навряд пам'ятатиме маму, але наполегливо вчила його. Допустити, щоб брат назвав мамою чужу жінку, дівчинка не могла.
 Та час стирав кордони: Вадик усе частіше відмовлявся йти в кімнату із сестрою, цікавіше побавитися машинкою, на кухні нерідко пахло домашніми стравами від Аліни, почали зникати з поля зору милі серцю дрібнички, що належали покійній Ніні. Ніби й суперниці вже немає, та Аліні є з чим боротися й наводити лад по-своєму. Марина воювала з мачухою, як могла, всіма способами – навмисне не їла їжу, яку та зготувала, відмовлялася від допомоги з уроками, самостійно прала речі, спеціально ігнорувала її прохання. А ще дуже тішилася, коли батько сварився з мачухою, чого ніколи не робив із мамою. Та сварки закінчувалися обов'язковим примиренням, навіть більше, тато завжди цілував Аліну перед тим, як іти на роботу і коли повертався. Це дуже дратувало дівчинку, ненависть і відраза до обох панували в Марининій душі. І образа за маму, яку всі ніби забули. Окрім неї. Раз на тиждень після школи дівчинка тролейбусом їхала на край міста, на цвинтар, щоб побути з мамою… Там вона розповідала останні новини: про справи у школі, про успіхи Вадика, його витівки, про квіти на підвіконні, які вона доглядає, про те, як сумує без неї. Кожен приїзд на могилу мами закінчувався істеричними риданнями, Марина не могла повірити, що там, під тяжкою сирою землею, її найрідніша людина. Це так несправедливо, адже вона так їй потрібна… Мама, матуся, мамуся… Її ангел охоронець.
 Минув рік. Маленький братик назвав мамою чужу, підступну, хтиву жінку. Тепер до зрадників Марина записала й Вадика. Хоча у свої чотирнадцять розуміла, що дитина інстинктивно називає мамою того, хто дбає про неї. Взаємини між мачухою і пасербицею були непростими, та скандалити Марина не вміла. Зрідка огризалася на нарікання мачухи, наголошуючи, що вона їй ніхто і слухати її вона не зобов'язана. Батько ніколи не втручався, після гучної сварки на дев'ятини по Ніні, він тримався відсторонено, навіть байдуже. Це було навіть краще для Марини, що не змушував прийняти чи полюбити Аліну. 
Згодом у стосунках батька й мачухи дівчина розпізнала перші нотки неясності, непорозуміння стали виникати все частіше. Марина тішилася. Ще трішки – й валізу пакуватиме мачуха. Так і буде.
Після відвідин могили мами Марина часто пішки поверталася з цвинтаря, хотілося подумати й навіть поплакати. В один із таких днів уже на підході до рідного кварталу Марина помітила батька з букетом розкішних троянд. Чоловік явно поспішав, помітно було, як усміхався про себе. Доньці стало боляче, адже за всі роки проживання з мамою вона жодного разу не отримувала таких квітів. А тут ця вертихвістка зуміла так батьком крутити, що той віники додому тягає. Додому Марина не пішла, зайшла до сусідки тітки Ірини на чай, до якої частенько забігала після смерті мами… А вдома букетом і не пахло. Натомість розлючена Аліна літала квартирою, постійно сварилася не знати на кого, і батька не було на вечерю. Марина відчула приплив шаленої радості. Ось він – момент істини, знайшлася заміна й Аліночці. Не втрималася, насолила.
–  Мабуть, не дуже приємно бути в ролі зрадженої? Боляче? – голосом переможниці почала розмову.
–  Марино, що ти хочеш? Іди у свою кімнату, – розгубленості жінка не приховувала.
–  Та ні, це ти підеш… Тільки з нашого дому і життя. Як прийшла, так і підеш. Курво клята! Тішилася з горя моєї мами. На узбіччі твоє місце. Шалава! – вперше за час спільного проживання Марина дозволила собі такі слова.
–  Та як ти смієш? Гімно мале! Будеш мене вчити? – мачуха була шокована зухвалістю пасербиці. – Я вас годую, після вас прибираю, байстрюка цього малого доглядаю… А ти мене обзиватимеш?
Марина підбігла і з розмаху вдарила мачуху по щоці.
–  Мій брат не байстрюк! А ти – тварюка, яка влізла в чужу родину, – випалила.
 Аліна стояла посеред кімнати й навіть не намагалася сперечатися, дивилася в очі Марині й мовчала.
–  У батька інша. Сама бачила. І скоро тебе тут не буде. Та пам'ятай: смерть мами на твоїй совісті. І тобі ніколи не відмитися.
 На кухні було чутно, як схлипує мачуха. Двоякі відчуття боролися в Марині – радість від того, що Аліні боляче, й незрозуміле відчуття якогось спустошення. Сварки в родині Марини почастішали. Батько затримувався на роботі, інколи приходив напідпитку, Аліна перетворилася на істеричку, зривала злість на Вадикові, а Марина, захищаючи брата, випускала отруту на мачуху. І скільки ще могло тривати це протистояння, не відомо, якби Марина після дев’ятого класу не зважилася вступати до коледжу сусіднього обласного центру. Тільки б із дому. Затримувати ніхто не став, наче тільки цього й чекали.
–  Ось, мамо, їду! Відчуття таке, що маю злетіти, але чогось сумно й боляче. Нікому я не потрібна, мамо. У батька нове кохання, Вадикові ще байдуже, а та… мабуть, видихне з полегшенням. Знаєш, мамо, я часто думаю, як би все склалося, якби ти була з нами. Яку б сукню мені пошила на випуск, які б слова мені сказала перед від'їздом. Чи сподобався б тобі Роман… хлопець із паралельного класу, що запросив мене на випускний іти разом. Мамо… Стільки хочеться тобі розповісти, поділитися. Мені так бракує твоєї любові, турботи, обіймів…  Пробач мені, рідна, я маю їхати.
 Попрощалася з мамою і подалася в чуже місто. Почалося студентське життя в гуртожитку. Було незвично й навіть лячно в іншому місті. Та Марина не звикла опускати руки, вчилася, вечорами працювала в супермаркеті, сумувала за Вадиком. Їй хотілося, щоб зателефонував батько, сказав, що чекає на Різдво додому. Але він телефонував рідко, говорив скупо, запитував, чи потрібно щось. Дівчина завжди відповідала, що нічого не потребує. Окрім його любові. Та про це мовчала.

 Після зимової сесії вирішила поїхати в рідне місто, відвідати Вадика, сходити до мами. За зароблені кошти купила іграшок братикові, батькові гарний гаманець, тітці Ірі парфуми й навіть Аліні шалик вкинула. Ще подумає, чи віддавати, зорієнтується на місці, за ситуацією. На вокзалі залишила речі в камері схову й одразу подалася на могилу до мами. Купила яскраві жовтогарячі троянди на вході на цвинтар. Могила мами зустріла німотою. Гірко, боляче стало Марині. Уже два роки минуло, а відчуття, ніби мами не стало щойно вчора. Біля могили були сліди на снігу, хтось відвідував маму…
 Двері квартири відчинила мачуха, змарніла, із синцями під очима, винуватим поглядом, у старому халаті й… помітно округлим животом. Марині наче ножа хтось у груди вставив. Стрималася. Аліна мовчки пропустила дівчину у квартиру. Вадик зрадів приїзду сестри, галасав біля подарунків, щебетав про ялинку. Марина відчула, що зайва в цій квартирі, думала, що повернеться і відчує той рідний запах дому. Та він вивітрився. Тут жила чужа родина, з чужими запахами. Сон не йшов. Не наважилася запитати мачуху, чому немає батька, вона ж очей не зводила на дівчину. Ближче за північ вийшла на кухню заварити чаю. На столі записка: "Я втомилася. Пробач мені, Юро, та я не можу жити, знаючи, що не потрібна тобі. Правду кажуть, на чужому горі щастя не побудуєш. Не знаю, чи зуміє мене простити Ніна, та я щиро просила в неї вибачення. Хоч і розумію, що запізно.
 Марино, дитино, тобі я завдала найбільше горя. Тепер, коли я дочекалася твого приїзду, і є на кого залишити Вадика… прошу, зумій знайти своє місце під сонцем. Ти дуже розумна дівчинка. Прости мені, якщо зможеш". На цьому записка завершувалася. Спершу Марина вирішила, що мачуха просто пішла від них. Та внутрішній голос підказував, що щось тут не так… Забігла до великої кімнати, де на ліжку лежало непритомне маленьке тіло мачухи, а поряд – блістер від пігулок.
 Марина прибрала всю квартиру, навіть штори випрала, помила вікна. На базарчику, що поблизу дому, придбала в бабусі котики. Так дивно: на вулиці кінець січня, а вони розквітли. Поставила у вазу на кухні, як за часів із мамою. Трохи нервувала, Вадик же носився квартирою як заведений. Роздуми дівчини перервав протяжний дзвінок у двері. На порозі батько, помітно постарів, зморшки глибокі, а очі ніби вигоріли.
–  Чого ти у двері дзвониш? Це ж твій дім, – здивувалася донька.
 Запала тиша. Обом було що сказати, але чи то час втрачено, чи бажання зникло.
–  Як ви тут даєте собі раду? – запитав не стільки з цікавості, скільки з формальності батько.
–  Ми? Нормально, – так само формально відповіла донька.
–  Добре, добре. Слухай, нам, мабуть, треба поговорити.
–  Не завадило б, – одразу погодилася донька.
 Чоловік очікував, що донька влаштує бунт і супротив, тому до бесіди був явно не готовий.
–  Ти вже достатньо доросла, Марино, щоб розуміти, що часом життя складається не так, як ми того хочемо чи мріємо. І от, так вийшло, що з Аліною в нас не склалося. Ти, мабуть, рада, але я зустрів іншу жінку, яка любить мене, і ми… 
–  Годі! – перебила хаотичний монолог батька. – Тобі самому відверто не гидко від власного бездушшя? Ти, дорослий, зрілий чоловік, сидиш на кухні й говориш мені, несформованому підліткові про те, яке життя несправедливе. Ти серйозно? Агов! Отямся! Про несправедливість життя могла б говорити моя покійна мама, з якої ти останні соки випив своїми походеньками наліво. Згадай, скільки разів ти принижував її, коли не приходив додому ночувати, як обманював, погрожував розлученням. Пам'ятаєш? Звісно, пам'ятаєш. Я ненавиділа тебе за всі її сльози, за всі її страждання. А тобі здалося й цього замало, ти не зміг вийти з цих стосунків героєм, мама своїм терпінням, турботою, безконфліктністю перемагала тебе. Нагадати тобі, хто ти? Вампір, який живиться стражданнями інших, тиран, який заради власного самоствердження принижує інших, диктатор – думки інших для тебе нецікаві. Зараз таких, як ти, називають аб'юзером. 
–  Хм… Це тебе в коледжі навчили так із батьком спілкуватися? – Юрій сидів, нахиливши голову, голос його був крижаним.
–  Ні. Сама зрозуміла, коли побачила погляд Аліни. Такий погляд був у мами… 
Знаєш, спершу я вірила, що після смерті мами ти нас із Вадиком полюбиш, дбатимеш про нас. Ми так потребували твоєї любові в той час. А ні. Ти дбав тільки про себе. Аліна була інструментом у твоїх руках. Як і мама свого часу. Тільки мачуха, на відміну від мами, не змогла тебе втримати в родині, хоч як не намагалася. Тонкошкіра. І дурненька. Гадала, що будеш із нею назавжди. Помилилася. Такі, як ти, не створені любити й жити задля когось. Ти – подорожник. При дорозі й нікому не потрібен.
–  Усе сказала? Думаєш, дуже розумна стала? Життя побачила? – процідив крізь зуби.
–  Ні. Не все. Я Аліну пробачила, може, не до кінця, але принаймні зрозуміла. А тебе – ні, – сказала те, що носила в душі не один місяць. – Я ненавиділа мачуху, як і тебе, за маму. Та згодом зрозуміла: Аліна жертва, як і моя мама. Ти зробив так, що ці дві жінки кохали тебе, вірили тобі, потрапили у твої тенета, а вибратися зась.
–  Розумна, бачу… – чоловікові не подобалося, куди повернула розмова.
–  Сьогодні Аліну виписують з лікарні. Коли тобі цікаво, то з нею й дитиною все добре. Вона приїде сюди, бо так хочу я. А ти, коли маєш силу духу, поговори з нею. Але не тримай її на короткому повідку, як маму. Пішов з родини – йди.
–  Жіноча солідарність? – фиркнув батько і відкинувся на спинку стільця.
–  Можливо, не думала про це. Мені б дуже хотілося, щоб колись, свого часу, зі мною хтось поговорив, як відрізнити аб'юзера від справжнього чоловіка, вчасно. Щоб не потрапити в пастку. І гірко, від того, що я знайомлюся з таким типом чоловіків на прикладі власного батька.
 Марина набрала води з-під крана, відпила й подивилася у вікно. Як і того страшного дня, розмірено цокав годинник на кухні. Та сьогодні Марина чекала на прихід мачухи, розуміючи, що попереду багато невизначеності. Однак на серці було спокійно, ніби на шальці терезів вивірено. Лише тепер дівчина збагнула, хто яку роль грає і за чиїми правилами.
–  Вадикові потрібна мама і маленькому, який з'явиться на світ. А чи буде в них тато, вирішуй сам.
 Образа за маму більше не тиснула на Марину, вона знала, що все зробила правильно. Треба вчасно зупинитися, перестати ненавидіти, щоб дати місце новим почуттям. Інакше ненависть зруйнує тебе. 

 

Аліна. Погляд ізсередини 


 У прочинене вікно було чутно рух транспорту на шосе, чайник на плиті свистів уже кілька хвилин, але Аліна, здавалося, ніби перебувала в прострації, відгороджена скляним поглядом у нікуди. Більш як десять років жінка чекала, що її коханий нарешті піде від своєї дружини до неї. І от, здається, мрія здійснилася, та, на відміну від омріяної радості, Аліна відчувала спустошення, навіть більше – гіркоту. Певно, від того, що не так собі уявляла спільне майбутнє з Юрою. Те, що це чоловік її життя, знала напевне, адже що, як не сила кохання, тримала їх поруч. А той факт, що дружину залишити не міг, має об'єктивне підґрунтя – благородний надто, шкодує наївну, та й дітям батько потрібен. Обіцяв, щойно діти піднімуться, залишить свою сіру мишу. Але ж ні, обхитрувала всіх його дружинонька – взяла і приставилася перед лицем Господа. І замість подружнього життя з коханим, на Аліну чекали ще двоє спільних дітей Юри й Ніни. Як мала реагувати жінка? З одного боку, це шанс не втратити чоловіка, показати, що вона добра господиня і дбайлива мати, а з іншого – на хіба їй треба його малі щенята, ще пожити хочеться для себе, щоб сили вистачило на своїх дітей. Часу на роздуми не було зовсім – завтра або з речами в родину Юрія, або… Словом, або пан, або пропав.
 У квартирі Юрія ніби стіни шепотіли, що не раді їй, не говорячи вже про старшу доньку чоловіка, яка ігнорувала Аліну, а часом випробовувала останні нерви жінки. І тільки Вадик, молодший син Юри, тягнув рученята, очікуючи, що тітонька пограється з ним. Та Аліні зовсім цього не хотілося, хоч і старалася з останніх сил. А найгірше – байдужість чоловіка, його постійна зайнятість, мовчання виводили жінку з рівноваги. Ніби й не її коханий. Та Аліна вперта, чоловік хмурий – вона йому годить, без настрою – вона йому стелить, усе ласкою, любов'ю. І ніби відтанув, почав носити квіти, як колись, кохатися палко, як десять років тому, цілувати на прощання. Жінка навіть повірила, що змогла взяти річище їхнього з Юрієм життя у свої руки. Почала змінювати у квартирі все на свій смак, але не поспіхом, крадькома. Викидала маленькі дрібниці, які нагадували про колишню господиню, вішала на вікна свої фіранки, знімала зі стін картини, ховала якомога далі фотографії в рамках, альбоми. Та дві пари очей, що стежили за Аліною всюди, поглядом Ніниних дітей, укотре нагадували, що не все так ідеально, навіть ілюзорно, й аж ніяк атмосфера в родині не залежить від кольору штор.
 Вкотре жінка відчула, що чоловік віддаляється від неї, коли замість ранкових обіймів стало сухе "Бувай", замість ночі бурхливого кохання – монотонне сопіння. І вже ніякі смачні страви, випічка чи затишок у домі не могли втримати Юрія. Жінка завжди розуміє, коли з'являється суперниця. І як би Аліна не подавлювала в собі тіні сумніву, все більше розуміла: в чоловіка є інша. Спершу вирішила вдатися до гри, спокушала чоловіка, робила приємні сюрпризи. Але прірва зростала. Юрій приймав її увагу, ласку, та думками був за стінами дому. Аліну аж трусило від люті. Невже вона втратить чоловіка, який належав їй усі ці роки? Від ревнощів і гніву жінка стала істеричною. Грати в ідеальну та люблячу дружину вже не вдавалося, натомість сльози, з'ясування стосунків стали мало не щоденними в родині. Усе те, що ненавидять чоловіки в жінках, втілилося в Аліні. Тільки через неконфліктність Ніни свого часу Юрій не міг її залишити. А тут град і шквали звинувачень нової дружини доводили чоловіка до нервового збудження.
 Але найбільше боліло те, що змарнувала найкращі роки свого життя, бувши просто коханкою, до якої ходили зализувати рани, а тепер ходять від неї. Змінила статус. Стала непотрібна.
 Коли зрозуміла, що носить під серцем дитину, таку омріяну і бажану, ніби іншими очима на світ поглянула. Як давно вона хотіла подарувати Юрі дитинку, задовго до їхнього одруження. А тут як сніг на голову. Та чи потрібне дитя саме тепер? Чи возз'єднає родину, чи погубить Аліну, як свого часу Ніну? Коли збагнула, що проживає життя ніби під копірку першої дружини Юрія, вила, наче підранок. Та чоловіка це не втримало, пішов і думати забув, що в нього син, вагітна дружина. Заглянувши в очі Марини, яка приїхала з навчання, Аліна відчула страшенну втому від життя, від тягаря, що на неї звалився, від відчаю і сорому перед дітьми Ніни за той біль, якого вона завдавала їм своєю присутністю. Боліло.

 

Десять років потому


  У кухні тихенько лунав приймач, грав популярний трек про весну, яка справді прийшла погожою дниною в гості й швидко розпустила дерева, вдихнула тепло. Годинник показував десяту ранку, та Аліні здавалося, що вже друга половина дня. Майже всю ніч прокрутилася в ліжку. Хоч би Юрко повернувся з чергового загулу вчасно, перед приїздом доньки. Ситі хлопці гасали квартирою – красень Вадик усе більше нагадував батька, іще хлопчик, а вже помітно, що статним парубком буде, і невгамовний Денис, який у всьому намагався наслідувати старшого брата.
Аліна заварила собі філіжанку кави й сіла перед вікном. Чекала. Юрія з гаража, який став другим домом чоловікові, і Марину з дороги. Після спроби суїциду щось надломилося в завжди енергійній жінці, де й поділася стервозність та егоїзм. Аліна ніби подивилася на себе збоку і нічого, крім відрази, не відчула. Їй стало гидко, що мале хлопча називає її мамою, а вона перед ним ніби грала роль, заробляючи бали. Не в мить настало прозріння, але настало. Вийшла з лікарні, а жити й не хочеться. Ніби злодійка, вкрала чуже життя. Тоді здавалося, що слова Марини про вину в смерті матері наздогнали її. Тоді тільки гнівалася на дівчину, опісля хочеться в ноги кинутися й просити прощення. І якби не недитяча мудрість пасербиці, не її вміння пробачати, хтозна, як би далі жила. Часом ловила себе на думці, що Юра розлюбив її, бо стала, як квочка – сварлива й дратівлива, а не розкута і весела. Та роль квочки, матері стала приємнішою за роль коханки. Аліна розчинилася в дітях, спробувала налагодити контакт із Мариною. І байдуже, що Юрко час до часу «підживає» в продавчині з сусіднього магазину за рогом, навіть те, що почав випивати, байдуже. Тільки б з дітьми все було гаразд. Чоловік часто називав Аліну святошею, глузував, що та гріхи замолює – за біль, якого завдала Ніні. Гірка правда в його словах була. Та жінка завжди змовчувала.
 У двері легенько постукали. Марина. Ніколи не натискала на дзвінок і своїми ключами не відмикала. Побігла відчиняти, але хлопці випередили матір. Вішалися на шию сестри, Денис із радості розплакався.
– Ну, годі, годі, відчепіться від сестри. Дайте їй зайти, – защебетала Аліна.
– Ну, ма! Ми її майже рік не бачили, – образився Вадик.
– Я теж! – всміхнулася жінка, підійшла й міцно обійняла дівчину.
– Привіт! Як ви тут? – поцілувала мачуху дівчина.
 В Аліни ніби свято, всі пазли зійшлися, всі діти вдома.
 Після сніданку Марина запитала те, що мучило її від перших хвилин приїзду додому.
– Батько вдома не живе?
Мачуха відвела погляд убік.
– Чого?! Живе. Він просто затримується на роботі.
– Ну, ясно. Горбатого могила виправить.
 Аліна мовчала. Крадькома глянула на Марину. Така вродлива, соковиті блакитні очі, грива каштанового волосся, тендітний стан. Тільки зараз помітила, які вишукані речі на пасербиці, явно не з ринку, годинник на руці дорогий, парфум стійкий, а про телефон, на якому вже на повну клацали брати… Про подарунки окрема історія.
– Маринко, можна щось запитати?
– Так, звісно! – ліниво потяглася на стільці дівчина, передбачаючи суть запитання.
– У тебе все добре?
– Так, – засміялася грайливо. – А що, не помітно?
– Та в тім то й річ, що помітно.
– Аліно, – так називала мачуху вже довгі роки. – Я така щаслива! Бо що? Так, закохана!
Мачуху ніби хтось вколов у самісіньке серце.
– Мариночко, я така рада за тебе. Розкажеш? Він хлопець гарний? Де ви познайомилися? От, батько, як завжди, все останнім довідається.
– Та що той батько? Як був пожирачем людської енергії, так і є. Йому мої справи ні до чого.
– Не треба, Марино, він же батько, – почала захищати чоловіка Аліна.
– Аліно, я зустріла такого чоловіка, який заради мене гори зверне. Він справжній чоловік! Бачиш ці речі? – обвела рукою власний одяг, – вони коштують стільки, скільки тато заробляє за пів року. А ще прикраси, круті ресторани, квіти… моря! Я за останні шість місяців об'їздила мало не пів світу.
– Ого!! А ким же працює твій коханий? Мабуть, нафтовий магнат, – віджартувалася мачуха, але кішки шкребли від тривоги в душі.
– Ну, магнат чи не магнат, але фінансово незалежний, – всміхнулася білосніжною усмішкою дівчина.
– Головне, щоб кохання було взаємним.
Марина задумалася, водила чайною ложечкою в холодному чаї.
– Ще якісь десять років тому я б не повірила, якби мені хтось сказав, що про своє кохання я розповім першій тобі.
Аліна підійшла до дівчини й обійняла за плечі.
– Пробач мені… – зрадливі сльози палили очі, змикалися зв'язки на горлі, не даючи говорити.
– Ми сто разів говорили про це. Не порушуймо більше цього питання.
– Угу…
– Сходиш завтра зі мною на цвинтар? Сама не можу.
– Добре, – тривога зростала, щось недоказане залишилося снувати в повітрі.
– І зміни врешті цей годинник на кухні. Так набридливо цокає, виїдає мозок. Ніколи не любила його.

На кладовищі панувала особлива атмосфера: чисті алейки, насаджені строкаті квіти, час зупинився… Аліні не дуже хотілося йти на могилу до Ніни, адже почуття провини оселилося в душі і не йшло, та заради Марини мусила їхати. Відчувала, що пасербиця про щось мовчала, але лізти із запитаннями не хотілося. Могила Ніни була доглянутою й охайною, у вазі стояли живі квіти.
– Хтось був у мами, – наче зраділа дівчина.
– Юра з Вадиком минулого тижня їздили.
– Навіть так. Я думала, що наш альфа-самець має час тільки на нових жертв, – мовила на те Марина. – Привіт, мамо! Пробач, рідненька, що довго не приїздила. Справи. Так багато хочеться тобі розповісти. Та сьогодні я розповім новину, не тільки тобі. З твого дозволу Аліна це почує разом із тобою.
Кров фонтаном вдарила в обличчя мачухи від почутих слів. Пасербиця ж вела далі:
– Я зустріла людину, з якою хочу прожити решту свого життя. І переконана, що так воно й буде. А ще… ношу під серцем дитину. І тому, мамо, ти мала б стати бабусею… – сльози текли щоками дівчини. – Але ніколи не обіймеш свого онука… Певно, доведеться Аліні отримати новий статус – з мачухи в бабусі.
Аліні розпеченим залізом пекло в саме серце, вона одночасно була вдячна пасербиці, а ще розуміла, що не заслуговує на таке добре ставлення.
Ніч обіймала місто кольоровими снами, гасила світло в будинках, мріяла про завтрашній день. Аліна не спала. Мало того, що Юрій за два дні так і не з'явився на порозі дому, за гульбищами ніколи, а може, совісно перед донькою. То ще й постійні думки про Марину. Карталася, що накручує сама себе. Та не витримала. Постукала в кімнату дівчини.
– Марино, ти спиш? Я хочу з тобою поговорити.
– Знала, що ти прийдеш. Поговорімо, – дівчина сіла на дивані, підігнувши ноги. – Про батька дитини прийшла питати?
– Вибач, не моє мелеться… – сіла поруч.
– Знаєш, я раніше думала, що кохання тільки в книгах чи у серіалах. У реальному ж житті є тільки якісь правила, зобов'язання. Доки не зустріла його. Артем, він не такий, як інші – чемний, уважний, він уміє дивувати. А ще дотримується слова. Мені так хочеться сказати йому про маля. Уявляю, як він зрадіє, – мрійливо усміхнулася Марина. – Хочеться, щоб належав тільки мені, щодня і щоночі.
– А він не належить? – запитала, боячись почути відповідь, Аліна.
– Він? Розумієш, він надто вихована людина. І не може ось так запросто сказати своїй дружині, що більше не кохає її. Та це тільки питання часу. Чесно. Між ними вже давно нічого немає. Вони живуть кожен своїм життям. Розлучення – суто формальність.
Аліна сиділа, й ніби калькою лягали спогади, схожі слова, виправдовування. У грудях запекло так, ніби хтось притис розпечену праску. Хотілося кричати, трясти дурненьку закохану за плечі, бити по обличчю. Та не могла.
– Марино, дівчинко моя! – взяла пасербицю за руку. – Якщо я маю право бодай щось прокоментувати, то дозволь, я скажу… – голос тремтів.
– Ну, ти чого? Ще плакати почни. Кажи, я не ображуся.
– Ти, мабуть, зараз не захочеш чути ці речі, та я скажу. Коли я зустріла твого батька, земля мені пішла з-під ніг. Вродливий, розумний, дотепний… А що одружений, то він не приховував, сказав одразу, що помилка молодості.
– До чого тут мій батько? Артема навіть порівнювати не варто з ним, – обурилася дівчина.
– Звісно, не треба порівнювати. Та на всі роки різні цінності, пріоритети. Тобі може здатися дикістю, та в мій час про брендові речі й телефони мови не було. Проте якоюсь же шкалою вимірювали позитивні якості чоловіка. Не знаю як, та я закохалася. Що відчувала? Політ. Хотілося мріяти, пурхати. Я не думала про почуття тієї, яку зраджували. Адже вона сама винна. Такі чоловіки, як Юрій, на дорозі не валяються, думала я. Його ще заслужити треба. Можеш мені не вірити, але я справді так вважала. Бачиш, як мало треба жінці – без прикрас, подорожей і подарунків, я була його. Підкорена, завжди готова йти за ним, могла слухати його тривоги, жаліти. Уява малювала, що ще один щабель – і вершина буде підкорена, Юрій зрозуміє, чого я варта, оцінить, прислухається до власного серця і зробить мене і себе щасливими. – Аліна замовкла.
– Я не хочу це слухати… – Марина відчувала, що зараз накотять спогади, які вона бажала залишити в глибоких комірках пам'яті.
– Вибач, я знаю, що тобі болить. Але… я відчуваю, що мушу… Час минав, рік, другий, та нічого не змінювалося. Ніби й говорить, що з дружиною не може більше, але й не залишає її. Я почала стежити за ним, за Ніною, за маленькою тобою… Як ви ходили у вихідні на атракціони, як Юра ніс тебе на плечах, купував Ніні її улюблене морозиво. І замість того щоб збагнути, що я зайва ланка в цьому ланцюзі, я собі навигадувала, що варто народити Юрієві дитину. Щойно він дізнається про це, вмить усе стане на свої місця. План вдається. Я гадаю, що перемога з нагородою у вигляді Юрія в мене в руках, та знову обставини. Він переконує мене, що дитина зараз нам ні до чого, адже все життя попереду. Ось тільки він розлучиться, і все щоб за правилами – одруження, народження дітей і безкраї горизонти спільного майбутнього.
– Ти зробила аборт? – Марина відчувала, що зараз розплачеться.
– Так. Спершу один. З почуттям нездійсненного. Наступні два – на автоматі, щоб зайвий раз не дратувати коханого. Розумієш, я вірила в ілюзію. Я не хочу тобі цього говорити, але, напевне, якби твоя мама не померла, Юрій би досі водив мене за носа. Він прийняв мене у свій світ від безвиході. Розумієш? Те, що було для мене коханням, для нього – тільки зв'язок. Який він міг розірвати, а я ні.
– Артем – не мій батько. Якщо ти хотіла провести паралель. Він ніколи не змусить мене обирати між ним і дитиною, – голос пасербиці зрадливо бринів.
– Я дуже на це сподіваюся. Та як би там не сталося, пам'ятай, у тебе є кому стати на твій захист, дати пораду. Розумію, що складно сприймати пораду від жінки, яка була великим болем мами. Але якби в моєму житті був хтось, хто б зумів мені донести, як важливо цінувати вірність, щирість почуттів, можливо, на цій планеті стало б на дві щасливіші жінки більше. Але ми обидві були нещасні… По-своєму. Я тільки за Дениса вдячна Юркові… І за вас із Вадиком. Що ви не зненавиділи мене… Хоча я на це заслуговую. А батько не зміниться. Тепер це мій хрест. Спокута чи що… Не роби моїх помилок, Маринко. Пам'ятай, дитинка – це радість. Жоден чоловік у світі не вартий того, щоб знецінювати своє життя й забирати його в безневинної дитини. Якщо твій Артем справді кохає тебе, вчинить як справжній чоловік, ніколи не поставить перед вибором – або стосунки, або дитя. Але навіть коли ти розчаруєшся в ньому… не бійся. У тебе є я. Ми пройдемо через будь-яку ситуацію разом. Повір, я хочу, щоб ти була щаслива, навіть якщо доведеться припинити стосунки, які є руйнівними. Та сподіваюся, що я просто помиляюся… через власні страхи. Чоловіки часом бувають полігамні, та це не означає, що в них є право робити нещасними тих, хто їх кохає.
 Ранок стукав у вікна ще сонного міста. Дві рідні чужі жінки говорили й плакали, плакали й говорили.
 Літо палко цілувало гарячими вустами, обіймаючи землю. Втомлені липневою спекою перехожі чекали вечірньої прохолоди. Аліна за звичкою заварила каву і сіла навпроти вікна. Хлопці на літніх канікулах майже не бували вдома, з'являючись, тільки щоб перекусити нашвидкуруч. Чоловік був на роботі, останні декілька тижнів приходив додому регулярно. Певно, скінчилися романтичні стосунки з черговою пасією. А може, вже втомився від походеньок. Нічому не дивувалася. У двері постукали. Мабуть, сусідка Ірина, по сіль чи дріжджі. Розпахнула без зайвих питань.
– Привіт!
На порозі стояла Марина з великою валізою і маленьким округлим животом.
– Привіт! – кинулася обіймати. – А ти? – боялася запитати пасербицю.
– А я! Точніше, ми, – погладила ніжно рукою живіт, – привезли бабі Аліні новий годинник на кухню. Той, що у вас, так огидно цокає.
Аліна пригорнула до себе Марину. Відчувала безмежну вдячність до неї за довіру й велику любов.
– Усе буде добре, доню. Ти все правильно зробила. Ми обов'язково впораємося!

 

Автор: Тетяна КОМАР

Газета "Життя"

Читайте усі приховані історії за 1 грн.
Читати Storriss
Ви вже є предплатником?

Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter