ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»
7Історії з життя
ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ
Якби ж то справді ми працювали в цирку?! Тоді все було би цілком закономірно. Але ми працювали в одній нудній конторі навпроти цирку. Тому багато випадків у нас називали «цирк», але ніхто не плескав і не дарував квітів. Навпаки, чекали пояснень, виправдань; а ще пліткували, доносили і шукали кістку в молоці.
Отак я протрималась там майже рік. А це, повірте мені, доволі багато. Молода, наївна і перспективна працівниця. Разом зі мною прийшли ще дві такі молоденькі. Дехто нам навіть заздрив: ото підфартило дівчатам, відразу в таку «контору» втрапили, та ще й у кожної – своє робоче місце, знижки на обіди і вільний графік.
Авжеж! От тільки на моєму місці за кілька років уже побувало п’ятеро чи шестеро таких самих охочих і вмотивованих. І не витримали. Про це я довідалась уже потім – приблизно тоді, коли моя робота перестала подобатись керівниці. Ні-ні, так було не відразу. Спочатку я була і «розумницею», і «активною», і навіть «перспективною»… а потім – точніше, після одного побачення – раптом стала «не такою», «проблемною» і «некомпетентною».
Моя приятелька, яку взяли на роботу разом зі мною, сиділа за сусіднім столом і спостерігала, як начальниця «пасе» мене й бештає за найменшу провину. От, наприклад, виконали ми роботу трішки швидше. До обідньої перерви залишалась ще годинка, але ми з приятелькою приготували собі чаю та й сіли трішки потеревенити. І тут ніби хтось тій начальниці чи то доповів, чи то вона сама «підгадала», влетіла до нас у кабінет і нумо нас пісочити:
– Чаюєте на робочому місці? Не можете дочекатися обідньої перерви?
– Щойно завершили великий шмат роботи. Маємо право, аби очі відпочили від мерехтіння комп’ютера, – чітко відповіла приятелька.
Аргумент спрацював – набурмосена начальниця вилетіла з нашого кабінету, вдаючи із себе вічно чимось зайняту і заклопотану. Я так не вміла з нею спілкуватись – на її емоційні випади і бабське хамство хотілося зацідити по тому обкуреному писку, бо обличчям то назвати можна було тільки умовно.
Взагалі-то я погано про людей стараюсь не говорити, але хамства і рагульства терпіти не можу ще зі шкільних років. І саме з цим довелося мати справу на цій «престижній» роботі.
Наші наради відбувалися в кабінеті начальниці, де завжди було накурено, як у буцегарні. Навіть навстіж відчинене вікно не долало проблеми. Я крутила носом, бо попросту не любила того сопуху. Сама я ніколи не курила, вдома у мене ніхто не курить, а після чужого курива в мене завжди болить голова. Та й волосся вбирає той паскудний запах, потім треба голову мити.
Начальниця кривилась на моє прохання відчинити вікно, але це не допомагало. Коло неї завжди крутився вірний пес, її молодий заступник. Властиво, він мені також не подобався через свою хамовиту поведінку і якісь дурні та примітивні піджартовування.
Та-от я собі гарненько пропрацювала пів року. Все було гаразд. Аж раптом заступник запросив мене на каву, саме в час обідньої перерви.
– З якої нагоди кава? – поцікавилась я, бо справді була здивована.
– Там поговоримо, – багатозначно відповів заступник.
Ото пішла я з ним на каву. Сіла, готова слухати. А він теж отак сів навпроти, щось дивиться, кліпає тими очима, вусами рухає і мовчить.
– Як тобі в нас працюється? – запитав так, щоби з чогось почати.
– Нормально… – я була спокійна, – робота як робота.
– А що ти поробляєш після роботи? – поцікавився заступник.
– Та по-всякому: з друзями ходжу гуляти, відвідую виставки, концерти або вдома сиджу, щось там читаю, вишиваю, кіно дивлюсь, – щиро відповіла я, бо не почула в цьому зацікавленні нічого підступного.
– А хлопець у тебе є? – акуратно запитав заступник.
– Гм… навіщо це вам? – отут вже збагнула, що він лізе на мою територію.
І на цьому наша розмова, а з нею і кава закінчилась. Заступник уже вивідав, що я не винаймаю помешкання, а живу – ха-ха – з начальницею в одному районі. (Ми навіть разом у маршрутці зустрілися, начальниця і її заступник їхали разом до неї додому, але мені то було байдуже, я вийшла на дві зупинки раніше). А ще він навів довідку у відділі кадрів, що я маю два дипломи і атестат із фотокурсів. А тепер уже майже довідався, чи є в мене хлопець і що я роблю поза роботою.
Після цього невинного «кавування» у мене почались серйозні претензії з боку начальниці. Вона немов сказилася – чіпалась за кожну дурницю, шукала кістку в молоці, давала непотрібні додаткові доручення і завантажувала мене роботою за ту саму заробітну платню.
Так потривало кілька місяців. Я вирішила запитати про це одну старшу пані, яка працювала тут найдовше. Вона завжди була в курсі всіх подій, новин і справ. Ось що вона мені на це відповіла:
– Не треба було, любонько, із заступником ходити на каву. Тепер маєш проблеми…
От не підозрювала я, що за якесь одне кавування можуть бути такі серйозні проблеми?! Чогось іншого мені та пані-старожилка так і не пояснила. Вона часто говорила загадками і прослизала у двері, як ото гарпія… То вже потім я довідалась, що вона особисто доповідала начальниці про всі плітки, чутки й підозри. Вони були давніми приятельками. Щоправда, та старша пані мала дорослого сина, а в начальниці особисте життя не склалося і дітей у неї не було, тільки племінниця зі Стрия, і вона мешкала у своєї тети, бо вчилась у «Політехніці».
Я прозріла після того, як пішла на каву з приятелькою. Ми сиділи в тому самому генделику навпроти нашої роботи – у бічних дверях цирку. Пили таку саму каву. І приятелька пояснила мені все, що там відбувається:
– Пригадуєш, минулого тижня звільнилися з роботи двоє приятелів заступника? Подружжя Ганцінських?!
– Так, і то так раптово, майже втекли…
– Можна сказати і так – втекли! Богдан Ганцінський вчився з нашим заступником на одному курсі. Потім одружився з Наталкою, і вони хотіли зачепитися у Львові. Наче знайшли непогану роботу. І от Богдан не витримав… А чого не витримав? Капець якого контролю з боку свого «колеги». Та ще й додалось, що от, мовляв, у того є гарна і розумна дружина, а заступник і досі парубкує…
– Тепер я здогадуюсь, чому він мене про хлопця розпитував.
– Може, хотів, щоби ти його визволила від злої відьми?
– Тобто?
– Від нашої начальниці!
– Та ну, жартуєш? Вони що, разом той-во? – я почала прозрівати.
– Ну так, і вже як кілька років… Та заступник би і з мавпою спав, лиш би залишитись у Львові. Але вирішив, що зробить це через начальницю.
– Слухай, та він їй майже син! Там кільканадцять років різниці…
– Любов зла… і корислива! От тому начальниця на тебе і злоститься! Хоч що б ти робила і хоч як би старалась, вона тебе виживе звідси! На жаль! Тому будь реалісткою!
– Що ж, дякую за попередження.
У такому контрольованому «драйві» мені довелося відпрацювати ще кілька місяців. Заступник мстив мені недолугими жартами, далі щось натякав. Після кожного такого «хамовитого залицяння» мені прилітало від начальниці. Вона панічно трималась за того свого «хлопчика» і ревнувала його навіть до комп’ютерної мишки.
Та ці її старання нічого не дали. Бо на місце Наталки Ганцінської взяли одну молоду кобилицю. Була вона розлученою, з малим сином. Мешкала неподалік, також багато курила і сміливо занурилась у роботу. Вона не раз стояла з начальницею і файчила при вікні, говорила про життя і… поцокавши копитами, таки вкрала заступника, бо він отак взяв і переїхав до неї з речами.
Авжеж, з роботи звільнились обоє: і молода кобилиця, і заступник. Я вже цього не застала – цю новину мені повідомила приятелька, яка там протрималась ще кілька років. А на моє місце взяли якусь сумлінну чиновницю. Отак-то воно все і закінчилося. Як то кажуть, гладь коня вівсом, а не батогом! А найцікавіше у всій цій історії те, що в тої молодої працівниці справді виявилось прізвище Кобилиця…
Дякуємо за вашу передплату на ексклюзивні історії онлайн!
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
